Мама моя тепер тут, в Британії, в будинку для літніх людей. Але що я могла зробити? Зі мною тепер не спілкується рідня, і з заповітом не зрозуміло що.

Я живу в Англії вже понад десять років. Залишивши Україну в пошуках кращого життя, я ніколи не втрачала зв’язку з рідними. Моя мама залишилася в селі на Вінниччині, у старій хаті, де я виросла разом зі своїм братом і сестрою.

Вони залишилися жити в Україні, а я завжди відчувала відповідальність за їхній добробут. Коли вдалося влаштуватися на роботу й почати заробляти, першим моїм обов’язком було допомагати мамі та підтримувати брата й сестру.

Моя допомога була постійною. Я висилала гроші щомісяця: на мамині потреби, на ремонти в домі, щоб братові й сестрі було легше забезпечити свої родини.

Мені здавалося, що так я виконую свій обов’язок доньки та сестри, але згодом з’ясувалося, що все далеко не так, як я собі уявляла.

Кілька місяців тому я вирішила приїхати додому, щоб провідати маму й побачити своїх рідних. Те, що я застала в маминому домі, мене дуже вразило і засмутило.

У маминій хаті панувала повна занедбаність. Води в будинку не було – мама носила її з колодязя. Якщо їй було важко, допомагав сусід.

Пральна машина давно зламалася, і прати мамі допомагала сусідка, така ж літня жінка. У будинку холодно, а болер, який я колись купила, не працює, вона гріє воду в чайнику і великій каструлі

Я не могла повірити, що гроші, які я висилала, так і не дійшли до потреб моєї мами.

Але справжнє розчарування чекало на мене в будинках брата і сестри. Вони зустріли мене привітно, але я помітила, що їхнє життя зовсім не таке, як у мами.

У них – нові ремонти, сучасна техніка, красиві машини. Діти навчаються у дорогих університетах на платних факультетах. Усе це коштує чималих грошей. Тоді я зрозуміла: саме на це йшли ті кошти, які я висилала для мами.

Я не могла стримати обурення. Ми говорили про це з братом і сестрою, але вони сказали, що кожен має право на краще життя, а мама, мовляв, не хотіла нічого міняти, сама просила допомогти онукам.

Але я не могла це прийняти, і тому прийняла важке рішення – забрати маму до себе в Англію. Але через умови мого життя тут (я працюю по 12 годин на день, і моя квартира дуже маленька) я не могла доглядати за нею особисто.

Тому я віддала її в добрий будинок для літніх людей, де за нею добре доглядають. Мені важко, але я знала, що це найкраще, що я могла зробити в цих обставинах.

Однак моя родина в Україні цього не зрозуміла. Брат і сестра перестали зі мною спілкуватися, а знайомі засуджують мене за те, що я “здала маму”.

Люди кажуть, що я зробила це через байдужість або небажання допомагати. Але я знаю, що зробила це заради маминого добробуту. Ми з чоловіком провідуємо її що вихідних і беремо до себе на свята.

Що стосується батьківського будинку, тут ситуація ще складніша. Мама склала заповіт на нас трьох, але тепер я не знаю, як бути.

Якщо будинок залишиться брату й сестрі, вони, ймовірно, просто продадуть його, і мамині старання зі збереження дому будуть марними.

Якщо мені забрати його собі, я не зможу підтримувати його з Англії. Я розумію, що це не просто майно – це історія нашої сім’ї, її коріння. Але хто має право на цей будинок, якщо мама вже не живе в ньому?

І от що мені робити далі?

Я розгублена, але намагаюся знайти рішення. Я думаю над тим, щоб продавати будинок спільно з братом і сестрою, а виручені кошти вкласти у майбутнє мами.

Або можливо варто домовитися про переоформлення маминої частки, щоб вона залишалася за мною й могла забезпечувати її потреби?

Та найприкріше – це осуд з боку людей, які не знають усіх деталей і не розуміють моїх мотивів. Але я намагаюся не втрачати віру, що я зробила все правильно заради мами. А ви як думаєте, правильним був мій вчинок?

Джерело