— А зараз Софійка прочитає нам віршик! – голос мами був сповнений такої радості, що Соня мимоволі наїжачилася.

Гості пожвавилися, зашуміли, і хтось навіть заплескав у долоні, але п’ятирічній Соні зовсім не хотілося забиратися на табурет, який тато приніс із кухні, щоб продемонструвати свої «таланти».

— Мамо, я не хочу! – спробувала було відстояти вона своє право.

Але мама лише посміхнулася, нахилилася, роблячи вигляд, що поправляє мереживний комірець на новій сукні Софії, і прошепотіла:

— Софійко, ти ж у нас гарна дівчинка? От і не впирайся! Зроби те, про що тебе мама просить. Це ж не складно?

Соня не могла пояснити мамі, що боїться стояти на табуретці. Одного разу вона бачила, як мама впала з цієї ненадійної споруди, вішаючи фіранки на кухні. Табурет був не схожий на ті, що стояли на кухні в бабусі. У тих було чотири товстих ніжки. І щоб звалитися з такого потрібно було добряче постаратися.

А в будинку батьків Соні табурети були кволі, дивні, триногі. І довіри абсолютно не викликали. Соня навіть сидіти на них побоювалася, пам’ятаючи про те, як мама прикладала лід до розбитого носа і охала, нарікаючи на те, що доведеться купувати нову табуретку замість зламаної.

Вчепившись у татову руку Соня відбула повинність. Віршик було прочитано, схвалення отримано, і про дівчинку всі одразу ж забули. Утім, її це анітрохи не засмутило. Так було навіть краще. Соня не любила привертати до себе зайву увагу. Їй її й так вистачало. Миле личко, золотисті кучерики, і вміння посміхатися так, що на щоці з’являлася дивовижна ямочка, робили Соню предметом загального захоплення.

— Диво, а не дитина! Чарівність!

До якогось моменту Соня так і думала. Вона – диво! Поки не пішла в дитячий садок. Там-то і з’ясувалося, що нічого дивовижного в Соні немає. А таких дівчаток, як вона, миленьких, вихованих, з чудовими кучериками і чарівною посмішкою, хоч греблю гати!

Як не дивно, Соню це одкровення порадувало. У дитячому садку ніхто не чекав від неї віршиків на табуретці. Тут панувала здорова, а часом і не дуже, конкуренція. Щоб отримати право на заповітну «табуретку» потрібно було добряче постаратися. Дівчатка лаялися між собою, ображалися й ображали одна одну, і Соня швидко зрозуміла – краще не намагатися отримати головну роль у новорічній виставі. А то всіх подружок розгубиш.

Мамі Соні навіть на думку не спало, що донька скаржиться на біль у животі напередодні розподілу ролей не просто так. Вона клопотала навколо Соні, і та покірливо пила кисіль, який терпіти не могла, і їла ненависну рідку кашу з сухариком. Головне, що її не відправляли в дитячий садок! А решта була не така вже й важлива.

До школи Соня пішла вже підготовленою. Вона не прагнула сидіти на першій парті й не тягнула руку на уроках, відповідаючи лише тоді, коли її викликали й запитували. Їй подобалося «не висовуватися».

Але варто було їй трохи звикнути до нового місця, як мама вирішила, що Соні потрібно «розвиватися». І віддала її в музичну школу.

Ось тоді-то Соня і зрозуміла, що табуретка і віршики – це були квіточки. Тепер на всіх сімейних заходах їй належало грати на піаніно…  Мама ж мріяла про той день, коли Соня вийде на велику сцену до блискучого рояля і підкорить глядачів своєю грою так, що вони будуть ридати від розчулення.

І знову Соня не змогла пояснити мамі, що зовсім не хоче виходити на сцену і когось там підкорювати. Неважливо, глядачів чи батьків. Їй подобалося грати на піаніно, але робити це Соня воліла у своїй кімнаті та за зачиненими дверима.

Але їй ніхто цього не дозволив…

У підсумку, до дванадцяти Соня зненавиділа музику, а до чотирнадцяти – себе. І якщо з музикою все було зрозуміло, то зі своїми почуттями та емоціями Соня розібратися просто не вміла. Вона любила маму, тата, і навіть численних дядечків і тітоньок, які аплодували їй, щоразу розчулюючись її грі і згадуючи злощасну табуретку.

— Ох, Сонечко! А як ти розповідала віршики, коли була крихіткою! Чудо! Просто диво!

Соня слухала, чемно кивала, і… злилася.

