Чоловік заявив, що оскільки квартира дісталася дружині задарма, то його родичі там житимуть

— А де ми будемо жити? – запитала Ольга.

— Ми маємо велику однокімнатну квартиру, нам і тут добре, — відповів Роман.

— Ні, Рома, твої родичі в моїй квартирі не житимуть, — відповіла Ольга.

Роман з цікавістю глянув на дружину.

— Як це не будуть? — тихо промовив він. – Ти отримуєш безкоштовно квартиру у спадок і не хочеш пустити туди пожити моїх родичів? Ти серйозно? Та хто ж ти є після цього, Ольго?

— Яких родичів, Ромо? – вигукнула Ольга. – Про що ти?

— Я зараз говорю про мою маму і про свою молодшу сестру.

— До чого тут твоя мама та твоя сестра? Їм що, жити нема де?

— А ти забула, де вони живуть? За яких умов вони існують, забула ти?

– Я пам’ятаю. Твоя мама та твоя сестра Віка живуть у своїй квартирі.

— Саме так! Удвох туляться в однокімнатній квартирі на околиці міста і далеко від метро, ​​тоді як ти отримала трикімнатну квартиру в центрі міста. Зауваж, безкоштовно отримала.

І коли ти мені розповіла про це, то перше, що мені спало на думку, що нарешті моя мама і моя сестра зможуть почати жити по-людськи.

У них кожна мало того, що буде своя кімната, але ще й кімната для гостей. Ти тільки уяви, Оля, як вони зрадіють. Ну, невже ти не хочеш зробити їх щасливими?

«Як добре, — думав Роман, — що я не пішов від Ольги вчора. Адже збирався. Вже й речі зібрав. Але погода раптом зіпсувалася. І я змушений був скасувати свій відхід. Ось справді природа на моїй стороні.

І тепер, перш ніж я від Ольги піду, я поселю у цій квартирі своїх родичів. А далі буде видно. Зрештою люди не вічні, і кому скільки з нас залишилося, ніхто не знає.

З Ольгою всяке може статися. Адже вона скоро має стати мамою. А це не так просто, як хтось думає. Буває, що і… Гаразд. Не хочу загадувати наперед, щоб не наврочити».

– “По-людськи” – це як? – запитала Ольга. — Твоя мама та сестра переїдуть до моєї квартири, а мені дозволять користуватися своєю?

— Саме так. А їхню квартиру ми здаватимемо. І я нарешті зможу піти з роботи.

– Ти хочеш піти з роботи? – здивувалася Ольга. — Це щось новеньке.

— Чому «новеньке»? Ти ж знаєш, що я не люблю свою роботу. Я навчався на технолога, але я ненавиджу машинобудування. Я все життя мріяв стати філософом. І тепер, коли на нас звалилося таке щастя, я нарешті зможу здійснити свою мрію.

Я, звичайно, міг би вчинити егоїстично, тобто не як люблячий син і брат, і не дозволити моїй мамі та сестрі переїхати на нову квартиру до центру міста, а забрати її собі та здавати. Тим більше, що у центрі квартиру можна здавати дорожче. Але маю совість. І я ніколи так не вчиню. А знаєш, чому?

– Чому?

— Тому що не здатна на підлість, бо така ось я людина.

– А про мене ти не думав?

– А що з тобою не так, Оля?

— Може, це ми туди переїдемо, а цю квартиру здаватимемо?

— Вічно ти якісь дурниці пропонуєш, Оля. Я з тобою серйозно, а ти?

— Чому? І я теж серйозно. Адже нас теж двоє. І ми так само, як твоя мама та твоя сестра, живемо в однокімнатній квартирі!

— Та в тому й річ, Олю, що не так само. На відміну від них ми любимо один одного. А мама та Віка — вони ж ненавидять один одного. Розумієш?

Роман узяв телефон.

— Ти кудись дзвониш?

— Хочу зателефонувати мамі та порадувати її.

– Не роби цього.

— Почекай, Олю. Я тебе не чую. Я зараз настільки переповнений позитивними емоціями, що мені хочеться якнайшвидше потішити і свою дорогу маму, і свою дорогу сестричку. Ти знаєш, Олю, чим відрізняється хороша людина від поганої?

— Поняття не маю.

— А я тобі скажу. Хороша людина, на відміну від поганої, не здатна радіти наодинці. Коли хороша людина щаслива, їй хочеться, щоб і всі навколо були щасливими.

Хорошій людині обов’язково потрібно поділитися своїм щастям з іншими людьми. Тільки уяви, Олю, як добре ми всі жили б на нашій планеті, якби всі були хорошими.

