Звичайно, можна було й раніше помітити. Потім Юля багато разів ставила собі запитання: чи можна було щось змінити, якби вона почала раніше бити на сполох?

Розумом розуміла, що ні, але серце так відчайдушно шукало лазівки, хоча б у минулому, хоча б у тому неіснуючому тепер житті, що їй здавалося – зверни вона увагу раніше, шанс був.

Батьки розлучилися, коли їй було вісім. Ситуація була нетипова: мати потрапила в секту і намагалася затягнути туди й чоловіка. Батько, потомствений селянин, назвав це дурницею, забрав доньку і повернувся в село в Полтавську область.

З мамою вони познайомилися в інституті, де обидва вчилися на ветеринарів, і після інституту вона вмовила його поїхати до Києва. Їй завжди хотілося якогось іншого життя, і в неясних спогадах Юлиного дитинства мама весь час кидалася з крайнощів у крайнощі: то захопилася не такою популярною тоді йогою і виснажувала всю сім’ю голодуваннями, то ставала послідовницею старовірів, то, навпаки, кидалася в науку і навʼязувала харчування за масою тіла. А потім з’явилася секта. І коли вона три години тримала Юлю в гарячій ванні, щоб «очистити», батько не витримав, забрав доньку і відвіз її в рідне село.

Там Юля прожила до сімнадцяти років. Мама і не намагалася забрати її або дізнатися, як у Юлі справи. А після випускного раптово з’явилася і запропонувала пожити у неї, якщо Юля надумає вступати до столиці.

Тато, звісно, засмутився, але не подав виду.

— Хочеш – їдь, – сказав він.

І Юля поїхала. Усе ж вона була і маминою донькою теж, і блиск із розкішшю її вабили не менше, ніж спокійне сільське життя.

Від мами вона з’їхала на третьому курсі. Мама тоді потрапила в релігію і дістала Юлю зі своїми моралями. А Юля тільки відчула справжній смак життя: завела друзів, відпочивала з ними в нічних клубах, зводила з розуму хлопців. Мама називала таке життя гріховним, а Юля нагадувала їй, що мама покинула її й батька, тож не їй говорити про гріховність.

— Я була молода й нерозумна, – парирувала мати. – Як і ти зараз.

Хто знає, як склалося б життя Юлі, якби вони з мамою змогли тоді знайти спільну мову. Але вони не змогли. І Юлі довелося влаштуватися на роботу, щоб оплачувати кімнату, бо жити в гуртожитку вона не хотіла, не звикла ділити кімнату ще з кимось та ходити до спільного душу.

Так вона познайомилася з Єгором. Він був її начальником, старший на п’ятнадцять років, одружений, але нічого з цих трьох пунктів її не бентежило. Юля закохалася.

Історія була банальна: він багато років обіцяв їй, що розлучиться, вона багато років чекала, коли він виконає свою обіцянку. Відмовки завжди були вагомі: треба закрити іпотеку, щоб нормально поділити квартиру, треба дочекатися, щоб син підріс, щоб дружина дозволяла його забирати, треба дочекатися, поки в доньки мине підлітковий вік, вона й так ледве не наковталася пігулок.

Юля чекала. Для Єгора вона завжди була вільна, скасовувала будь-які плани і домовленості. Тому й до батька їздила рідко. Вони постійно інколи говорили телефоном, тепер і через відеозв’язок – спасибі технологіям. Але цього виявилося недостатньо.

Перший “дзвіночок” вона вже був… Батько посварився з сусідом і обговорював цю тему щоразу, як вони зідзвонювалися. Юля вирішила, що це вікове, хіба не всі люди похилого віку стають буркотливими? Потім були й інші випадки, коли він на чомусь циклився, але Юля знову списувала це на вік.

Мама першою почала бити на сполох, коли батько зателефонував їй і запитав, коли в Юлі день народження.

— Мамо, не нагнітай. Ну, забув, із ким не буває?

З мамою вони останнім часом нормально спілкувалися. Вона навіть знала про Єгора, і хоча засуджувала Юлю, здебільшого все ж її підтримувала.

