Іван поспішав до матері. Він ніс пакет продуктів і пляшки мінеральної води. Раніше мама звично чекала на нього біля кухонного вікна, і махала рукою, як побачить. Але останнім часом уже просто сиділа на дивані й прислухалася. У Ніни Іванівни погіршився зір за півтора року.

— Напевно, ти через мене переживала, – звинувачував себе в погіршенні стану мами Іван.

— Та до чого тут ти, коли цукровий замучив… Але як у тебе зараз справи, синку? – запитувала мама, гладячи руку сина.

— Усе так само, не краще і не гірше, але головне, щоб ти не хворіла, – незмінно відповідав син.

Іванові було вже під п’ятдесят. Він був на пенсії по вислузі років, і тепер викладав в інституті. Сімейне життя його не було щасливим, незважаючи на успіхи на службі і приємний зовнішній вигляд. В юності він, закохався Іван у Ліду, беріг дружину, навіть не давав їй працювати.

— Сиди вдома, хіба мало у тебе справ. Он тільки з Петриком скільки метушні. Він у нас спритний, активний, виховуй, води в гуртки…

Ліда спочатку займалася домом і сином, а потім, коли хлопчик уже навчався в середніх класах, почала прикладатися до випивки. Про такі випадки кажуть – домашня або таємна пияка. Але це тільки спочатку. А потім усяке таємне стає явним і для сусідів, і для друзів, для всіх.

Чого тільки Іван не перепробував: і вмовляння, і скандали, і перемир’я. Нічого не допомагало. Ліда сердилася, не визнавала своєї провини. А потім і зовсім подала на розлучення. Став заважати їй чоловік жити так, як вона хоче.

Ось і переживала Ніна Іванівна за сина через невістку. А він жив із дружиною навіть після розлучення, практично утримував її, щоб вона зовсім не опустилася.

— Як же не пощастило тобі, синку, – часто зітхала мати, – і я нічим не можу допомогти. І її батьки у вус не дують. У них у сім’ї мужики всі пияки. І батько, і її брати. Не вважають хворобою. Але її організм не впорався. Що з нею далі буде?

— Не нервуй, мамо. Що буде, те й буде, але я її не кину, – відповідав Іван.

Він дуже любив і жалів свою матір. Вона виростила його одна, рано овдовівши, і присвятила всю себе синові. Тепер він намагався віддати їй те тепло, яке вона завжди дарувала йому.

Коли Ніна Іванівна стала погано бачити, він найняв для неї помічницю, щоб та і прибирала, і готувала, і допомагала приймати вчасно ліки.

Ніна Іванівна сама знайшла собі таку людину. Це була її давня сусідка по під’їзду – Ірина, яка працювала медсестрою в міській лікарні.

Ірі було п’ятдесят років. Вона колись була заміжня, потім розлучилася і виростила доньку, свою юну копію: світловолосу, карооку і струнку Аллу.

— Ірочка, скоро тобі на пенсію, не кинеш мене, якщо ще поживу? – запитувала її Ніна Іванівна, – вже кращої помічниці мені не знайти.

— Живіть довго, – відповідала Іра, – і мені такий підробіток не завадить. Хоч доньці допоможу. Придане збирати треба… І, по-перше, ми з вами давні сусідки. По-друге, мені зручно, бо поруч, нікуди бігати не треба. І можу в будь-який час прийти, навіть уночі, і лікарня наша під боком, з вікон видно.

Ірина була дуже охайною і відповідальною. Перед вихідними вона наводила чистоту в Ніни Іванівни. У будні вечорами готувала їжу на завтрашній день строго за складеним меню.

Іван кілька разів заставав помічницю за роботою в матері й радів:

— Спасибі вам, Ірино, з вами і дім став світлішим, і мама посміхається, і на вулицю стала сміливіше виходити, гуляє.

— А що ж ваша дружина не приходить? – якось обережно поцікавилася Іра в Івана, коли він приніс продукти. Ніна Іванівна в цей час «гуляла», сиділа у дворі на лавочці.