Чудо-чудо… Чудо-юдо! Скільки можна?! Вона давно вже не та крихітка з миленькою ямочкою на пухкій щічці! Але їй ніколи не дадуть забути ні табуретку, ні тремтячий від хвилювання голосок, ні нещасливу помилку, допущену всього лише раз у довгому вступі до вірша. Ніхто вже не пам’ятав, у чому саме полягала ця помилка, але щоразу, коли хто-небудь згадував всує нещасливу табуретку, хтось із родичів обов’язково додавав:

— А пам’ятаєте?! Соня тоді таке видала!

І знову Соня почувалася дивно. Так, ніби під ногами хиткий табурет, а навколо усміхнені обличчя. Не злі, ні… Але від цього було не легше…

Мама мук Софії не розуміла зовсім.

— Що ти вигадуєш?! Усі забули давно! Пора б уже й заспокоїтися! Яка ти, Сонечко! Спокійнішою треба бути!

Засвоївши, що захисту їй чекати ні від кого, Соня замкнулася в собі.

Тепер, не чекаючи запрошення, вона, щойно збиралися гості, сідала за піаніно, нашвидкуруч тарабанила якусь п’єску, розкланювалася, намагаючись тримати обличчя, і йшла до своєї кімнати, чуючи за спиною страждальне мамине зітхання:

— Підлітки…

У шістнадцять Соня все-таки зірвалася. Зібравши рюкзак, і сунувши туди своє улюблене плюшеве ведмежа і фотографію батьків, вона сіла в електричку.

Але далеко не поїхала. Уже за кілька годин вона уявила собі, як злякається і плакатиме мама, як розхвилюється батько, і бабуся обдзвонюватиме родичів, з’ясовуючи, чи не до них подалася «дитина». Привид злощасної табуретки знову замаячив перед Сонею. Вона ж хороша дівчинка! А хороші дівчатка не чинять подібного! Не йдуть із дому, кинувши все й усіх! Не думають тільки про себе і свої бажання! Хороші дівчатка повинні завжди думати про інших і радувати близьких! Тільки так! Бажання самих дівчаток – справа десята! Не можна ж бути егоїсткою!

Додому Соня встигла повернутися до повернення мами з роботи. І та так ніколи й не дізналася, що донька намагалася покинути рідну домівку. Вона увійшла в кімнату Соні, яка сиділа біля піаніно і довбала одним пальцем якусь мелодію, і розсміялася:

— Що з тобою? Чим інструмент винен?! Залиш його в спокої, Соню! І розкажи мені, як минув твій день! Що репетитор з математики? Вийшло розібратися з функціями?

Соня дала повний звіт щодо занять і оцінок у щоденнику, а потім вибачилася і пішла до ванної, де довго сиділа в теплій воді і плакала від безсилля, розуміючи, що нічого вже змінити не зможе.

Хороші дівчатка ніколи не сперечаються з мамою… Вони її просто люблять…

Після того, як Софія вивела для себе формулу дійсності, жити їй стало трохи легше. Вона погодилася з вибором батьків і вступила до того вишу, який вони радили. А отримавши диплом, влаштувалася на роботу у велику компанію, де до неї рішуче нікому не було діла, і продовжила радувати родичів, які дедалі більше здавали, короткими п’єсками і своєю неспроможністю в особистому житті.

— Ох, Сонечко! Коли ж ти зустрінеш свою людину?! Така дівчина – і одна! Яке ж несправедливе життя!

Соня робила скорботний вигляд на радість родичам і батькам, а сама тихенько збирала на квартиру. Одна з її колишніх однокласниць працювала рієлтором і до прохання Софії знайти гарне, але недороге житло, поставилася з розумінням.

Через два роки після того, як Соня почала працювати в компанії, квартирка, маленька, але дуже затишна, була знайдена. Але новина, яку Соня повідомила батькам під час маминого ювілею, була сприйнята болісно.

— Навіщо це, Сонечко?! Чого тобі не вистачає?! – ридала мама, але Соня, вперше за все своє недовге життя, залишилася глухою до її благань.

— Так треба!

Переїзд відбувся. Батьки з Сонею не розмовляли місяць.

Цей місяць видався їй найщасливішим часом у житті. Ніхто не смикав нескінченними дзвінками, не примушував негайно, прямо цю хвилину, їхати провідати бабусю і не вимагав звіту про те, о котрій годині Соня буде вдома. Ніхто не відчиняв навстіж двері в її спальню у вихідний день і не командував:

— Соня, вставай! Ми збираємося на дачу! Довго тебе ще чекати?!

