— Пробач, синку… Я ж здорова. Просто… одна я тут, зовсім одна. Так хотілося з кимось Новий рік зустріти… От і вирішила швидку допомогу та викликати.

Фельдшер Семен здивувався. Першою реакцією було роздратування.

— Ви розумієте, що це хибний виклик? За таке належить відповідальність! А якщо комусь допомога справді потрібна, а я тут?!

Хибний виклик…

Сніжинки ліниво кружляли в повітрі, підморгуючи рідким перехожим, поки Семен виходив із машини швидкої допомоги. Вітер був терпимий, мороз легкий, а небо сяяло зірками, ніби саме готувалося до свята.

Вулиці міста прикрашені гірляндами, у будинках мерехтіли вогники ялинок, створюючи атмосферу тихого очікування дива. Семен, фельдшер із десятирічним стажем, кинув погляд на годинник: 22:30.

До бою курантів залишалося півтори години. Зміна добігала кінця, коли пролунав дзвінок. Виклик із глухого села з цікавою назвою.

Жінка похилого віку скаржилася на біль у грудях. Семен важко зітхнув, натягнув шапку і вирушив у дорогу разом із водієм-санітаром.

— Новий рік у селі чи в лікарні, — казав він собі під ніс, дивлячись на засніжену дорогу. — Веселий вибір.

Село зустріло його абсолютною тишею. Ні гірлянд, ні ліхтарів лише вікна рідкісних будинків мерехтіли м’яким світлом.

Семен зупинився біля паркану, за яким стояла маленька хатинка. Двері відчинила старенька, що зігнулася під вагою років.

— Ой, любий, заходь швидше, замерзнеш, — заметушилась вона, запросивши його в теплу хату.

Семен провів огляд, уважно ставив запитання, але з кожною відповіддю все більше розумів — жінка здорова. Коли він прямо запитав про її стан, бабуся зніяковіла.

— Пробач, любий… Я ж здорова. Просто… одна я тут, зовсім одна. Так хотілося з кимось Новий рік зустріти… От і вирішила тебе викликати.

Семен сторопів. Першою реакцією було роздратування.

— Ви розумієте, що це хибний виклик? За таке належить відповідальність! А якщо комусь допомога справді потрібна, а я тут?!

Бабуся опустила очі, притискаючи до себе край фартуха. Вона здавалася такою маленькою і тендітною, що його гнів почав згасати.

Він зітхнув, сів на стілець і подивився на годинник. До Нового року залишалося п’ятнадцять хвилин.

— Гаразд, коли я тут, давайте хоч стіл накриємо.

Обличчя бабусі осяяло вдячною усмішкою. Вона дістала з буфета нехитрі частування — соління, картоплю, шматочок пирога.

На столі з’явилися два келихи та банка компоту. Вони разом зустріли Новий рік під бій курантів із старого телевізора.
За п’ятнадцять хвилин Семен підвівся.

— Мені час, бабусю. Пацієнтів багато, та й раптом хтось ще захоче зустріти Новий рік із медичним працівником.

— Дякую тобі на доброту, любий, — тихо відповіла вона, проводячи його до дверей.

Семен вийшов надвір, посміхнувся зіркам і сів у машину. Він не встиг до святкового столу в лікарні, але тієї ночі зрозумів, що головне — це подарувати комусь тепло та віру в диво, навіть якщо це не входило до його планів.

КІНЕЦЬ.