— Ну що, отримала своє? – прошипіла Рита, нагнавши Марію в коридорі. – Довела маму до нападу своєю жадібністю?

Марія зупинилася, стискаючи в руках сумку з ліками. У скронях стукало від безсонної ночі в лікарняному коридорі.

— Я не… я не хотіла…

— Звісно, не хотіла! – Рита схопила невістку за лікоть. – Ти просто вирішила всіх повчити, так? «Дивіться, яка я правильна – подарунки за коштами дарую!» А про те, що в мами слабке здоровʼя, ти подумала? Що їй не можна хвилюватися?

— Та до чого тут подарунок? – Марія спробувала вивільнити руку. – Я ж не знала, що вона так відреагує…

— А як вона мала реагувати? – Рита презирливо скривила губи. – Коли її невістка, дружина єдиного сина, притягує на ювілей базарну підробку? Шістдесят років людині, між іншим! Ювілей! А ти що влаштувала?

Марія прикрила очі, намагаючись стримати сльози, що підступали. Перед очима знову постала вчорашня сцена…

— Тобі не соромно найдешевші подарунки дарувати рідні? У підземному переході купила? – Алла Вікторівна тримала подаровону хустку двома пальцями, немов боялася забруднитися.

— Мамо, це не з переходу, – Марія намагалася говорити спокійно.

– Це з брендового магазину, просто на розпродажі… Стара колекція.

— Ще гірше! – відрізала свекруха. – Значить, навіть не нова колекція? Залежалий товар?

Гості ніяково переглядалися. Хтось демонстративно накладав салат, вдаючи, що не помічає того, що відбувається. Хтось, навпаки, з цікавістю стежив за скандалом, що розгортається.

— Ігоре, – Алла Вікторівна повернулася до сина. – Ти хоч розумієш, як твоя дружина ганьбить нашу сім’ю? У мене колекція хусток, антикварних! А вона що притягла?

Ігор мовчав, уткнувшись у тарілку. Як завжди – мовчав.

— Мамо, ну навіщо ти так… – пробурмотів він нарешті.

— Що значить «навіщо»? – скинулася Алла Вікторівна. – Я, між іншим, про вашу репутацію турбуюся! Ти в банку працюєш, не де-небудь! У тебе становище! А твоя дружина…

Договорити вона не встигла. Зблідла, схопилася за груди: – Води… води дайте…

А потім почалася метушня. Швидка. Лікарня. Крапельниці…

— Я до мами, – Рита рішуче попрямувала до палати. – А ти… ти краще взагалі тут не з’являйся. Досить уже шкоди.

Марія залишилася сама в порожньому лікарняному коридорі. Сіла на жорсткий стілець, дістала телефон. Три пропущені від Ігоря, два – від свекра. Нікому не хотілося передзвонювати.

«Може, справді краще піти?» – промайнула зрадницька думка. Все одно за три роки так і не стала в цій родині своєю. Все одно кожне свято – як в тисках. Кожен подарунок – привід для причіпок…

Телефон знову завібрував. Цього разу – незнайомий номер.

— Алло? – невпевнено відповіла Марія.

— Здрастуй, дівчинко, – пролунав у слухавці старечий голос. – Це баба Зіна. Я телефон у Вітеньки взяла… Ти де зараз?

— У лікарні…

— Чекай мене там. Треба поговорити.

Баба Зіна з’явилася за півгодини – маленька, сухенька, але все ще пряма, незважаючи на вік. Окинула уважним поглядом заплакану Марійку:

— Ходімо звідси, нічого тут вогкість розводити. Тут і здорова людина захворіє.

— А як же Алла Вікторівна?

— З нею Ритка сидить, наговорює мабуть на тебе, – баба Зіна підібгала губи. – Нехай. У нас із тобою розмова важлива.

У маленькому лікарняному скверику було тихо. Тільки шелестіли молодим листям берези, посаджені ще в далекі часи.

— Я ж знаю, чому ти саме цю хустку вибрала, – раптом сказала баба Зіна. – З таким візерунком.

Марія здивовано підняла очі:

— Звідки?

