– Нормальний шлюб у нас був, не знаю, що її не влаштувало, –  жаліється Володимир всім нашим спільним знайомим і родичам.

Нормальний. Як у всіх. Квартира від бабусі, однокімнатна. Ремонт зробили лише 10 років тому. Робота у Вови є. Така зарплата, як у Вови, на дорозі, знаєте, не валяється.

Я теж працювала. Вова був не проти. Він не отих, щоб дружину вдома замикати. І дитина ще у нас, донечка Вероніка.

Я отримувала хорошу зарплату, але на додаток до неї ще підробляла. Крутилася щосили. Медсестра ж. Вони вміють заробляти: там якісь процедури вдома, тут масаж дитині зробити.

– Нормальна сім’я, – говорив Вова, ніби виправдовуючись. Звичайна. Я вечорами на кухні копошуся. Вова грає у танчики. Донька робить уроки. Іноді тупає за поясненнями до мами.

А я, не знімаючи фартуха, пояснюю, розповідаю, питаю, слухаю, як минув її день. Потім дочка повертається за робочий стіл, хрускаючи капустяним качанчиком. Чим не щастя?

Щастя розвалилося за секунду. Було – і нема його.

Не стало мого дядька. У спадок він залишив мені квартиру. За тиждень я від Вови пішла. Без сцен і конфліктів. Вовини заперечення я не дослухала, м’яко зупинила потік звинувачень і ниття: «Все вирішено. Вибач, Володю. Я йду».

І пішла. І дочку забрала. Чому? Що там мені у цій квартирі?

За місяць Володимир побачив мене на вулиці випадково. Красива, задоволена, доглянута. Зникли темні кола під очима, усміхаюся: не йому – усьому світу.

Подзвонив Володимир потай дочки: «У мами хтось є?»

А от ні. Просто життя у мами стало трішки інше. Спокійна. Не треба готувати для Вови. Не треба для Володі прати. Не треба прибирати за Вовою посуд.

Не треба бігати в магазин по 2 рази на день, бо апетит у нас з донькою ніяк не міг змагатися з кінським апетитом Володимира.

А Володя мій готовий був вовком вити. Наче з будинку пішла пральна машинка. З опцією розкладання та прасування білизни. Де таку придбати?

У магазині продавалися лише звичайні. В які самому треба насипати порошок, сортувати білизну за кольорами. Та ще й у магазин спочатку за цим порошком сходити. А Володя звик, що все саме якось робиться.

Наче улюблений холодильник покинув Володю. Разом із каструлею борщу, який завжди стояв за білими дверцятами. Разом із їжею, яка сама собою з’являлася на полицях. Разом із пиріжками, які десятками пеклися в духовці, наповнюючи ароматом здобного тіста всю квартиру, а потім ще день-другий лежали в кошику на столі і Володя їх під’їдав.

Все пішло від Володі разом зі мною. Все його життя разом з чистими лляними фіранками, ароматом суботньої шарлотки та футболками, складеними акуратними стопочками в шафі. Лише танчики залишилися.

Володя не міг пригадати, коли у дочки день народження. У мене чи у родичів спитати було ніяково. Пошкодував, що не завів щоденник із важливими датами.

Я ні дня не шкодувала, що ми з донечкою пішли з Вовиного життя. Донька образилася, що не привітав. Родичі з боку Володі теж перестали дзвонити.

Ось як руйнуються шлюби. Через випадкову квартиру у спадок. Якби не було цієї квартири, правив би мій колишній чоловік своєю маленькою державою в межах бабусиної однушки.

Сенс життя був би у міцних стосунках із борщем. Їв би Володя пиріжки з яблуками, поглядав, як донька робить уроки, і горя не знав.

Квартирне питання псує жінок. Ось така кепська історія з моїм колишнім сталася! Всім – добра.

Джерело