Ольга ростила свою дочку Ніку одна, але намагалася приділяти їй час та увагу за двох. Серце матері завжди болісно стискалася, коли маленька Ніка питала:

– Мам, а де мій тато?
– А він, дочко, поїхав.

– Але ж був?

– Звісно був, але потім поїхав подивитися світ, помандрувати. І більше не повернувся. – Давай, і ми в ці вихідні з’їздимо в сусіднє місто? Погуляємо в парку, сходимо в ляльковий театр?

– Давай! А вихідні незабаром? – радувалася дівчинка, забуваючи про свій смуток.

Попри всі хитрощі матері, Ніка іноді зітхала:
– А цей диван нам тато купував?

– Ні, я. Минулого літа.
– А цей кухонний стіл?

– Теж я купила.
– Але шафу точно тато зібрав.

– Так, дитинко, – здавалася Ольга. – Цю шафу купив і зібрав тато.

Підростаючи, Ніка часто просила маму показати хоча б фото свого батька, і подовгу любила розглядати зображення блондина, що широко усміхався.

Бажаючи допомогти дочці, Ольга вивчала книги з психології, застосовуючи поради з виховання, та всіляко намагаючись бути доброю матір’ю.

Одне її засмучувало: Ніка росла хворобливою дівчинкою, і не давала матері збудувати хоч трохи значущу кар’єру.

І хоча жили мати з дочкою у своїй невеликій двокімнатній квартирі, Ольга перестала платити за неї іпотеку, тільки коли Ніка вступила в університет.

Про купівлю дорогих меблів або предметів інтер’єру і не йшлося: вся зарплата матері та підробітки самої Нікі тепер йшли на пристойний одяг, взуття та харчування.

Втім, попри скромні заробітки, жили мати з дочкою дуже дружно.

Ольга не тиснула на Ніку у виборі майбутньої професії та супутника життя. У відповідь дочка завжди з радістю проводила з матір’ю вільний час, та багато спілкувалася з нею.

– Мамо, я тут почала зустрічатися з одним хлопцем, – одного разу трохи бентежачись, повідомила Ользі дочка.

– Вибрала таки зі своїх однокурсників когось?

– Ні, він зі мною просто на вулиці познайомився.

– І який він собою? Вчиться на когось, чи вже працює?

– Він… Ти тільки не ображайся, мамо, але мені здалося, що дуже схожий на мого тата. Такий же високий, зеленоокий та світловолосий. Сам, правда, не місцевий, із села.

– Освіту має?

– Ні, наскільки я знаю, він на будівництві працює. Але ж це не головне, правда?

– Його ставлення до тебе, звичайно, важливіше, – розгублено сказала Ольга.

– Ось я про те й говорю. Головне – не освіта та житло, а наші почуття. Я з ним щаслива. Спеціально тобі одразу не говорила. Але тепер він про шлюб заговорив, і я наважилася.

– Все так серйозно?

– Так, ми домовилися, що наступного літа одружимося. А він до нас у гості прийде, якщо не заперечуєш у найближчі вихідні, щоб з тобою познайомитися.

– Гаразд, дитино, – кивнула Ольга.

Незабаром відбулося її знайомство з потенційним зятем.

– Ох, Ліза, – ділилася Ольга потім своїми враженнями з найкращою подругою. – Вітя цей не дуже мені сподобався.

– Обличчям не вийшов?

– Обличчям він, як моя дочка і помітила, правда, на мого колишнього чоловіка схожий. Бачу я, що не підходить він моїй дочці: провінціал у гіршому розумінні цього слова.

– Освіти немає, прагнень немає. Не вірю, що він найкращий варіант для моєї Ніки!

– І що робитимеш?

– Прийматиму вибір дочки. Адже я Нікі розповідала про її батька, нічого не приховуючи, коли вона виросла.

Вона знає, як я на його зовнішність купилася, заплющуючи очі на те, що характер у мого обранця зовсім інфантильний та егоїстичний.

Він, як тільки дочка з’явилася, став у друзів і родичів пропадати, та скаржитися, що сімейне життя надто тяжке.

Потім знайшов собі заможну жінку, закрутив з нею. Більше про те, що має доньку, і не згадував. Я горда була, навіть аліменти з нього не стягнула.

Багато разів Нікі пояснювала свою помилку. Але, як бачиш, на чужих помилках мало хто вчиться, попри приказку.

Дівчинка моя обрала собі безперспективного красеня, і радіє.

– Може, позалицяються, та й розійдуться?

– Ні, домовилися заяву вже навесні подавати. Через два тижні приїдуть до мене майбутні свати знайомитися.

– До тебе додому?

– Зручніше вдома деталі весілля обговорювати. Вони взагалі з села, заради такої справи, до міста приїдуть. Та я взагалі й не маю з ними тісно спілкуватися, – зітхнувши відповіла Ольга.

