Син психує, 8 місяців Аліна вже вдома сидить. Ну, ясна річ, за один день роботу не знайдеш, але ж вона всі варіанти відкидає!

Не подобається їй моя пропозиція? Нехай тоді як і чоловік її їздить до Києва працювати. Дитина спокійно в сад ходить, у них іпотека, працювати треба, а не крутити носом. Та тим більше не клювати чоловіка, що його обов’язок — сім’ю забезпечувати.

Так вона до Києва не хоче – півтори години в один кінець їхати це не для неї відмовляється тим, що в них якраз дитина, її треба в сад водити, вечерю готувати. Це і зрозуміло, жінці важко їздити щодня. Але й так вже не можна. Вона нещодавно сину заявила, мовляв, подумує, а чи не спланувати їй ще дитину, раз із роботою нічого не виходить.

“Чудовий” варіант, ага. У будь-якій складній ситуації — дитину одразу треба. З грошима скрутно у сім’ї — треба терміново ще одну дитину та знову сидіти три роки, чекати, що краще стане. А син що?

А син сказав, що тоді вона точно може готуватися до розлучення, квартиру продадуть, гроші поділять. Краще, мовляв, платити аліменти. Ну другий варіант вона й сама не дуже хотіла, це було так — промацування ґрунту. Промацала і з цією ідеєю затихла. Я вже синові говорю, щоб сам процес контролював, а то мало що в неї там на думці… А взагалі, це, звичайна, ледарка, яких пошукати.

Мій син з цією ледаркою Аліною у шлюбі 9 років. На сьомому році шлюбу подружжя купило в іпотеку двокімнатну квартиру в Київській області. Мій син завжди їздив працювати до Києва. Це важко проводити в дорозі по 4 години на день, але інакше не виходило — оплачувати борги перед банком і утримувати сім’ю треба.

Аліна працювала у нашому містечку. У неї зарплата була невисока, п’ятнадцять тисяч гривень, звісно в Києві можна було більше заробити, зате в Аліни робота майже поряд із будинком і робота була спокійна: у бухгалтерії, де був час і побалакати, і чай попити.

Звичайно, в періоди звітів чи перевірок нервувати доводилося, але на якій роботі без нервів? До того ж Аліна з чоловіком тоді планували дитину і невістка нікуди з місця не смикалася, розраховуючи піти в декрет.

П’ять із половиною років тому у подружжя з’явився син. Невістка з полегшенням сіла вдома, була можливість взяти підробіток, вона ж звіти може і вдома робити, але Аліна розсудила, що з появою дитини не буде часу займатися справами, нехай напружується чоловік.

Син на період декретної відпустки дружини взяв підробіток: у вихідні ремонтували машини з другом, у того невеликий гаражний автосервіс, а син — непоганий автоелектрик.

Під час декрету подружжя досить успішно справлялося і з новими ролями, і з новим розпорядком дня. Аліна вела будинок, займалася побутом та сином, чоловік заробляв гроші. Але матеріально було важко, син мені зізнавався, що смертельно втомився: весь тиждень досипати в дорозі, а у вихідні підійматися лише на годину пізніше і йти на другу роботу.

Невістка почала скиглити про те, як їй не хочеться повертатися на роботу. Місце в саду було, але вона досиділа до останнього, вийшла на роботу прямо день у день. І потім постіно скаржилася, як важко, як набридло, якийсь ідіот начальник. Але тоді син усі ці розмови припинив, авторемонт у них накрився, приятель переїхав, та й скільки можна працювати в режимі 24/7?

А 8 місяців тому Аліну попросили звільнитися. Невістка щось наплутала у звіті, з начальником вона була у не дуже добрих стосунках, з неї не стягнули за помилку, але заяву написати попросили. Я підозрюю, що із задоволенням принаймні засмучена вона не була.

-Таку роботу за таку зарплату я знайду легко! — сміялася Аліна.

Але тиждень за тижнем минав, а невістка працевлаштовуватися не поспішала. Начебто переглядала вакансії, ходила на співбесіди, дзвонила, але залишалася вдома. Десь не підходили Аліні умови, десь суть самої роботи була невідома, десь працювала раніше якась її подруга і дуже не радила.

А у нашому місті вибір обмежений. Син вже психувати почав, мовляв, давай вже, не сиди на одному місті. Аліна у відповідь на нього з наїздом:

– Завів сім’ю – забезпечуй.

Заначка яка була, розтанула. Невістка онука в садок відведе і досипати лягає, а ночами ролики в інтернеті дивиться, чудове життя!

Тут у мене на роботі раптово вирішила піти на пенсію співробітниця. Напередодні говорила, що працюватиме, доки не виженуть, а наступного дня прийшла до начальства із заявою. І саме її місце було буквально для Аліни, вона займалася аналогічними розрахунками на колишній роботі.

Я зателефонувала сину, потім сходила до начальства, мовляв, у мене невістка без роботи мучиться, візьміть її, не шукайте нікого.

Посада зі мною ніяк не пов’язана, ми навіть у різних кабінетах, зарплата двадцять тисяч, лояльне керівництво від дому недалеко.

Ввечері я пішла до сина з невісткою у піднесеному настрої на розмову.

– Я? Під наглядом свекрухи? Не буду, не хочу, це взагалі не діло. Мені спілкування з Вами, Ольга Семенівно, і у сімейному колі вистачає. Не піду, можете оголосити керівництву. І я вас не просила за мене щось вирішувати.- відповіла мені невістка.

– Ти не просила? — розлютився син. — Ти вже майже рік сидиш і знайти роботу не можеш. Мати пропонує чудовий варіант. Знайдеш інший — перейдеш, а поки що йди та заробляй.

Подружжя посварилося мало не до розлучення, син пішов ночувати до мене. Звісно, Аліна наступного дня на роботу влаштовуватись не пішла, я змушена була перед керівником просити вибачення, на місце взяли іншу людину.

Відносини у сина з дружиною зараз ніякі просто, він їй дав місяць на пошук роботи, а вона звинуватила мене, мовляв, влізла я у їхню родину, тепер рада, що вони посварилися. Якщо чесно, я провину свою відчуваю, але ж реально — я хотіла як краще.

А що ви думаєте? Хто винний в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.