— Стара я, дівчинка. Багато чого пам’ятаю… – стара дістала з сумки пошарпаний альбом. – Ось, поглянь.

На пожовклій світлині молода жінка з косою посміхалася, кутаючись у хустину – точнісінько таку саму, як та, що Марія подарувала свекрусі.

— Це… це Алла Вікторівна?

— Вона сама. У день весілля. Хустку цю їй моя мама подарувала – її бабуся. Єдина цінна річ у родині була, ще з давніх часів. Вона її спеціально берегла, щоб онучці на весілля подарувати…

Баба Зіна помовчала, розглядаючи фотографію:

— Тільки недовго Аллочка її носила. Місяця три. А потім…

Вона важко зітхнула:

— Тоді ж із грошима туго було. Вітя мій на заводі копійки отримував, я в школі… А тут Аллочка дізналася, що маля чекає. Токсикоз страшний, на лікарняному два місяці. Гроші потрібні були конче…

— Вона його продала? – тихо запитала Марія.

— Продала, – кивнула стара. – Сусідці-спекулянтці. Та якраз у місто на ринок збиралася… Тільки я про це через двадцять років дізналася. Випадково.

Вона перегорнула сторінку:

— А ось, дивись – педучилище Аллочки. Бачиш, яка худенька? У гуртожитку жила, на одній картоплі. Але горда була – пристрасть! Хтось із хлопців її запросить у кафе, а вона – ні в яку. «Я, – каже, – не з тих, хто на чоловіків вішається!» А сама потім у подушку плаче – від голоду шлунок крутить…

Марія гортала альбом, і перед нею немов оживала інша Алла Вікторівна – молода, щаслива, зовсім не схожа на ту владну і жовчну жінку, яку вона знала.

— А це що за фотографія? – вона зупинилася на знімку, де свекруха стояла біля якогось прилавка.

— А, – баба Зіна сумно усміхнулася. – Це дев’яності. Алла тоді вчителювати кинула – на зарплату не проживеш. На ринку торгувати почала. У неї там точка була – якраз хустки продавала…

— А найстрашніше знаєш що було? – баба Зіна провела зморшкуватою рукою по фотографії. – Не голод, не приниження ці ринкові… А те, як вона змінювалася. День за днем, по краплині…

— У якому сенсі?

— А в такому, що спершу вона все про школу згадувала. Про дітей своїх, учнів. Казала: «Ось станемо на ноги – повернуся». А потім… – стара важко зітхнула. – Потім рахувати почала. Скільки та торговка за день наторгувала, скільки ця… «Ось, – каже, – у Вірки донька в норковій шубі ходить, а моєму Ігорю стару куртку доношувати доводиться…»

Вона перегорнула сторінку:

— А ось це – їхня перша машина. Уживана «шістка». Чоловік її три місяці обирав, до кожного гвинтика перевіряв. А Алла як побачила… «Що, – каже, – більше не міг собі дозволити? У всіх іномарки, а ми як бідні родичі!»

Марія мовчала, розглядаючи щасливе обличчя молодого Віктора Петровича на тлі бувалої «шістки».

— А одного разу, – баба Зіна понизила голос, немов боялася, що їх хтось підслухає, – приходжу я до них у гості. Дивлюся – а в серванті порожньо. Усі фотографії старі прибрані, годинник той, що ми їм на весілля дарували… Питаю: «Аллочко, куди все поділося?» А вона мені: «Мам, ну що ти як із села! Зараз інше життя, інші стандарти! Не можна цим мотлохом будинок захаращувати»…

Старенька витерла сльозу, що набігла:

— Тільки я ж знаю, куди вона всі ці речі поділа. У дальню шафу склала, в коробки. І ночами, коли думає, що ніхто не бачить, дістає, роздивляється… А як кроки на сходах – одразу ховає. Соромиться…

— Чого соромиться?

— Минулого свого. Бідності. Того, що колись щаслива була просто так, без грошей цих клятих… – баба Зіна зачинила альбом. – Але й це не найстрашніше?

Марія здивовано завмерла в очікуванні.