— Вона відразу мені сказала, що не буде доглядати за моєю матір’ю… У нас складні стосунки з Лідою. Вона живе сама по собі, я – сам по собі. Заради сина поки що під одним дахом, хоч і в розлученні. Тож ми дві самостійні одиниці. І я не можу кинути її зовсім. Є причина, про яку ви напевно знаєте від мами.

Ірина кивнула головою і зітхнула. Вона вийняла пироги з духовки і поставила їх на стіл у велике красиве блюдо.

Не відразу вона помітила, що в Івана це видовище викликало абсолютно непередбачувану реакцію: він розплакався.

— Що з вами? Вам погано? – занепокоїлася Іра.

— Це з якої ж нагоди така розкіш? У кого іменини? – Іван непомітно змахнув сльозу.

— Немає жодної причини, – здивовано відповіла Іра, – просто вихідний. Та це всього-на-всього пиріжки з капустою. Зараз покличемо маму.

Вона відчинила вікно і покликала Ніну Іванівну додому.

— Ніби як я мати, а вона в мене донька, – засміялася Іра.

— Вона мене так у дитинстві обідати кликала. Теж із вікна, як ви зараз… – задумливо промовив Іван, – як же це давно було… Як давно.

Випивши з жінками чаю, Іван посидів ще на балконі, слухаючи їхню тиху розмову, і заквапився додому. Петька обіцяв приїхати. Ірина загорнула йому з собою пирогів для сина.

— Що це з ним сьогодні? – поділилася Іра з Ніною Іванівною, – так згадував дитинство, вас, що розчулився.

— Так він не бачив ніколи від дружини такої участі, турботи й тим паче пирогів, – відповіла Ніна Іванівна, – хіба що спочатку… А так, самі лише нервування з її слабкістю та лінню…

Незабаром сталася з Лідою трагедія. Пішла вона з дому, і поки шукав її всюди Іван, прийшла з поліції страшна звістка: потрапила вона в нетверезому стані під машину на дорозі, віддала Богу душу на місці.

Іван дуже переживав, але особливо хвилювався за сина. Петро начебто зовні не надто показував свої почуття, але змарнів, погано їв, і нібито замкнувся.

— Ось і закінчилося все сумно. Інакше й бути не могло, – зітхала Ніна Іванівна, – шкода мені Петю, хлопець завжди за неї хвилювався, але все-таки була жива. Мати ніхто не замінить. Рідна кров.

Стихло все в домі Івана, стало тихо і в Ніни Іванівни. Немов павутина смутку огорнула всю сім’ю, зв’язала в тугий вузол усі бажання, мрії та надії.

І тільки Ірина приходила, як і раніше, до своєї підопічної, питала про самопочуття, вимірювала тиск, готувала. Вона тихенько розповідала міські новини, випадки з практики в їхній лікарні – обов’язково зі швидким одужанням, і приносила свіжі кросворди для Ніни Іванівни, які з нею разом і розгадувала.

— Найдовша річка в світа… – почув Іван, входячи на кухню.

— Амазонка, звісно, – відповів він, і жінки здригнулися.

— Ой, я що, двері не зачинила? – сполошилася Ірина, відкладаючи кросворд. Повернулася на голос сина і Ніна Іванівна.

— Нічого. Ніхто вас серед білого дня не вкраде. Здрастуйте, – пробасив Іван, простягаючи матері руку.

— Які новини в тебе, синку? – запитала Ніна Іванівна.

— Я зібрався звільнитися з роботи, – відповів Іван, – маю хорошу пенсію, часу тільки немає. Щоправда, не відпускають, але я погоджуся, найімовірніше, на кілька годин на тиждень, щоб кваліфікацію не втрачати.

Мати зраділа.

— От і добре, треба і про своє здоров’я подумати. І з Петром частіше поруч бути.

— І не тільки з Петром… Мені б треба і з вами частіше бачитися. А то життя минає, а з рідними й близькими людьми ми нарізно…

Іван присів і подивився на Ірину.

— Я, треба розуміти, вже не потрібна вам тут буду? – запитала Іра.

