Я аж підскочила! Ранок. Субота. А з моєї кухні – запах холодцю, тягнеться навіть у вітальню. Це моя свекрушенька Марія Степанівна вирішила, що сьогодні саме той день, коли вся сім’я має розділити традиційний сніданок.

Вона гордо виставила на стіл кілька мисок з холодцем, прикрашеним свіжою зеленню та часником, якого я, щиро кажучи, не можу терпіти. Зранку, люди! Мені їй одразу на двері захотілося вказати. Але я за Ромою припленталася на кухню.

– Олю, а ти чому не їси? – голос Марії Степанівни звучав так, ніби я порушила родинний статут.

– Я, розумієте, просто не дуже люблю холодець на сніданок, – відповіла я обережно, не бажаючи образити її старань.

– Це ж здоров’я! Наші діди й прадіди завжди їли холодець, а ти – молода, але вже з такими примхами, – зітхнула вона, немов я зраджувала традиції всієї нації.

Чоловік, Рома, сидів поруч і мовчав. Знав, що це протистояння, в якому йому краще не брати участі. Лише крадькома підморгнув мені, мовляв, “Тримайся, кохана”.

Але мене це мало розрадило. Я зібрала всю свою силу волі, ковтнула пару ложок і вирішила далі просто пити чай, поки ця холодцева вистава завершиться.

Протягом дня ми намагалися уникати одна одну. Я прибирала в спальні, свекруха поралась на кухні, голосно грюкаючи каструлями, наче демонструючи, як багато вона робить для цієї сім’ї.

На вечерю був борщ. Із цим усе було би гаразд, якби не одне “але”: свекруха знову вирішила, що настав час вчити мене «правильному борщу».

– Олю, а чого ти не додаєш кислих яблук у свій борщ? Це ж так смачно! – почала вона, коли я зайшла на кухню, щоб допомогти.

– Я звикла готувати борщ трохи інакше, – сказала я, посміхаючись, хоча всередині мене вже починало кипіти.

– Звикла вона! Ти й борщ готувати не навчилася нормально, а вже звикла! – хмикнула вона, і я зрозуміла, що в цей момент просто стала ворогом номер один.

За вечерею все вибухнуло.

– Ну, смачно? – запитала Марія Степанівна, дивлячись на мене, ніби вимагала зізнання у державній зраді.

– Смачно, але я б, можливо, трохи менше солі додала, – відповіла я, намагаючись говорити максимально нейтрально.

Це було помилкою. Свекруха відклала ложку й почала довгу тираду про те, як у неї золота рука, як Роман і її спочилий чоловік завжди їли тільки її борщ, і що я, як молода господиня, повинна була б “повчитися, а не сперечатися”.

– Маріє Степанівно, я не сперечаюся, просто у кожного свій смак, – сказала я, намагаючись залишитися спокійною.

– Твій смак – це Роман, і ти маєш дбати, щоб йому було добре. А холодець і борщ – це основа нашої родини!

Ромка сидів, опустивши очі в тарілку, і робив вигляд, що намагається знайти в борщі сенс життя. Мене ж охоплювала хвиля гніву.

Але замість того, щоб вибухнути, я глибоко вдихнула й сказала:

– Знаєте, Маріє Степанівно, у кожного своє уявлення про те, що таке “добре”. Я вважаю, що добрі стосунки – це, в першу чергу, повага до чужого вибору. І якщо ми з Романом вирішимо їсти борщ без яблук чи навіть без буряка, це буде наше рішення.

Вона підняла брови, але нічого не відповіла. Замість цього встала, забрала свою тарілку і мовчки пішла на кухню.

– Ти молодець, – тихо сказав Саша, коли ми залишилися самі.

І хоча я відчуваю себе переможницею, в голові крутиться одне питання: що ж буде на сніданок завтра? І як мені спілкуватися зі свекрухою, яка зависла у нас на три місяці, поки в її квартирі капітальний ремонт?

Джерело