Два тижні дівчина просто насолоджувалася життям, наводячи лад у квартирі і розкладаючи по місцях речі, а потім поїхала в притулок для тварин. Вона давно мріяла завести кота, але батьки були проти, а з ними доводилося рахуватися. Працівники притулку запропонували Соні цілий десяток кошенят усіх мастей і забарвлень, але вона, обираючи, натрапила поглядом на клітку, що стояла в кутку.

— А цей?

— Він дорослий. І хворий. Ви на лікування витратите стільки, що пошкодуєте, що взяли його!

— А можна мені на нього поглянути?

— Так. Будь ласка. Усе одно не візьмете.

Соні чомусь здалося, що на неї замість працівника притулку подивилися разом дядько Гена з тіткою Зоєю.

— Сонечко, не вигадуй! Ти ж гарна дівчинка! Навіщо тобі таке убозтво?!

І кіт, який не спромігся навіть глянути на Соню, що витягла його з клітки, навіть не зрозумів, що на його напівлису голову звалилася найбільша удача в житті.

— Я його беру!

Сума, яку Соня в підсумку віддала у ветеринарній клініці, виявилася і справді вагомою. Але боязкий вогник подяки, який вона помітила в погляді кота, виявився достатньою платою за її старання. Згодом кіт видужав, округлився і знову обріс шерстю. Отримавши ім’я, він здивував Соню своїм умінням відгукуватися на нього, а не на стандартне для кішок «киць-киць».

— Томе, я вдома! – сповіщала Соня, повертаючись додому після роботи.

Кіт, який сидів на килимку і звідкись знав, що господиня ось-ось відчинить двері, вітав її коротким гортанним криком. А потім сідав біля стільця Соні, поки та їла, але не намагався жебракувати або ластитися до неї. Він завмирав, перетворюючись на статую, і мовчки витріщався на господиню. І в його погляді було стільки німого обожнювання, що Соня котилася зі сміху:

— Томе, у мене в будинку немає жодної табуретки! Я не можу тобі віршик прочитати! І не хочу! Давай я тобі шматочок курочки дам, га? А ти даси мені поїсти спокійно.

Їжу кіт гордо відкидав і продовжував милуватися Сонею. А та думала про те, що було б зовсім не погано, якби хто-небудь іще дивився на неї ось так. Люблячи… І краще б це був хтось без хвоста і з двома ногами замість чотирьох.

Її бажання, відправлене якось у Всесвіт під враженням від чергової психологічної статті, прочитаної Сонею перед сном, як це не дивно, було почуте.

На черговому корпоративі, де Соня за звичкою сиділа в кутку і спостерігала за колегами, які веселилися, вона звернула увагу на одного із заступників свого начальника. Олег працював у компанії всього кілька місяців, але всі вже встигли звикнути до того, що цей небагатослівний молодий чоловік у трохи старомодних окулярах, здатний розв’язати будь-яку проблему за лічені хвилини.

Якщо ж проблема була надто серйозною, тоді Олег, злегка заїкаючись, попереджав, що знадобиться трохи більше часу, але результат завжди залишався незмінним – труднощі відходили в небуття, а колеги вітали один одного з вдалим рішенням, геть забуваючи про те, хто був винуватцем тріумфу.

Соня про те, що Олег розумний, знала, але близько з ним ніколи не спілкувалася. Лише віталася зрідка, зустрічаючись у ліфті або в коридорі. І чомусь її анітрохи не здивувало, що він, так само, як і вона сама, не брав участі в загальних веселощах. І коли напідпитку колеги вирішили трохи розворушити його, Соня зрозуміла, що не готова спостерігати за тим, як Олега, так само, як і її колись, намагаються змусити «лізти на табуретку». Ведучий, який намагався провести черговий безглуздий конкурс, виволік Олега на середину залу і під дружне тріумфування спробував змусити його заспівати.

— Я не вмію.

— Ніхто не вміє! Ну ж бо! Що ви такий нудний?! Давайте! Пісню про Новий рік! Просимо!

Чомусь саме згадка цієї пісні стала тригером, який змусив Соню зірватися з місця і вперше, за весь час роботи в компанії, «вийти із сутінки».

— Я заспіваю! – оголосила вона, затуливши собою Олега від ведучого. – Але ви будете мені підспівувати!

— Домовилися! Мила дівчина! Ви чарівні! Ну ж бо! Давайте всі в хоровод!

Соня встигла шепнути Олегові: «Біжіть!», а потім згадала своє “веселе” дитинство, витребувала табурет, і, вилізши на нього, заспівала – в голос, зло і завзято.