— Те, що вона досі нещасна. Начебто все є – квартира в центрі, машина хороша, шуби-прикраси… А радості немає. Бо весь час комусь щось доводить. Весь час боїться, що хтось побачить у ній ту дівчину з гуртожитку, яка ночами колготки шила…

У лікарняному скверику повисла тиша. Десь вдалині сигналили машини, але сюди їхні звуки майже не долітали.

— А хустку ту, весільну, – раптом сказала баба Зіна, – вона знайшла. Уявляєш? Двадцять років минуло, а знайшла. На тому ж ринку, де сама торгувала. Тільки грошей не вистачило викупити – дорого просили. Так і не змогла собі пробачити…

— Ту саму? – Марія подалася вперед. – З таким самим візерунком, як я подарувала?

— Ту саму, – кивнула стара. – Я тоді не зрозуміла, чому вона раптом розболілася. А тепер ось думаю – може, побачила візерунок знайомий, згадала все… Серце ж не залізне…

— А знаєте, – повільно промовила Марійка, – я ж теж цю хустку не просто так вибрала…

Баба Зіна запитально подивилася на неї.

— У мами моєї така була. Тобто… схожа. – Марія ковтнула клубок у горлі. – Вона її на останні гроші купила, коли я в перший клас пішла. Щоб «як у людей» було… А через місяць тато нас кинув. І хустку довелося продати – на продукти…

— Чому ж ти раніше не розповіла?

— А кому? – Марія гірко усміхнулася. – Аллі Вікторівні? Вона ж із першого дня вирішила, що я за грошима полюю. «Положення їм псую, реноме»…

— Дурна ти, – зітхнула баба Зіна. – Вона не тому.

— А чому?

— Та тому що боїться! Боїться, що ти виявишся кращою за неї. Що зможеш залишитися собою – без цих вічних репутацій, без оглядки на чужу думку…

У цей момент у кишені в Марії задзвонив телефон. Ігор.

— Так?

— Марійко, ти де? – голос чоловіка звучав стривожено. – Я в лікарню приїхав, а тебе немає…

— Я… я з бабою Зіною розмовляю.

— Із бабусею? – у голосі Ігоря почулося здивування. – А що трапилося?

— Ігорю, – раптом втрутилася баба Зіна, – ти ось що… Ти в мамину палату зараз не ходи. Там Ритка на пару з цією, як її… Ну, сусідкою вашою, Тамарою… Загалом, вони там такого наговорили…

— У якому сенсі?

— А в такому, що в усьому Марійку звинуватили. Мовляв, це вона маму до лікарні довела. З її-то тиском, із серцем…

— Що?! – від обурення Ігор навіть голос підвищив. – Та як вони…

— А ось так, – відрізала баба Зіна. – Тільки ти не кип’ятись. Краще послухай, що я тобі зараз розповім. І Марійка нехай послухає…

І вона почала розповідати. Про юну Аллочку – перелякану сільську дівчину в запраній сукні. Як вона намагалася відмовитися від залицянь Віктора – «не пара я тобі». Як потім гордо зносила косі погляди сусідів – «директорський син з куховаркою одружився»…

— А потім трапилася ця історія з каблучкою, – голос баби Зіни здригнувся. – Обручкою…

Ігор різко видихнув у слухавку:

— Бабусю, не треба…

—Треба, онучку. Давно треба було… Марійка має знати.

Вона повернулася до невістки:

— Твоя свекруха тоді на сьомому місяці була. Голодний рік, дев’яносто другий. Чоловік мій на трьох роботах гарував, а все одно грошей не вистачало… І ось приходжу я якось, а Аллочка сидить, плаче. Дивлюся – пальці в неї розпухлі, каблучка впилася…

— Треба було зняти, – одними губами прошепотіла Марія.

— У тому-то й річ… Вона її продати вирішила. Ту саму, обручку. Батьковий єдиний спадок від матері… А він як дізнався – побілішав увесь. Не обручки йому було шкода – гордості її. Зламалося в ній тоді щось…

У цей момент із лікарні вискочила скуйовджена медсестра:

— Ви родичі Алли Вікторівни? Терміново! Там…

Вони влетіли в палату втрьох – Ігор примчав за п’ять хвилин. Біля ліжка метушилися лікарі, попискував кардіограф.