Коли з його телефону зателефонувала незнайома жінка і сказала, що тато заблукав, Юля злякалася. Вона виїхала до батька першим же потягом, і картина, яку там застала, налякала її ще більше.

Батько завжди був акуратним і хазяйновитим, це саме він навчив Юлю готувати, прибирати, займатися городництвом. У їхньому домі завжди було ідеально чисто, зараз же дім був схожий радше на хлів.

Мама і без лікаря поставила йому діагноз.

— У його батька теж була рання деменція, – повідомила вона. – Я ж казала тобі, потрібно показати його лікарю.

— Але ти не говорила мені про дідуся!

— А хіба? Ну, вибач. Мені здається, що говорила.

Лікар підтвердив їхні побоювання, при цьому зазначив, що хвороба прогресує швидко, і навряд чи Юля сама впорається в цій ситуації.

— Ви що, пропонуєте мені здати його в будинок для літніх людей? – накинулася вона на лікаря.

— Ви зрозумійте, у спеціалізованому закладі йому буде краще! Я не наполягаю, просто кажу вам про те, які є шляхи надалі.

Юля не збиралася нікуди здавати батька. Це він заплітав їй перед школою кіски і варив кашу, він вчив її розв’язувати рівняння і вчив із нею вірші. Він, червоніючи і ховаючи очі, пояснював їй про жіночі дні та прокладки.

Вона зателефонувала Єгору і сказала, що звільняється.

— Я відправлю тебе в адміністративну відпустку, – заперечив він. – Гроші потрібні? Може, знайти іншого лікаря?

— Ти думаєш, інший лікар змінить діагноз?

— Ні. Я просто хочу допомогти.

Колись Юлі здавалося, що вона нізащо не повернеться в село. Відсутність гарячої води, грубка, город і кури – все це здавалося в місті пережитком минулого, так не повинні жити нормальні люди.

Але зараз, опинившись у будинку, де вона провела десять років життя, Юля раптом заспокоїлася. Не потрібно було нікуди поспішати, чекати, коли Єгор зможе виділити для неї хоча б кілька годин, витрачати час на макіяж, манікюр та інші процедури, які зовсім недавно здавалися їй такими обов’язковими.

Вона із задоволенням копалася в городі (навесні батько все ж таки щось посадив, і хоча, судячи з усього, доглядав не так, як раніше, бо город заріс бур’янами, дещо все ж таки принесло врожай), годувала курей і збирала яйця, топила піч. Батько іноді здавався зовсім нормальним, хіба що плутався в числах і людях, забував про те, що щойно розповідав.

Але дедалі частіше він ішов у той інший світ, який пожирав його з кожним днем дедалі більше й більше, і тоді він не впізнавав її, забував, що і як треба робити, наприклад, зачиняв заслінку печі завчасно, тож одного разу вони ледве не вгоріли, добре, що Юля прокинулася посеред ночі через те, що задихалася. Відтоді вона чекала, поки батько засне, перш ніж лягати.

Єгор телефонував часто, майже щодня. Казав, що сумує, пропонував допомогу. Це було приємно, але пізно. Тут, відірвавшись від нього, нарешті, Юля зрозуміла, як було нерозумно чекати всі ці роки, що він виконає свою обіцянку: він ніколи не розлучиться. А їй уже тридцять два, і молодість витікає крізь пальці. Раніше вона переконувала себе, що не хоче дітей, але зараз раптом зрозуміла, що хоче. А отже, потрібно закінчити ці стосунки.

Мама теж дзвонила. Роздавала поради, питала, як там тато.

Тато зникав. Натомість з’являвся чужий злий старий. Він боровся з Юлею, відмовлявся приймати ліки, ходив під себе в ліжко. У фільмах усе було інакше, там герої з такою болячкою просто не впізнавали рідних, губилися на вулицях міста, але загалом були милими людьми. Батько не був милим. Одного разу він так штовхнув її, коли Юля намагалася поміняти йому білизну, що вона впала і розсікла губу. Єгор, побачивши садно по відеозв’язку, розхвилювався.

— Ти не можеш більше бути з ним одна, – сказав він. – Давай я знайду пансіонат або клініку, що там тобі рекомендували? Так буде краще для всіх, і в тому числі, для нього самого.

