Ліза вперто скидала дзвінок, а Микола дзвонив знову і знову.

– Ліза, ну візьми слухавку. Скільки можна? – у кімнату заглянула Марина.

– Або відключи телефон, якщо не хочеш відповідати.

Вона голосно зачинила двері.

Ліза відключила телефон і відкинула його в інший кінець дивана.

Вона б зробила це давно, але чекала на дзвінок від Андрія.

Він обіцяв зателефонувати, але пішов другий день, а він мовчав.

А ось з Миколою вона більше не хоче розмовляти, тим більше бачити його. Заради нього вона вилізла зі своєї шкаралупи, в яку сховалась після того, як не стало батьків. А він так підступно зрадив її…

…На вулиці була ожеледиця. Батьки їхали від бабусі. Раптом із провулка вилетів джип і… Прямо до машини батьків.

Мами не стало одразу, а батька вже у лікарні…

Пройшов рівно рік. Раніше Ліза любила Новий рік, з нетерпінням чекала на нього.

А тепер думала про нього з сумом. Тепер він асоціювався з батьками, нагадував про втрату і тугу, що не проходила.

Вона не пам’ятала, як спромоглася закінчити перший курс інституту, як взагалі змогла пережити втрату мами й тата.

До неї переїхала жити тітка Марина, батькова сестра. Вона розлучилася з чоловіком через те, що не могла мати дітей.

– Називай мене просто на ім’я. А то я почуваюся старою тітонькою, – одразу попросила вона Лізу.

Але Марина не змогла замінити маму й батька. І подругами вони з Лізою не стали. Марина прагнула влаштувати своє особисте життя, знайомилася з чоловіками, ходила на побачення.

Ліза не збиралася зустрічати Новий рік. Просто ляже спати і нікуди не піде.

Але Микола вмовив її піти на день народження до його друга за два дні до Нового року.

– У мене є дівчина, а я з нею нікуди не ходжу. Ну що я там робитиму сам? Усі парами прийдуть. Це ж не Новий рік, а день народження. Будь ласка, ходімо. Потрібно повертатися до життя. Думаю, і твоїй мамі не сподобалося б, що ти сидиш удома, – умовляв він.

Останній аргумент здолав опір Лізи, і вона погодилася. Вона одягла ту саму сукню, яку вони з мамою купили спеціально на минулі свята, але вдягнути її Ліза так і не встигла.

– Ти будеш найкрасивіша, – сказала тоді мама.

Сукня справді дуже їй личила.

Марина окинула її прискіпливим поглядом.

– Поки ми живемо разом, я не вийду заміж. Хто на мене подивиться, якщо поряд така молоденька красуня, – вона зітхнула. – А чи не надто вона відкрита? Почекай–но.

Марина пішла в іншу кімнату і незабаром повернулася з тоненьким шарфиком. Він був на тон темніший за сукню, доповнював і відтіняв її.

– Мамі сподобалося б, – подумав Ліза.

– Так краще, – задоволено сказала Марина. – Можна накинути на плечі, якщо стане прохолодно.

Вони з Миколою довго їхали на таксі. Коли увійшли в квартиру, вечірка вже розпочалася. Іменинник свиснув, побачивши Лізу.

– Тепер розумію, чому ти так довго ховав від нас свою дівчину. Не подивлюся, що ти мій друг, відведу, – жартівливо сказав він і помахав Миколі пальцем.

Окрім Миколи, Ліза нікого не знала на вечірці. Поки він був поруч, вона не переживала і була спокійна. Але потім почали танцювати. Її запросив якийсь хлопець. Коли змовкла музика, Миколи в кімнаті не було.

Ліза одразу відчула себе не в своїй тарілці серед незнайомих людей.

Вона пішла по кімнатах у пошуках свого друга. Проходячи повз коридор, Ліза помітила, що вхідні двері не зачинені.

Вийшовши з квартири, вона побачила на сходах Миколу. Він стояв на проліт нижче і самозабутньо цілувався з якоюсь дівчиною, наче вони зустрілися після довгої розлуки.

Вони так були захоплені, що нічого не помічали довкола.

Лізі стало недобре від побаченого. І що ж робити? Залишатися далі вона не могла. Ліза повернулася у квартиру, одягла чоботи й шубку, знову вийшла на майданчик.

Дуже неприємно було дивитися на те як вони цілуються. Ліза зрозуміла, що не зможе пройти повз них.

Їй нічого не залишалося, як піднятися нагору і перечекати.

Рано чи пізно їм набридне цілуватися або хтось покличе їх у квартиру. Вона піднялася на поверх вище. Але й сюди долинали звуки поцілунків і шепіт.

Ліза вирішила підняття ще вище. На майданчику між верхніми поверхами треба було проходити довгою відкритою лоджією. Ліза зупинилася і подивилася вниз, підставивши розпалене обличчя слабкому вітру. Припарковані у дворі машини були схожі на кучугури.

– Навіть не думай! – почула вона строгий голос позаду себе.

І тут же чиїсь сильні руки обхопили її і забрали від огорожі.

Легкий шарфик зачепився за щось, зісковзнув з шиї і, підхоплений протягом, метнувся над краєм лоджії.

Ліза ойкнула і простягла руку, щоб зловити шарфик, але він раптом відчепився і полетів птахом униз.

– Та відпусти ти! – сердито гунула Ліза до хлопця, який все ще тримав її. – Там шарфик! Марина мені влаштує, – з відчаєм сказала вона.

– Вибач, я подумав, що ти хочеш… Той… – з винним виглядом пробурмотів хлопець.

– З чого ти взяв? – здивувалась Ліза. – Я просто задивилася вниз.

Вона все більше дратувалась на хлопця.