— Це важко уявити.

— Згоден, таке важко уявити. Але це потрібно зробити, Олю. Потрібно… Алло, мамо? А… Це я не тобі. Це я своїй коханій дружині. Вчу її, як правильно бути щасливою. Та ось важко, мамо. Не хоче зрозуміти й прийняти, що щаслива людина може бути тільки тоді, коли щасливі її близькі. Та поки не дуже це до неї доходить. Але я не відступлю. Ти ж мене знаєш.

Ні, мамо, я не боюся, що Ольга не витримає й утече від мене. Бо, по-перше, вона чекає дитину, а по-друге, ми любимо одне одного. Так, мамо, любимо.

Я розумію, що тобі важко в це повірити, але… Що? Чого дзвоню? Та в мене для тебе гарна новина. Пам’ятаєш, коли я одружився і пішов від вас, переїхав до дружини, я поклявся, що зроблю все можливе, щоб і ви були щасливими? Чудово, мамо, що ти це пам’ятаєш. Так ось, мамо…

Що? Уже й не сподівалася на мене і не вірила? І дарма. Я своє слово тримаю. І вже завтра ти можеш переїхати в нову квартиру.

Роман детально розповів мамі, в яку квартиру вона може переїхати.

— Так, мамо, ось таке на нас із Ольгою звалилося. А що Ольга? Ольга — нормально. Ні, мамо, вона не відразу погодилася. Не треба з нею говорити, мамо. Я їй уже все сказав. Завтра я привезу тобі ключі від нової квартири. Обіцяю.

Ну що, мамо? Ти щаслива? Ні, мамо, Віка переїде в нову квартиру з тобою. Що значить «ні», мамо? Що значить «ти не згодна»? Хочеш залишити Віку, а переїхати сама? А Віка погодиться? Ну гаразд. Гаразд, кажу. Поклич її до телефону.

Поговоривши ще трохи із сестрою, Роман вимкнув телефон і подивився на Ольгу.

— Усе скасовується, — сказав він. — Мама переїде у твою квартиру, а Віка залишиться.

— А що ти будеш здавати? — запитала Ольга. — Ти ж збирався піти з роботи й стати філософом?

— Я стану філософом, як і мріяв, але трохи пізніше, — відповів Роман. — Мама сказала, що Віка повинна скоро вийти заміж і переїхати до чоловіка.

— Як скоро?

— Мама сказала, що ось-ось.

— Ну якщо ось-ось.

— Щось я сьогодні втомився, — сказав Роман. — Але головне ти почула. Щодо квартири я вже домовився. Завтра відвезу мамі ключі. До речі, а де вони?

— Ось, — Ольга показала Роману зв’язку ключів.

— Дай їх мені.

— Навіщо?

— Навіщо! Ти що, не чула? Я завтра відвезу їх мамі. Давай, давай. Ну ти що, справді? Хочеш, щоб я силою у тебе їх забирав? А потім станеш докоряти мені за жорстокість?

Не забувай, що ти чекаєш нашої дитини, і тобі не можна хвилюватися. Не думаєш про себе, то подумай про неї.

Ольга віддала ключі.

— Ось це правильно. Яка, ти кажеш, адреса квартири?

Ольга назвала адресу. Роман одразу подивився у телефоні розташування квартири.

— Це ж треба! — захоплено вигукнув він. — Поруч із метро. А який поверх?

— Останній поверх, п’ятий під’їзд. Але все одно, Рома, я не згодна.

— З чим ти не згодна, дурненька?

— Я розповіла тобі про квартиру, бо хотіла підняти тобі настрій, думала, що ти зрадієш, хотіла обговорити з тобою, як ми будемо нею розпоряджатися, а ти?

— А що я, Олю? Вважай, що ми все й обговорили. Адже квартира дісталася тобі безкоштовно, отже, ти маєш поступитися нею тим, хто справді цього потребує.

— Потребує чого?

— Покращення житлових умов, Олю.

— А до чого тут моя квартира?

— До того, що квартира дісталася тобі безкоштовно. І, до речі, це вже не лише твоя квартира, Олю. Але й моя теж. Адже ми — чоловік і дружина.

— До чого тут «чоловік і дружина»? За законом вона належить мені й тільки мені. І навіть якщо ми розлучимося, ця квартира залишиться моєю.

— Тобто як це тобі?

— А ось так!

— Не кажи дурниць. Якщо ми розлучимося, то все спільно нажите ділиться порівну.

— Спадщина не ділиться.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. А ти не знав?

— Вперше про таке чую. Як же це я не врахував? Я чомусь був упевнений, що після розлучення ми її поділимо. М-да. Неприємність. Але тоді це докорінно змінює справу.