У призначену до зустрічі годину пролунав вимогливий дзвінок у двері. Ольга, натягнувши на себе чергову усмішку, відчинила двері, й оторопіла.

Вона очікувала побачити на порозі звичайних скромних сільських трудівників. Однак пара, що прибула, виглядала дуже колоритно: худий, високий чоловік з величезними залисинами, та жінка значних розмірів з яскраво-червоним волоссям і помадою.

– Нас не чекали, а ми приперлися! — голосно вигукнула жінка на весь під’їзд і зареготала, сяючи золотими коронками. – Мене Антоніна, до речі, звуть. А це чоловік мій, Михайло.

Михайло, оцінивши невигадливий гумор дружини, улесливо усміхався, демонструючи відсутність деяких зубів.

– Ольга. Проходьте, будь ласка. Наші діти вже тут, – промовила господиня.

– Хіба це діти? Вони вже самі дітей можуть мати! Скажи, Мишко? – голосно заявила Антоніна, штовхаючи свого чоловіка ліктем убік. – А капці наші де?

– Вибачте, їх нема. Але в нас тепла підлога.

– Добре, що я взяла шкарпетки. Тримай, Мишко, – промовила жінка, і видала чоловіку в’язані шкарпетки.

Пройшовши у квартиру, Антоніна з чоловіком почали все оглядати. Чоловік відзначив:
– Бідно, звісно, ​​але чисто.

– Вибачте? – розгублено промовила Ольга.

– Вибачаємо, – знову реготнула Антоніна. – Мишко мій справу каже: обстановка якась куца у вас, дівчата.

Ні стінки з кришталем, ні килимів нормальних. Та й телевізор замалий.

– Сядемо, Тоню, – попросив чоловік, оживившись, побачивши накритий стіл з дорогими напоями. — Тут є щось цікаве. Поїмо, а там і поговоримо.

Гості посідали за стіл, і наступні пів години зосереджено їли та пили. Коли їхній голод вщух, а напої були майже випиті, Антоніна рішуче заявила:

– Скажу прямо, Олько. Не приглянулась нам із чоловіком твоя квартира. Навіть не знаємо, як у такі умови сина віддавати?

Він у нас хлопець видний, високий, а житиме в такій тісноті? Чи ви з донькою розраховували, що ми купимо молодим квартиру? Мріяти не шкідливо!

– Не розраховували, – знітившись від натиску та нахабства гостей, промовила Ольга. – Ми ж думали про весілля лише поговорити.

Краєм ока вона відзначила, як соромляться молоді люди, дивлячись на безпардонність рідні нареченого.

Ніка та Віктор були схожі на двох переляканих пташок, що тулилися один до одного, і мовчали.

– Добре, про весілля, то про весілля. Гроші хоч накопичили на урочистість? З нашого боку, гостей сто буде, напевно. Простіше у нас у селі зібратися.

– Загалом, я коли з дітьми обговорювала, то вони хотіли сучасне весілля з найближчими людьми. А на заощаджені гроші в подорож з’їздити, – почала пояснювати Ольга.

– Що? На весіллі заощаджувати? А що люди скажуть? – Закричала Антоніна.

Так почалася довга суперечка. Жодна сторона не хотіла поступатися, і домовитися не виходило з жодного з питань організації майбутньої урочистості.

Зрештою, Антоніна, розчервонівшись, вигукнула:

– Все, Вітько, марш додому. Нема про що з цими міськими скнарами говорити. А тобі, Ольго, я скажу, що нам твоя донька не підходить!

– Наш хлопець кращу знайде, так, мати? – підтвердив Михайло.

– Звісно. Даремно лише час витрачали, їхали сюди.

Піднявшись і зло бурмочучи, Антоніна разом із чоловіком, і почервонілим від збентеження сином, покинули будинок Ольги та Ніки.

Коли за гостями зачинилися двері, Ольга не стримала сліз, відчуваючи провину перед дочкою.

– Вибач, Ніко. Я, мабуть, усе тобі зіпсувала. Потрібно було погодитися на це сільське пишне весілля.

– Мам, заспокойся. Я вже й сама не хочу за нього заміж, – несподівано твердо заявила Ніка. – Він бачив, як поводяться з нами його батьки, і жодного разу не заступився. Просто зробив так, як сказала його мати.

– Давай краще на ті гроші, що я на весілля відкладала, самі поїдемо кудись.

Через півтора року Ніка вийшла заміж. З майбутнім чоловіком вона познайомилася саме під час турпоїздки, яку робила разом з мамою.

Цього разу дівчина прискіпливо оцінювала не лише потенційного нареченого, а і його батьків.

На щастя, всі вони виявились милими, приязними людьми, з якими було приємно спілкуватися, як Нікі, так і її матері.

На жаль, в деяких родинах не все залежить від бажання дітей! Буває, тільки так, як мати скаже, або – ніяк! Але, що Бог не дає, то на краще! Ви з цим згодні?

КІНЕЦЬ.