— Я не здам батька в інтернат, – відрізала Юля. – Він годував мене з ложки і носив на руках, коли я не вміла ходити і тримати ложку. Якщо він розучиться їсти, значить, я буду його годувати.

Кілька разів Єгор скидав їй інформацію про інтернати, і на глянцевих картинках білозубі дівчата у формі посміхалися, тримаючись за ручки інвалідного крісла, у якому сиділи такі самі усміхнені дідусі й бабусі. Юля не вірила цим картинкам. Потім вона просто перестала відкривати такі повідомлення.

За зимою прийшла весна. Лікар, до якого вона возила батька, з жалем зазначав, що хвороба прогресує.

— Боюся, у вашому випадку все тільки погіршуватиметься. І досить швидко.

Коли на деревах з’явилося перше листя, Юля зрозуміла, про що говорив лікар. Батько дедалі рідше її впізнавав, дедалі частіше забував про те, що таке туалет, лаявся з нею з будь-якого приводу. Нерви не витримали. Вона дзвонила мамі, плакала в слухавку, потім збиралася з силами і робила те, що мала робити. Лише коли батько штовхнув її ногою в живіт, так що від болю Юля не могла дихати, і потім ще й дав по обличчю (випадково, просто махав руками і щось кричав), так що в неї з носа хлинули червоні ріки, вона здалася.

Подзвонила Єгору.

— Що за інтернат ти там пропонував?

Єгор сам усе організував: приїхав до Юлі в село, проконсультувався з лікарем, як перевезти батька в до столиці.

— Там ти зможеш його відвідувати, – пояснив він.

Цей переїзд дався їм важко, але зрештою все вийшло. Батько під заспокійливими поводився нормально, щоправда, довелося вводити луки внутрішньо, тому що таблетки він навчився ховати за щокою.

Інтернат був пристойний, прямо як на картинці. Жінка середніх років із високою зачіскою водила Юлю по кімнатах і розповідала, як у них чудово. На вигляд і справді все виглядало пристойно, але на душі шкребли кішки.

— Я подав на розлучення, – повідомив їй Єгор, коли після екскурсії вони поїхали назад до матері, у якої поки що був батько.

Юля подумала, що ще рік тому була б на сьомому небі від щастя. Але зараз вона нічого не відчувала. Тільки втому.

— Я не можу, – сказала вона.

— Ти про що? Що ти не можеш? – здивувався Єгор. – Тільки не кажи, що тобі стало шкода моїх дітей.

— Справа не в дітях. У батьку. Я не можу залишити його там.

Повисло мовчання. Нарешті, Єгор сказав.

— Добре. Наймемо доглядальницю. Або навіть медбрата. Сильного, щоб він міг із ним справлятися.

— Правда? – схлипнула Юля.

— Так. Ну, не реви. Усе налагодиться.

Юля переживала, що мама без неї не впорається з батьком. Але коли вони повернулися, батьки мирно дивилися телевізор, немов звичайнісінька подружня пара. Юля вже й забула, як це, коли твої батьки обоє поруч.

— Донечко, я тут подумала – а давай не будемо тата здавати? – сказала мама пізніше, коли готувала чай на кухні. – Він зі мною такий слухняний, як дитина. Думаю, я впораюся. Ну і ти будеш допомагати, адже так?

Юля дивилася на маму в подиві. Навіщо їй це? Не може ж вона любити батька, після стількох років?

Мама, немов прочитавши запитання по Юлиних очах, знизала плечима і сказала:

— Це ж він від мене пішов, а не я. І в мене нікого більше не було, він єдиний чоловік у моєму житті. Та й я в нього начебто теж.

Юля не стала говорити про татових коханок, навіщо мамі знати про це. Вона обійняла її і сказала:

— Спасибі. Я допоможу. І Єгор теж.

Мама підняла брови.

— Я знаю, ти будеш засуджувати. Але він подав на розлучення.

Мама похитала головою.

— Буду. Але що тепер поробиш.

Того вечора Юля вперше за багато років відчула себе по-справжньому щасливою.

КІНЕЦЬ.