Я сказала дочці Богдані прямо: усе, що я маю, – будинки, землю, капітал – я залишу лише її дітям, тобто моїм онукам, якщо вона поважатиме моє рішення. Якщо ні – я маю право вчинити інакше.

Мені вже за 70, я корінна львів’янка. Тут пройшло життя моїх предків і моє також.

Я добре розумію, що старість – це час, коли потрібно приймати непрості рішення.

Я можу назвати щасливим життя, яке я прожила. Я зростала в повазі до самостійності й до того, що кожна людина має право розпоряджатися своїм життям так, як вважає за потрібне.

Мої батьки були, якщо можна так сказати, львівськими аристократами, людьми честі та принципів.

Вони залишили мені у спадок не тільки кілька маєтків, землю й капітал, а й цінності: гідність, самоповагу, право на власний вибір.

Я багато років будувала своє життя так, щоб бути гордістю для своєї родини.

Працювала все життя в культурі і підтримувала мистецтво, була меценаткою.

Заміжжя моє було щасливим також, але коли мені 45, чоловіка забрала недуга і я більше не зустріла того, з ким би мені захотілося розділити свої дні.

Але у мене була дочка, батьки, друзі, робота і мої проєкти – виставки, концерти, музеї і так далі. Життя продовжувалося.

Я забезпечила себе, свою дочку й онуків.

Але тепер, коли роки дають про себе знати, я розумію, що рано чи пізно настане момент, коли я потребуватиму догляду.

І я вже вирішила, як хочу провести ці роки – у спокійному, затишному будинку для літніх людей, де за мною професійно доглядатимуть.

Не вдома, не під поглядами близьких, не в ролі старенької, слабкої і немічної бабусі. Це моє остаточне рішення, і я вважаю його правильним.

Чому я так вирішила? Мене завжди лякала думка про те, що мої рідні бачитимуть мене слабкою.

Я хочу залишитися для них такою, якою вони мене пам’ятають: сильною, доглянутою, життєрадісною.

Я не хочу, щоб дочка чи онуки бачили, як я втрачаю сили, як за мною доглядають медсестри чи доглядальниці.

Мені важливо, щоб вони пам’ятали мене як жінку, яка завжди тримала все під контролем, яка була для них прикладом.

Доглядальниця в моєму власному домі теж не вирішить проблеми. Бо навіть якщо мене доглядатиме стороння людина, мої рідні все одно бачитимуть мене у цьому стані. А я цього категорично не хочу.

У приватному будинку для літніх людей – чи в Україні, чи в Польщі – мені буде комфортніше. Там я матиму належний догляд, спокій і приватність.

І мої рідні зможуть мене відвідувати, коли захочуть, але вони не будуть свідками щоденних проявів глибокої старості.

Але реакція дочки мене засмучує.

Коли я вперше озвучила це рішення, Богдана була вражена і здивована.

Вона навіть сказала, що це звучить абсурдно. Вона переконана, що завжди піклуватиметься про мене, що я ніколи не буду тягарем для неї чи для її сім’ї.

Богдана каже, що любить мене і готова робити все, щоб я залишалася вдома до останніх днів.

Я її розумію, і її любов для мене багато значить. Але я знаю, що любов – це ще й повага до волі іншої людини. І в мене є право вирішувати, як я хочу провести свої останні роки.

Я сказала дочці прямо: усе, що я маю, – будинки, землю, капітал – я залишу лише її дітям, тобто моїм онукам, якщо вона поважатиме моє рішення. Якщо ні – я маю право вчинити інакше.

Це не шантаж, як вона, можливо, подумала. Це принцип. Моє рішення продиктоване любов’ю до них. Я не хочу бути для них тягарем. Я хочу, щоб вони пам’ятали мене такою, якою я є зараз: сильною, гідною, самодостатньою.

Дочка не розуміє, що це не просто примха, а спосіб залишитися собою.

Я хочу, щоб вона зрозуміла: відправити мене в гарний будинок для літніх людей – це не прояв нелюбові чи байдужості. Це прояв поваги до мого вибору і мого життя.

Я впевнена, що вона мене любить. Але любов – це також уміння прийняти рішення близької людини, навіть якщо воно видається незрозумілим чи неприйнятним.

Я сподіваюся, що з часом вона усвідомить, що я хочу зробити це не для себе, а для всіх нас. Щоб залишити в пам’яті те найкраще, що я маю.

Це мій вибір, мій шлях. І я твердо переконана, що маю право його пройти так, як я вирішила.

А як ви вважаєте? Мені справді цікаво почути думку з боку.

Джерело