– Чого тобі не вистачає?, – обурювався чоловік.

– Та ти живеш, як принцеса у казці! Всі родичі і подруги тобі заздрять. Давай поїдемо в Карпати чи ще кудись, тільки благаю, перестань нити!

– Так, чоловік правий, у мене є все, все, окрім щастя

– Стасе, ти колись думав про те, чи ми щасливі?

Чоловік мовчки подивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти, звідки це питання. Я знала, що не отримаю відповіді. Стас завжди уникає розмов про почуття.

Я давно хотіла поставити це питання. Воно висіло в моїй голові роками, але зараз, за цією вечерею, коли ми залишилися тільки вдвох, мені нестерпно захотілося дізнатися: чи відчуває він ту ж порожнечу, що й я?

Я – Марія, мені тридцять дев’ять. Я живу в розкішному будинку на околиці Києва, в мене двоє синів, ідеально облаштований побут, час на себе і всі матеріальні блага, про які інші можуть тільки мріяти. І водночас я відчуваю себе настільки порожньою, що часом здається, ніби мій голос більше не звучить у цьому світі.

Коли я познайомилася зі Стасом, я була звичайною студенткою, яка їздила на метро і мріяла про прості речі – про сімейне тепло, про кохання, про затишний дім. Він прийшов у моє життя, як справжній принц: упевнений, успішний, з блискучими планами на майбутнє. Ми закохалися швидко, і я пірнула в це почуття без страху.

Наше весілля було казковим, і перші роки шлюбу здавалися ідеальними. Ми переїхали у великий дім, я подарувала йому синочка Данила, а потім Івана. Я щиро вірила, що наше щастя триватиме вічно.

Та з часом все почало змінюватися.

Я зосередилася на дітях, поки вони були маленькими. Вони заповнювали весь мій час і сенс життя. Я водила їх на гуртки, читала їм перед сном, готувала обіди й організовувала сімейні свята. Але коли вони підросли, я помітила, як від мене відійшли. Їм більше не потрібні мої казки чи спільні прогулянки. Данило і Іван тепер живуть у своєму світі – друзів, соціальних мереж і футболу.

А Стас… він завжди був у справах. Його бізнес ріс, і я ним пишалася. Але з кожним роком я бачила його дедалі менше. Він повертався додому пізно ввечері, втомлений, часто мовчазний. І навіть коли ми були разом, між нами утворилася невидима стіна.

Останні роки я ловлю себе на думці, що наша сім’я стала схожою на красиву обгортку без наповнення. Ми виглядаємо щасливими на фото, але це лише ілюзія.

Мене мучить це почуття порожнечі. Я маю все: просторий дім, модний гардероб, поїздки на курорти, час на йогу та салони краси. Але все це перестало мене тішити. Я більше не отримую задоволення від того, що оточуючі вважають розкішшю.

І що більше я про це думаю, то більше розумію: я почуваюся наче у “золотій клітці”. У мене є всі умови для щасливого життя, але я не знаю, хто я в цьому житті.

Одного разу я вирішила поділитися своїми думками зі Стасом.

– Стасе, я не відчуваю себе потрібною. Мені здається, я проживаю чуже життя.

Він подивився на мене здивовано.

– Що ти хочеш сказати? Тобі чогось бракує? Може, купимо нову машину чи з’їздимо в подорож?

– Стасе, справа не в речах, – я ледь стримала сльози. – Справа в тому, що я хочу відчувати сенс. Бути важливою. Робити щось, що приносить радість не лише мені, а й іншим.

Він зітхнув.

– Маріє, ти маєш те, про що мріють мільйони. Що ще тобі треба?

Ці слова залишили мене спустошеною. Він не зрозумів.

Тепер я часто думаю про те, чому все так склалося. Чому ми з Стасом більше не розуміємо одне одного? Чому наші сини, які колись бігли мені назустріч із розпростертими руками, зараз ховаються за закритими дверима своїх кімнат?

Можливо, це все – наслідок того, що ми обрали “зручний шлях”. Стас працював, я виховувала дітей, а коли вони підросли, ми обидва зрозуміли, що забули про найважливіше – про нас.

Я сиджу у своїй вітальні і дивлюся на стелю. У голові крутиться одне питання: чи можна це виправити? Чи можна повернути те тепло, яке було між нами раніше?

Я звертаюся до вас, дорогі читачі. Чи були у вас схожі ситуації? Як ви знаходили себе, коли відчували, що життя втратило смак? Що ви робили, щоб повернути радість у стосунки і в душу?

Буду вдячна за ваші поради. Можливо, ваш досвід допоможе мені знайти шлях до себе і до тих, кого я люблю.

Джерело