— Криз гіпертонічний, – кинув немолодий лікар. – Мабуть, сильне емоційне потрясіння…

Рита, що стояла біля вікна, злобно зиркнула на Марію:

— Ну що, задоволена? Доконала маму своїми дешевими…

— Досить – ледве чутно вимовив Ігор таким тоном, що сестра зупинилася на півслові. – Просто досить, Рито. Я все знаю.

— Що ти знаєш? – фиркнула та. – Як твоя дружина…

— Я знаю про обручку, – тихо сказав Ігор. – І про хустку весільну. І про те, як ти мамі порадила її продати – «все одно мотлох, немодний»…

Рита зблідла:

— Звідки…

— Тато розповів. Давно. А ще розповів, як ти потім маму вмовляла «сучасний імідж» створити. Щоб «не ганьбитися» перед твоїми багатими подругами…

— Я хотіла як краще! – скинулася Рита. – Ви ж як жебраки жили! У цій убогій квартирі, із цим мотлохом…

— Ми були щасливі! – раптом пролунав слабкий голос із ліжка. – Поки ти… поки я…

Алла Вікторівна підвелася на подушках. Очі її були сповнені сліз:

— Господи, що ж я накоїла… На що перетворилася…

— Тихіше, мамо, тобі не можна хвилюватися, – Ігор кинувся до ліжка.

— Не можна? – Алла Вікторівна гірко усміхнулася. – А жити так, як я живу – можна? Усе життя… усе життя комусь щось доводити…

— Матусю…

— Не перебивай! – вона раптом сіла прямо, відмахнувшись від медсестри, яка спробувала її зупинити. – Дайте сказати! Я ж усе бачу… усе розумію…

Вона перевела погляд на Марію:

— Ти ж хустку цю не просто так вибрала? Упізнала?

— Упізнала, – тихо відповіла Марія. – На тій фотографії, весільній… Я її випадково знайшла, коли допомагала вам узимку речі розбирати. Вона в коробці лежала, з листами…

— У тій самій коробці? – Алла Вікторівна зблідла ще сильніше. – Отже, ти і листи… і щоденник мій…

— Ні! – злякано вигукнула Марія. – Я тільки фотографію бачила, чесне слово!

— А даремно, – раптом втрутилася Рита. – Даремно не прочитала. Там багато цікавого… Про те, як наша мама-вчителька на ринку торгувала. Як перед багатими покупцями вислужувалася…

— Замовкни! – Ігор зробив крок до сестри. – Хоч зараз не починай!

— А що не починай? – Рита вже не стримувалася. – Правду всі мають знати! Як ми з мамою з бруду в люди вибивалися! Як я її вчила себе тримати, одягатися, говорити… Щоб не соромно було в пристойному суспільстві з’явитися! А ця… – вона ткнула пальцем у Марію, – вирішила все зруйнувати! Своїми дешевими подарунками, своєю показною скромністю…

— Іди геть – вимовила Алла Вікторівна. Тихо, але твердо. – Геть із палати.

— Що? – сторопіла Рита. – Мамо, ти що…

— Я сказала – геть! – Алла Вікторівна раптом зірвалася на крик. – Це ти! Ти все зруйнувала! Моє щастя, мою сім’ю… Усе своїми порадами, своїми «стандартами»! А я, дурна, слухала… Боялася зганьбитися перед твоїми багатими подругами…

Вона задихалася, але продовжувала говорити:

— Я востаннє по-справжньому щаслива була? Коли ми з Вітею в тій старенькій квартирці жили! Коли в неділю всією сім’єю пельмені ліпили… Коли до нас сусіди запросто заходили – чаю попити, поговорити… Коли… Діставали сервізи з серванту…

Вона раптом схопилася за серце:

— Повітря… повітря не вистачає…

— Усім вийти! – скомандував лікар, що вбіг. – Негайно!