— У якому сенсі?

— Моя мама переїде туди тільки після того, як ти перепишеш на мене цю квартиру. Так буде правильно.

— Чому це так правильно?

— Тому що, Олю. Я від тебе ніколи й нікуди не піду! Адже ти чекаєш дитину. А ось ти, Олю, запросто можеш мене покинути після народження дитини. А дитину забрати собі. І суд стане на твій бік, бо він завжди так робить. І в результаті я буду змушений повернутися до мами й сестри в однокімнатну квартиру.

— Щось я вже остаточно заплуталася, Рома.

— Як же легко тебе заплутати, Олю.

— Спочатку ти кажеш, що я маю пустити в цю квартиру твоїх родичів.

— І що?

— А тепер ти кажеш, що спершу я маю переписати її на тебе.

— І що тебе бентежить? Квартира ж дісталася тобі безкоштовно!

— І що, що безкоштовно? Що ти завів: «безкоштовно, безкоштовно». Що це змінює?

— Та це змінює все, Олю. У тому сенсі, що не жили заможно, нічого й починати. Це по-перше. А по-друге, от якби ти її купила за свої зароблені гроші, тоді інша справа. Я б тобі тоді й слова не сказав. А квартира… Вона просто з неба на тебе впала. Щоб тобі було простіше, вважай, що в тебе її немає.

— Тобто? Як це немає?

— А ось так. Якщо тобі важко розлучатися з нерухомістю, то вважай, що в тебе цієї нерухомості немає. Зрозумій, Олю, я зараз не про себе й навіть не про своїх родичів хвилююся. Я хвилююся про тебе.

— Про мене?

— Саме так. Про тебе й про нашу майбутню дитину.

— Яким це чином?

— А ось ти заспокойся й послухай.

— Добре. Я слухаю.

— Ти заспокоїлася?

— Заспокоїлася.

— Щось мені здається, що ти досі хвилюєшся, Олю.

— Та заспокоїлася я, Рома, — не витримала й закричала Ольга, — скільки ще ти збираєшся мене мучити? Кажи, що хотів.

— Ось тепер я бачу, що ти спокійна, — відповів Роман. — Зрозумій, ми прийшли в цей світ без нічого й підемо звідси теж без нічого. Це я тобі як майбутній філософ заявляю.

— Коротше, Рома.

— Коротше, Олю, нічого з собою туди, — Роман показав пальцем на стелю, — ми забрати не зможемо. Розумієш?

— Розумію. Далі що?

— А далі все просто. Чим менше людина має, тим простіше їй буде залишати цей світ.


— А далі все просто. Чим менше людина має, тим простіше їй буде залишати цей світ.

— Мати що?

— Та все, Олю. Але в першу чергу це стосується нерухомості. Якби ти тільки знала, Олю, наскільки надлишок нерухомості псує людей. От, здавалось би, багато людині треба? А вона все жадібніє. А коли настає час йти, вона починає чіплятися за своє майно руками й ногами.

— І що? Нікуди не йде? Світ її не відпускає? — Ольга показала пальцем на стелю. — Туди?

Роман на мить задумався, перш ніж відповісти.

— Ні, чому ж, — відповів він. — Світ не настільки жорстокий, він відпускає. Як він може не відпустити?

— Тоді в чому проблема?

— Проблема в тому, Олю, що людині, яка чіпляється, важче йти. У психологічному плані, я маю на увазі. Душевні страждання й усе таке. Ну, ти розумієш.

— Нічого я не розумію.

— Що тут незрозумілого, Олю? Коли в людини нічого немає, їй, знаєш, як легко й просто залишати цей світ?

— Як?

— А ось так, Олю. Бо все своє такі люди носять із собою. Настає час, і їм кажуть: пора. А вони спокійно відповідають: ми готові. «Із собою нічого не хочете взяти? Може, якусь нерухомість чи ще щось?» — запитують їх. «Ні, — впевнено відповідають вони, — не хочемо. Ми з тим прийшли, з тим і підемо».

— І що, Ромо? Як це пов’язано з тим, що ти пропонуєш?

— Дуже просто, Олю. Ти переписуєш на мене квартиру й нарешті починаєш жити спокійно. А тобі це зараз дуже необхідно.

— Що необхідно — це я згодна. Але чому я раптом почну жити спокійно, якщо перепишу квартиру на тебе?

— Тому що ти будеш знати, що, коли прийде час, ти залишиш цей світ легко, не тримаючись за зайве. Бо в тебе не буде зайвого, Олю.

— А ти, Ромо?

— А що я, Олю?

