Щойно я народила нашу донечку Соломійку – зібрала речі і пішла від Віталія. І байдуже, що він так носив мене на руках всі 9 місяців. Ні, це не зрада, не інша жінка винна.

Прожили ми з Віталієм 6 років у відносно щасливому шлюбі, одружувалися з кохання, гарне весілля справили. Дітей особливо не планували, якось відкладали.

І тут чоловік благає мене народити малюка. Прям каже вранці, в обід і увечері, як хоче донечку-красуню чи хлопчика-шибеника, на нього схожого.

Ми навіть спеціально ходили в гості до родин з дітьми, де він грався з ними, навіть мив і годував. Умовляв мене, що у нас своя квартира, ми працюємо, поки молоді, сповнені сил, здорові, саме час народжувати.

Звичайно, мене таке сильне і щире, як здавалося, бажання чоловіка стати батьком, підкорило. Скоро ми вже знали, що станемо батьками дівчинки, ім’я гарне обрали – Соломійка.

Віталик мене на руках носив всі місяці очікування, дбав, турбувався, все питав, коли ж я народжу. Ну, я й народила. Раніше за термін на місяць.

Чоловік зрадів, навіть незважаючи на те, що нас з донечкою не швидко виписали. Приїхали ми додому, почалося буденне життя в турботах про малечу.

Що далі? А потім я випадково дізналася одни факт. Почула розмову чоловіка по телефону, і в дома у нас намалювалася одна дорога, за 80 тисяч гривень, річ.

Виявилося, Віталій посперечався з двома своїми друзями, чия дружина швидше народить. Ціна спору – крута ігрова приставка за 80 тисяч гривень. І чоловік її виграв.

Я наче закам’яніла на пару днів, а потім подала на розлучення. Забрала Соломійку, орендувала однокімнатну квартиру, допомагають родичі.

А Віталик, мабуть, грає у приставку. До нас не ходить. Звинувачую себе, що не зрозуміла відразу, чому він так різко захотів дитину.

Але у мене є моє щастя, моє сонечко – Соломійка. Я її обожнюю і не уявляю без неї свого життя. І ми справимося. Попри се – справимося. А як би зробили ви?

Джерело