— Як це не потрібна? – здивувався Іван, – якраз потрібна. Я ж сказав, що і з близькими людьми теж. А ви для нас, Ірино, стали найближчою людиною за цей рік.

— Так, Ірочко, з тобою і тепло, і затишно, і спокійно, – підтримала сина Ніна Іванівна, – Іван правий повністю. Піду я полежу. Щось у сон потягнуло. А ви почаюйте.

Мати пішла в спальню і прикрила за собою двері. Вона розуміла настрій сина. Напередодні, коли він приходив за відсутності Ірини, вони говорили про те, що шкода, що не зустрілася йому на початку шляху така жінка, як Іра…

Іра хотіла піти додому, але Іван не відпустив її. Він так красномовно дивився на неї, що збентежив жінку зовсім.

— Ірочко, якби ви погодилися стати моєю супутницею життя, я був би щасливий, – дещо старомодно запропонував він їй.

— Іване, милий, добрий чоловіче… Я старша за вас на п’ять років! У нашому віці це… – почала було вона.

— Тихіше, тихіше про вік. У нас ще все попереду. Ви така молода, струнка, такий чудовий вигляд маєте, що мені ще треба постаратися, підтягнутися, схуднути, підкачатися, щоб відповідати вам… – перервав її Іван, – але навіть не це головне. Не зовнішність. Хоча ви мені дуже подобаєтеся. Душа, як би це банально не звучало. Я дивлюся на вас і вже сам собі заздрю – майбутньому щасливцю… Якщо ви, звісно, погодитеся, а я зроблю тепер усе, щоб умовити вас. Що скажете?

Він стояв і цілував її руки. Іра, схвильована, щось прошепотіла на кшталт: «Я подумаю, спасибі вам… Потім поговоримо. Несподівано…», і пішла.

Іван зітхнув, сів і взяв у руки ще теплу чайну чашку, і притиснув її до щоки. Він заплющив очі й усміхнувся. Чомусь її погляд і зітхання дали йому надію.

На кухню прийшла мати. Обійнявши сина, вона зрозуміла, що розмова відбулася. Нічого не питаючи, вона сказала:

— Почекай, дай їй час. Та не сиди, не чекай біля моря погоди. Завалюй подарунками, квітами, тортиками, ну, чим там ще можна…

Іван засміявся:

— Дякую, мій науковий консультант. Вже тепер я якось сам здогадаюся що далі робити…

Він обійняв матір. Та махнула рукою й усміхнулася. Напевно, вперше після похорону Ліди.

Минуло майже два місяці. Іван та Іра зустрічалися в матері. А ще ходили разом гуляти містом, їздили до Ірини на дачу, бо був уже кінець квітня. Земля відтанула, свіжа трава паморочила і радувала надією на майбутнє тепло, сонце і млість.

Іван та Іра вже жили разом. Розписуватися Ірина тільки поки що не погоджувалася, кажучи, що це їм уже ні до чого. Івану було приємно, що його Петя і дочка Ірини Алла були раді такому добровільно-романтичному союзу їхніх батьків.

Ніна Іванівна стала бадьорішою, падіння зору зупинилося, настрій був гарним, а операція на очі значно поліпшила її становище. Жінка стала більш самостійною, але син та Ірина все одно відвідували її та допомагали постійно.

Ніна Іванівна раділа.

— Найголовніше, що я знову бачу твоє обличчя, синку, – говорила вона, – і бачу, що ти щасливий! Навіть і не думала, що це збудеться і так швидко. Ще за мого життя… – вона обіймала Іру та Івана, і дякувала їм.

— Дякую вам. Навіть не уявляєте, наскільки ви подовжили мій вік, – говорила мати, – тепер би дожити до весілля Петрика. Ось тоді й помирати можна…

— Живи, бабусю, живи довше… – сміявся онук.

— Гаразд. Поживу, але ти теж не затягуй, – просила бабуся, – дивись уважно: не пропусти своє щастя, Петрику. Ось тоді й буде все добре. Я ж за всіх вас молюся. Мої рідні та найближчі люди… Спасибі всім вам…

КІНЕЦЬ.