Колеги веселилися, і ніхто не звернув уваги, як тремтить голос Соні, яка вперше зраділа тому, що її привчили не соромитися публіки. Доспівавши, вона злізла з табурета, злісно штовхнула його, і вирушила до виходу із залу, мріючи лише про одне – опинитися вдома, залізти під ковдру, пригорнувши до себе кота, і поревіти вдосталь.

Але такої можливості їй не дали.

— Це було… Відчайдушно… – Олег, який чекав на неї в коридорі, обережно торкнувся Соню за плече. – Вибачте мені…

— Вас за що? – зітхнула Соня.

— За мою нерішучість. З дитинства ненавидів табуретки.

— Вас змушували читати вірші?

— Звідки ви знаєте?

— Я думала, що ви здогадалися. Утім, це вже неважливо. Ми виросли. Але так і не навчилися не боятися табуретки…

— Є таке. Скажіть, Соню, я можу вас провести? Я не пив, а тому можу спокійно сісти за кермо.

— Ви навіть пам’ятаєте, як мене звати?

Олег змішався, але в його погляді промайнуло щось таке, що змусило Соню придивитися уважніше.

— Ви дивитеся на мене дивно. Майже так само, як один мій знайомий кавалер.

— Так? – Олег помітно похмурів, але все-таки наважився поставити запитання. – Вибачте, а у вас із ним дуже близькі стосунки?

— Ближче нікуди, – усміхнулася Соня. – Він зустрічає мене після роботи, спить на моїй подушці і вважає, що я – його власність.

— І вас це влаштовує?! – обурився Олег, геть забувши про свою сором’язливість.

— Доводиться миритися. Адже я сама його вибрала.

Погляд Олега був настільки красномовним, що Соня не витримала і пирснула.

— А ще в нього є хвіст!

Розчарування в погляді Олега змінилося здивуванням, і Соня раптом зробила те, на що раніше ніколи не наважилася б. Узяла Олега під руку і скомандувала:

— Везіть мене додому! Познайомлю вас зі своїм кавалером.

Через півроку Олег і Соня одружилися. І через рік у них зʼявилася донька.

А ще через п’ять років мама Соні під час святкування Нового року принесла з кухні табурет і поманила до себе онуку:

— Іди-но сюди, мила! Розкажи нам віршик!

Соня, яка подавала на стіл гусака, ледь не впустила важке блюдо.

— Стояти! – тихо скомандувала вона здивованій доньці, яка попрямувала було до бабусі. – Візьми три цукерки і дай одну з них татові. Він дуже хоче цукерку! Зрозуміла?

— Так! – радісно плеснула в долоні донька Софії і потягнула з вазочки відразу п’ять цукерок. – А це – бабусі й дідусеві! Можна, матусю?

— Потрібно! – Соня м’яко відібрала в матері табурет. – Бабуся дуже хоче цукерку! І зовсім не бажає слухати віршик. Чи не так, мамо?

Олег готовий був уже втрутитися, але мама зробила крок ближче до Соні, зазирнула їй у вічі, і запитала дуже тихо, так, щоб не почули інші гості:

— Чому ти раніше мені не говорила? Чому мовчала?

— Не знаю, – знизала плечима Соня. – Не хотіла тебе засмучувати, напевно.

— Думала, що я не зрозумію?

— А ти зрозуміла б?

— Не знаю… Але в будь-якому разі, потрібно було хоча б сказати…

— Так, напевно, ти маєш рацію. Я кажу тобі зараз.

— Що ж… Краще пізно, ніж ніколи… Значить, щодо музичної школи для нашої дівчинки я можу навіть не заїкатися?

— Ну чому ж? Хороша освіта ще нікому не заважала. Але обіцяй мені, мамо, що вона ніколи не гратиме на сімейних святах! Якщо тільки сама не захоче.

— Обіцяю…

А маленьке дівчисько, з такою самою, як у матері, дивовижною ямочкою на рум’яній щічці, перемазаній шоколадом, годувало цукерками діда. І їй було невтямки, що кволенька табуретка, яку заслали на кухню на віки вічні, щойно втратила свою владу. Крихітка заспівала тихенько пісеньку і дуже обурилася, коли мама й тато, переглянувшись, раптом розсміялися.

— Я погано співаю?! – надулося ображено дитя.

— Ні в якому разі! Ти співаєш краще за всіх!

— Тоді, я ще вам заспіваю! Голосно-голосно!

— А ми з радістю послухаємо! – Соня поцілувала доньку, і підморгнула чоловікові.

КІНЕЦЬ.