— Ти будеш чіплятися замість мене?

— Чому це раптом?

— Бо тоді квартира буде твоєю. Значить, ти станеш тим, кого вона буде тут тримати.

Роман знову задумався.

— Так, Олю, ти маєш рацію. Ось зараз ти права як ніколи. Мені буде нелегко. І дякую, що ти теж думаєш про мене. Але не забувай, що я чоловік, а ти жінка. І тобі зараз треба думати не про мене, а про дитину, яку ти чекаєш. Це ж не мені, а тобі доведеться її народжувати.

— Але якщо я перепишу квартиру на тебе, Ромо, я почну хвилюватися за тебе. Може, переписати квартиру на когось іншого? Щоб ні ти, ні я не хвилювалися ні за себе, ні одне за одного?

Роман знову замислився.

— Ні, — твердо відповів він. — На інших ми нічого переписувати не будемо. Це вже занадто!


— Ні, — твердо відповів він. — На інших ми нічого переписувати не будемо. Це вже занадто!

— Чому ж?

— Та все через те, Олю, що ми потім собі цього не пробачимо, що прирекли когось на вічні муки. А за мене не хвилюйся. Коли прийде час, я щось придумаю з цією квартирою, Олю.

— Не хвилюватися за тебе? Але ти сам сказав, що ця квартира буде тебе тримати тут.

— Зрозумій, Олю, — Роман зробив паузу й продовжив, — цей світ хоч і суворий, але я знаю, як із ним поводитися. Так що за мене не переживай. Я викручусь.

— По-моєму, Ромо, все, що ти говориш, — це нісенітниця.

— Ні, Олю, це й є ті основоположні істини, дотримуючись яких тільки й можна чогось досягти в цьому житті та залишатися людиною.

— Ти себе чуєш, Ромо?

— Звичайно, чую. А ось ти мене не хочеш слухати. Короче, це питання вже вирішене. Я їду на квартиру, а завтра ти її на мене перепишеш.

— А якщо я цього не зроблю?

— Ти зробиш, Олю. Інакше я піду від тебе. Ти залишишся без чоловіка, а наш син — без батька. І я зроблю це не для себе, а для вашого спасіння.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Якщо ти цього не зробиш, це буде на твоїй совісті. І як ти поясниш це нашій дитині? Що квартира була для тебе дорожчою за нашу сім’ю?

— Добре, добре. Я погоджуюся.

— Ось це розумна відповідь.

— Але якщо я перепишу на тебе квартиру, ти мене не покинеш?

— Олю, як ти могла подумати таке? Я б ніколи не зрадив тебе!

— Ти не відповів на запитання.

— Я відповів. Якщо ти не почула — це твої проблеми. А зараз я поїхав. Вечерю готуй. Повернусь, обговоримо подальші дії.

Роман поїхав до квартири, але не зміг потрапити всередину. Ключі, які дала йому Ольга, не підійшли.

— Олю! Що це таке? — кричав у телефон Роман.

— Ой, вибач. Я випадково дала тобі не ті ключі. Це ключі від маминої квартири. Вона дала їх мені минулого року, коли їздила з Вікою на море, щоб я поливала квіти.

— Як можна бути такою неуважною, Олю!

— Що мені зробити, щоб ти мене пробачив?

— Привези мені правильні ключі. А краще пришли з кимось.

— Хочеш, я пришлю їх із таксистом?

— Із таксистом?

— Так, просто оплачу таксі, й тобі привезуть ключі.

— Гаразд. Чекаю.

Через годину до під’їзду приїхало таксі, і водій витягнув із багажника валізу.

— Що це таке, Олю? — запитав Роман по телефону.

— Це твої речі, Ромо.

— Мої речі? Навіщо?

— Бо я вирішила не переписувати квартиру на тебе.

— Ти що, з глузду з’їхала? Ти розумієш, чим це загрожує тобі й нашій дитині?

— Я все пам’ятаю, Ромо. Але ти сам сказав, що підеш, якщо я так зроблю. Тож я вирішила не затримувати тебе.

— Ти усвідомлюєш, що робиш? Як ти поясниш це нашій дитині?

— Скажу правду.

— Яку ще правду?

— Що мама обрала квартиру замість тата.

— Ти цього собі ніколи не пробачиш!

— Нехай так. Але це моє рішення.

— Це зрада, Олю!

— Іди до біса, Ромо. Скільки можна з тобою сперечатися?

— Все, що я хочу, — це справедливість, — кричав Роман.

— А я хочу, щоб ти нарешті залишив мене в спокої, — відповіла Ольга й вимкнула телефон.

КІНЕЦЬ.