Їх виштовхали в коридор. Рита, схлипуючи, метнулася до сходів. Ігор рвонув було за нею, але баба Зіна втримала:

— Нехай іде. Їй теж нелегко…

Марія притулилася до стіни. У голові стукала одна думка: «Я винна. Це я в усьому винна…»

— Ні, – немов прочитавши її думки, сказала баба Зіна. – Ти тут ні до чого, дівчинко. Це як нарив прорвався. Давно повинно було…

Із палати вийшов лікар, на ходу знімаючи рукавички:

— Донька? – кивнув він Марії. – Зайдіть. Тільки недовго.

— Я не дочка, я…

— Іди, – підштовхнув її Ігор. – Вона тебе кликала.

Алла Вікторівна лежала, обплутана дротами і крапельницями. Але погляд був ясний.

— Присядь, – вона поплескала по ліжку. – Розмова є.

Марія обережно присіла на краєчок.

— Ти пробач мене, – раптом сказала свекруха. – За все пробач. За ці три роки… за кожну дурість, що я тобі сказала…

— Що ви, не треба…

— Треба, – Алла Вікторівна накрила її руку своєю. – Знаєш, я ж коли цю хустку побачила… Ось цю, що ти подарувала… Я відразу зрозуміла – неспроста. У тебе ж очі точно такі самі були, як у мене тоді… Коли я свою продавала.

Вона помовчала:

— Я не хустку продала тоді. Я себе продала. Свою душу… По шматочках, по краплині… Усе боялася, що хтось побачить у мені ту дівчину з села…

— Не хвилюйтеся, вам не можна…

— Зачекай, дай договорити. Адже я потім цю хустку шукала. Роками шукала… А коли знайшла – грошей не вистачило викупити. Вона вже антикварною вважалася, дорогою… Ось тоді я й почала колекцію збирати. Думала – заглушу цим порожнечу всередині…

Вона раптом підвелася:

— А вчора зрозуміла, коли ти мені цю хустку принесла…

— Що?

— Що я все життя не тим жила. Усе намагалася щось чуже зловити, а своє – справжнє – втратила…

У коридорі почулися кроки. Заглянула медсестра:

— Час вийшов.

— Зараз, – Алла Вікторівна міцніше стиснула руку Марії. – Ще хвилинку… Ти тільки скажи – пробачиш мене?

— Звичайно, пробачу…

— І ще… – вона говорила квапливо, боячись не встигнути. – Там, у серванті, у дальньому кутку… Коробка стара… Візьми її собі. Там усе моє… справжнє. Листи, фотографії… І щоденник той самий…

— Навіщо?

— Щоб зрозуміла. Щоб не повторила… І доньку свою навчила…

Марія завмерла:

— Яку доньку?

— Не прикидайся, – слабо посміхнулася Алла Вікторівна. – Я ж бачу, як ти вранці бліднеш… Як від запахів шарахаєшся… У мене таке саме було, коли Ігоря чекала.

— Я нікому не говорила… – прошепотіла Марія. – Навіть Ігорю…

— Боялася?

— Квартира орендована… зарплата маленька… А тут ще цей скандал із хусткою…

— Дурнувата ти, – раптом сказала Алла Вікторівна без жодної злості. – Така сама, як я колись… Усе думаєш, про те, що люди скажуть…

Вона підвелася на подушці:

— Я найбільше шкодую тільки про одне – що онуків своїх ледь не втратила. Через свою дурну гордість, через вічний страх здатися бідною…

У двері знову заглянула медсестра, уже суворіше:

— Усе, закінчуйте!

— Покличте сина, – попросила Алла Вікторівна. – Ігоря.

Коли Ігор увійшов, вона подивилася на нього довгим поглядом:

— Синку, пам’ятаєш той будиночок у селі? Бабусин?

— Який ти продати хотіла?

— Так… Не треба його продавати. Там добре буде… малюкові.

Ігор нерозумлено переводив погляд із матері на дружину:

— Якому малюкові?

