Виставила родичі з України.

Я вже більше десяти років живу в Іспанії, у невеликому мальовничому містечку неподалік Барселони.

Спокійне, затишне місце: вузькі вулички, білі будиночки, море поруч. Живу тут, можна сказати, у гармонії — адаптувалася до місцевих звичаїв, звикла до культури, і, хоча рідню в Україні бачу рідко, завжди радію нагоді підтримати зв’язок.

На осінні канікули я вирішила запросити троюрідну сестру Таню в гості. Вона давно казала, що хоче побачити “як там у Європі”.

Тож Тетяна погодилася і приїхала не сама, а з чоловіком Петьком і сином-підлітком Владиком.

Спочатку я була рада, бо давно не бачилася з ними, але ця радість швидко випарувалася, як вранішня роса на іспанському сонці.

Уже з перших хвилин їхнього візиту було зрозуміло, що приготувалася я недостатньо.

Їхній рейс затримався, і я чекала їх в аеропорту більше години. Коли вони нарешті з’явилися, Таня з порога почала розповідати, як “усе дорого в дьюті-фрі”, але при цьому тримала пакет з елітними напоями й шоколадками, які, як виявилося, купила “на акції”.

Владик одразу заявив, що хоче піцу, бо в літаку був “гидкий сендвіч”, а Петя насамперед запитав, де тут найближчий супермаркет з пінним.

Коли ми дісталися до мого будинку, вони навіть не роззулися. Таня сказала:

“Ой, ми звикли вдома тапочками ходити, та й підлога у тебе плиткою, що їй буде?”

У мене білий килим у вітальні, але, схоже, це нікого не хвилювало. Владик тут же сів на диван, витяг телефон і голосно ввімкнув відео на YouTube.

Я запропонувала легкий перекус — оливки, хамон, багет із сиром, фрукти. Але Петя скривився:

“Оце вся ваша іспанська їжа? А борщ ти тут вариш? Чи, може, картоплі смаженої нема?”

Таня підхопила:

“Та ми ж вдома такого не їмо, нам би чогось поживного”.

Наступні дні нагадували суцільний фарс. Вони постійно чимось були незадоволені.

Таня критикувала, що “кава якась гірка”, подушки в спальні “занадто м’які”, а кондиціонер “дме так, що може здути і протягнути”.

Петя влаштував собі дегустаційний тур іспанських пінних напоїв, купуючи їх упаковками, і потім, під вечір, виходив на мою терасу співати “Ой, на горі два дубки”.

А Владик знайшов у моєму телевізорі якусь гру і кілька годин голосно пуляв у віртуальних монстрів, поки сусід не прийшов із проханням зменшити звук.

Родзинкою стали їхні вимоги до “відпочинку по-європейськи”. Таня заявила, що хоче побачити Барселону, але “так, щоб недорого”.

На метро вона їхати не хотіла:

“Ми ж не якісь туристи, а ти ж тут своя!”

Довелося брати машину, бо Владик і Петя відмовилися йти пішки, навіть до знаменитого парку Гуель. У самому парку Петя голосно критикував архітектуру Гауді:

“Ну й химерщина, у нас у Полтаві й то гарніше будують!”

Апогеєм став похід у ресторан. Таня заздалегідь уточнила:

“Тільки щоб порції були великі, а ціни не як для мільйонерів.”

Врешті, коли офіціант приніс рахунок, Петя вирішив подискутувати:

“А це точно все правильно пораховано? Бо ці ціни — як для арабського шейха!”

Таня попросила пакети, щоб забрати додому залишки їжі, а Владик прямо сказав, що “піцерії у нас в Україні і дешевші, і смачніші”.

Але справжньою краплею став їхній останній вечір.

Я повернулася додому з роботи й застала Таню, яка складала їжу з холодильника в пластикові пакети.

“Ми ж додому поїдемо, а в дорозі їсти треба. А в тебе тут стільки всього!”

У пакеті вже були сир, фрукти, йогурти й навіть недопитий сік. Петя, сидячи на дивані, лише сказав:

“Та не переймайся, ми тобі з України домашнього сала привеземо!”

Тоді я не витримала. Сказала їм, що, можливо, їм варто поїхати раніше, ніж планувалося.

Таня спочатку мовчала, але потім заявила:

“Ну, ми зрозуміли, ти тут вже зовсім європейкою стала. Родину не цінуєш. Не переживай, ми й без тебе якось виживемо.”

Вони поїхали наступного дня. А через тиждень я отримала повідомлення від Тані у Viber:

“Ти до нас в Україну навіть не їдь. Ми тебе бачити не хочемо.”

Знаєте, що я відповіла? Нічого. Може, й справді краще без цього цирку.

Джерело