Я не знаю, як такою мамою можна бути і як взагалі таку жінку можна називати мамою. Напевно, більшість людей скаже: “Ти повинна бути вдячною, адже вона дала вам з сестрою все, що могла”. Але спочатку вислухайте мою історію.

Коли ми з сестрою були маленькими, мама працювала за кордоном. В Іспанії, у Франції — там вона проводила роки, щоб заробити гроші. Ми залишалися вдома з бабусею, а потім, коли підросли, були самі по собі.

Усі ці телефонні дзвінки, передача подарунків, перерахунок грошей – це не заміняло нам її присутності. Ми з сестрою завжди були разом, допомагали одна одній, тому що мама була далеко.

Мами не було поруч, коли ми хворіли, коли потребували підтримки, коли просто хотіли, щоб хтось нас обійняв і сказав: “Я люблю тебе”.

Звичайно, ми з сестрою отримали освіту. Мама купила нам по квартирі. Вона наче виконала свій обов’язок. Але хіба все це робиться лише заради “галочки”? Хіба любов можна виміряти в метрах житлової площі чи у вартісних подарунках?

Коли мама повернулася три роки тому, я сподівалася, що все зміниться. Що вона буде ближче до нас, до своїх онуків, до родини і буде нам допомагати фінансово, адже збереження у неї чималенькі.

Але цього не сталося. Навпаки, вона наче вирішила, що тепер настав час жити тільки для себе. Вона відкрила свій бізнес, купила собі будинок і, здається, нарешті почала насолоджуватися життям. І це чудово. Але тільки для неї.

У моєї сестри троє дітей, а у мене – двоє, і я зараз на останніх місяцях з третім. Уявіть: у двокімнатній квартирі сестри весь цей хаос з дітьми. У мене ситуація схожа.

А мама? Вона відпочиває собі, подорожує з подругами, ходить до театру, басейну, фітнес-клубу. Ні допомогти, ні підтримати, ні хоча б просто бути поруч.

Мої діти майже не знають бабусю. Вона дарує подарунки на свята, але не виявляє особливого інтересу до їхнього життя. Просто так? Ні, навіть сто гривень не дасть.

І це при тому, що вона живе більш ніж добре. Її “виходи у світ” і подорожі за кордон здаються їй важливішими, ніж час, проведений із нами чи онуками.

Мені здається, вона просто вирішила, що зробила все, що могла, і тепер більше нічого не винна. Але хіба це справедливо? Як взагалі можна так жити, коли твоя сім’я потребує тебе?

Я дивлюся на своїх дітей і думаю: їм така бабуся взагалі не потрібна. Бо яка від неї користь? Її немає ні в добрі, ні в скруті. Іноді здається, що вона так і не навчилася любити нас — мене, мою сестру, її онуків.

Я не знаю, чи зможу пробачити її. Думаю, у моєї сестри схожі почуття. Але мамі до цього немає ніякого діла. Як нам налагодити спілкування з нею? Як повернути до сім’ї?

Джерело