— Якому у вас за сім місяців буде, – усміхнулася Алла Вікторівна. – Дівчинка, я думаю… Назвіть її Ганною. На честь моєї прабабусі…

Вона відкинулася на подушку:

— І до біса цю квартиру в центрі. Продамо. Купимо будиночок із садом… Великий, щоб усім місця вистачило. Будемо по вихідних пельмені ліпити… всією сім’єю…

— Мамо, тобі не можна хвилюватися, – злякано почав Ігор.

— А я й не хвилююся, – вона вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому. – Я, знаєш, тільки зараз зрозуміла: щастя – воно ж не в грошах. І не в тому, що люди скажуть… Воно ось у цьому – коли всі разом, коли по-простому, коли душа спокійна…

У коридорі почулися квапливі кроки. Вбігла захекана Рита:

— Мамо, прости! Я… Я зараз до церкви зайшла, свічку поставила…

— Іди сюди, – Алла Вікторівна простягнула руку. – Усі йдіть. Сідайте поруч.

Вона обвела поглядом їхні обличчя: – Ось зараз, уперше за багато років, я по-справжньому щаслива. Тому що все нарешті правильно. Все як має бути…

Епілог. Три роки потому…

Маленька Аня сиділа на бабусиних колінах і з цікавістю розглядала ту саму хустку:

— Бабо, а чому вона така яскрава?

— Тому що особлива, – усміхнулася Алла Вікторівна, розправляючи яскраві квіти на чорному тлі. – Знаєш, скільки історій вона може розповісти?

За вікном шумів яблуневий сад. Той самий, який вони посадили тієї весни, коли переїхали в новий будинок. Просторий, одноповерховий, з великою верандою – спеціально такий вибрали, щоб бабі Зіні не потрібно було сходами підніматися.

На кухні гриміла посудом Рита – готувала свій фірмовий пиріг. Після розлучення вона нарешті навчилася готувати. І взагалі, стала іншою людиною – немов тягар багаторічного удавання спав з її плечей.

— Мамо, ти не бачила закрутки? – заглянула Марія. – Хотіла огірочків до пельменів дістати.

— У погребі подивися, – відгукнулася свекруха. – Там, де твої помідори стоять.

Вони тепер часто закривали соління разом. Якось само собою вийшло – Марія поділилася маминим рецептом маринованих помідорів, Алла Вікторівна дістала старий бабусин зошит із секретами засолювання огірків…

А той самий щоденник досі лежав у спальні в Марійки. Вона перечитувала його іноді вечорами – не щоб ятрити старі рани, а щоб пам’ятати: щастя не вимірюється грошима. Воно вимірюється теплом сімейних вечерь, сміхом дітей, тихими розмовами на веранді…

— Усі до столу! – пролунав голос Ігоря. – Пельмені холонуть!

— Зараз, синку! – Алла Вікторівна поправила хустку на плечах – ту саму, «дешеву», яка три роки тому стала причиною стількох подій.

— Знаєш, Ганнусю, але ж ця хустка – вона чарівна.

— Правда? – очі внучки загорілися.

— Звичайно! Вона допомогла нам усім зрозуміти найголовніше…

— Яке це головне?

— Що справжнє кохання не має ціни. Його не можна купити за всі гроші світу. І не можна продати – навіть якщо дуже потрібно…

На веранді накривали до вечері. Дзвеніла посуд, пахло свіжою випічкою та пельменями. Баба Зіна неквапливо розкладала старі фотографії – тепер вони більше не ховалися по коробках, а стояли в рамках на камінній полиці.

— Мамо, ти йдеш? – покликала Марія.

— Ходімо-ходімо! – Алла Вікторівна взяла внучку за руку. – Знаєш, що я тобі скажу? Людина може втратити все – гроші, становище, чужу повагу… Але якщо в неї є любов близьких – вона все одно багач. Найбагатший на світі…

А хустка та досі зберігається в їхньому домі. І щоразу, коли її дістають, вона нагадує: немає нічого дорожчого за щире кохання і просте сімейне щастя. Усе інше – наживне, тимчасове… А любов – вона назавжди.

КІНЕЦЬ.