– Ходімо і знайдемо твій шарфик!

Хлопець потягнув Лізу з лоджії. Вони спустилися на поверх, де була вечірка. Миколи з дівкою на сходах уже не було. Стало неприємно, що він не шукав її.

Шарфик зачепився за гілку дерева і тріпався на вітрі. Хлопець взявся за нижню гілку, підтягнувся і спробував дотягнутися до нього, але гілка під ним хруснула.

В останню мить він все ж таки встиг зловити край шарфика.

– Вибач, я не хотів, – хлопець простягнув шарфик Лізі. – На тебе сваритимуться? Він якийсь цінний?

– Ні. Просто мені його дала Марина, – Ліза склала шарфик і засунула в кишеню шубки.

– Ти пішла з дня народження? – запитав хлопець.

– А тобі не байдуже? – огризнулася Ліза.

– Ходімо, проведу…

– Я сама, – сказала Ліза.

– Темно вже. Тут поганенький район. Ходімо.

І Ліза пішла за парубком. На дорозі він взяв таксі і сів з нею в машину.

– Я б сама доїхала, – невдоволено зауважила Ліза.

– Куди поїдемо, молоді люди? – весело спитав водій.

Ліза назвала свою адресу.

Досить довго вони їхали мовчки.

– Ти хто хоч такий? – нарешті запитала Ліза.

– Андрій.

Ліза уважно подивилася на нього.

– А я Ліза.

– Чудово! Знаєш, мама завжди казала, що я обов’язково зустріну свою долю. Це ж доля, ти так не вважаєш?

Лізі здалося, що він глузує з неї. Але Андрій говорив цілком серйозно.

– А чому ти про маму говориш у минулому часі? Її вже немає? – запитала вона зі співчуттям.

– Га? Та ні, що ти. Жива й здорова. Вона вийшла заміж вдруге і живе далеко звідси, за кордоном. А я залишився тут із батьком…

За розмовою вони непомітно доїхали до Лізи.

– Дай номер твого телефону. Буде несправедливо, якщо я знайшов тебе і одразу втрачу, – Андрій дістав із кишені пальто мобільник.

Ліза продиктувала йому номер свого телефону.

– Я подзвоню завтра, – наостанок пообіцяв він…

…Минуло два дні, а Андрій так і не подзвонив.

Ліза сиділа на дивані і дивилася якийсь старий різдвяний фільм.

Тітка Марина була на кухні і готувала тарталетки. До неї мав прийти черговий наречений і вона хотіла здивувати його своїми кулінарними здібностями.

Було 31 грудня і Ліза заважати їм не збиралася. Сидітиме у своїй кімнаті або ляже спати…

Раптом у двері подзвонили.

– Лізо, відкрий будь ласка, у мене руки в борошні! – гукнула з кухні тітка Марина.

Ліза пішла в коридор. Їй цікаво було побачити нового залицяльника Марини. Вона відкрила двері й застигла від побаченого!

На порозі стояв Андрій!

– Ти чому скидала дзвінки? Навіщо телефон вимкнула? – замість привітання запитав він трохи ображено.

– Я думала… Я…

Ліза скидала дзвінки, не дивлячись на екран телефону.

– Я вирішив прийти сам. Тим більше, у мене є привід. Ти забула свої туфлі в таксі, – він простяг їй невеликий пакет.

– А як ти… Як ти взагалі знайшов мене? – здивувалася Ліза.

– Я не одразу поїхав тоді. Дивився, у якому з вікон засвітиться світло.

– Лізо, хто прийшов? – почувся з кухні голос Марини.

– Це до мене! – відповіла Ліза.

– Мама? – спитав Андрій.

– Ні. Марина. Сестра батька.

– Одягайся, я зачекаю на сходах. У нас мало часу, – раптом сказав Андрій.

– Я нікуди не піду. Ти нічого не знаєш. Я не можу зустрічати Новий рік, тому що… – від радості, що бачить Андрія, від туги, в якій Ліза жила останній рік, вона схлипнула, на її очах заблищали сльози.

– Ми з друзями просто збираємось у клубі. Тільки свої. Там грає жива музика, – Андрій уважно дивився на Лізу, і їй здалося, що він про неї все знає.

– А що вдягати?

– Що хочеш. У чому тобі зручно, – усміхнувся він.

Ліза пішла у свою кімнату. Через кілька хвилин вона повернулася в джинсах і кофтині персикового кольору. Спеціально не стала вбиратися, але знала, що виглядає чудово.

– Марино, я пішла. Коли прийду, не знаю, – гукнула вона у бік кухні і вийшла з квартири.

У невеликому клубі, куди привів її Андрій, троє хлопців грали на інструментах біля протилежної від входу стіни. Вони зраділи, побачивши Андрія, замахали йому руками, кличучи до себе.

– Привіт, – один із хлопців потис Андрію руку. – А це хто з тобою? – він перевів погляд на Лізу.

– Це Ліза, – Андрій усміхнувся їй. – А це мій друг Віктор, – представив він хлопця.

– Зіграєш із нами? – спитав Віктор.

– Із задоволенням.

Ліза слухала, як Андрій грав на піаніно, і він все більше подобався їй.

– Не сумуєш? Потанцюємо? – запропонував Андрій, закінчивши грати.

Вони танцювали, і Ліза відчувала, як стає тепліше на душі поруч із цим хлопцем.

З того часу вона більше не боялася зустрічати Новий рік.

Марина нарешті вийшла заміж і переїхала до чоловіка. А через рік і вони з Андрієм офіційно одружилися.

– Ти мій янгол, – часто повторювала Ліза. – Тебе мені мама послала на втіху…

– А ти моя принцеса, – відповідав Андрій.