– Олю, ти береш добавку торта? Слухай, тобі ж треба залишатися в формі, а не змагатися з чоловіком Марусі у тому, хто швидше досягне трьох циферок на вагах, – сказав Борис.

Я отетеріла з виделкою в руці, відчувши, як щоки запалали. У кімнаті на секунду стало так тихо, що можна було почути, як позаду мене хтось перемикає пісню на телефоні.

Потім хтось із друзів натягнуто засміявся, намагаючись якось розрядити ситуацію. А я просто мовчала, намагаючись впоратися з тим, як ця ситуація мене опускає в очах усіх присутніх.

Це був далеко не перший раз, коли Борис – мій чоловік, чоловік, якого я кохаю вже пів року – дозволяв собі подібні “жарти”. І, як завжди, він навіть не помітив, як мені це неприємно.

Мене звати Оля. Я – жінка, якій не пощастило в першому шлюбі. Мій колишній чоловік був людиною складною. Ми розлучилися три роки тому, коли я дізналася, що він не просто наставляв мені “роги”, а й виправдовував свої дії, називаючи це “своєю природою”. Я не тримаю на нього зла – він хороший батько для нашого сина, але жити з ним було неможливо.

Після розлучення я довго не могла знайти себе. Спершу я просто намагалася вижити, заробляючи на життя й забезпечуючи сина всім необхідним. Потім, коли біль трохи вщух, я вирішила спробувати знайти когось, із ким можна було б розділити життя. Але тут на мене чекала ціла серія розчарувань.

Один чоловік виявився “маминим синочком”, який не міг прийняти жодного рішення без схвалення матері. Інший – залицяльником, який обіцяв більше, ніж міг виконати. Третій був “своєрідним”, і йому здавалося, що жінка має бути лише його тінню. Чесно кажучи, я вже майже втратила надію на те, що існує чоловік, із яким я зможу бути щасливою.

А потім з’явився Борис. Ми познайомилися через соціальну мережу, і я, чесно кажучи, не чекала нічого серйозного. Але вже після першого побачення я зрозуміла, що це щось інше. Борис був цікавим, освіченим, із тонким почуттям гумору. Він був зовсім не схожий на тих, із ким я зустрічалася раніше. Ми швидко знайшли спільну мову й закрутили роман.

Перші кілька місяців були ідеальними. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, говорили про все на світі, сміялися, кохали одне одного. Борис підтримував мене, коли я сумнівалася в собі, і здавався ідеальним партнером. Але все змінилося, коли ми почали більше спілкуватися з його друзями.

На одній із перших вечірок Борис вирішив пожартувати, коли я розповідала про свою роботу. Він сказав щось на кшталт.

– Олю, ти ж могла стати кимось більш значущим, якби в школі вчилася краще. А так – офісна мишка!

Я розгубилася, але вирішила не звертати уваги. Можливо, це просто невдалий жарт. Але це повторювалося знову й знову. Борис знаходив приводи для того, щоб пожартувати про мою роботу, мої фінанси, мої звички. І хоча він робив це, сміючись, мені ставало все більш неприємно.

Наприклад, одного разу я згадала, що моя стара машина часто ламається. Борис одразу прокоментував.

– Ну, Олю, це ж твоя машина! Ти ж не можеш дозволити собі щось краще. Чи, може, це твоє хобі – спілкуватися з автомеханіками?

І всі засміялися. Всі, крім мене. Я мовчала, бо не знала, що сказати. Чи можна взагалі щось відповісти, коли людина, яка має тебе підтримувати, говорить такі речі?

Коли я намагалася обговорити це з ним, він лише відмахувався.

– Олю, це ж жарти! Ну не можна ж бути такою серйозною! Ти просто не розумієш гумору.

Але справа в тому, що я дуже добре розумію. І мені зовсім не смішно. Його слова не здаються мені підтримкою чи любов’ю. Вони звучать як приниження. Кожен його “жарт” змушує мене сумніватися в собі, у своїй цінності як жінки, як людини.

Я довго розмірковувала над тим, чи проблема справді в мені. Може, я справді занадто чутлива? Може, Борис не хоче мене образити, а просто не вміє правильно висловлювати свої думки? Але кожного разу, коли я думаю про це, згадую його слова й те, як вони мене зачепили, я розумію: це не нормально.

Чому я маю терпіти таке ставлення? Хіба любов – це не про підтримку, повагу, прийняття? Чи має партнер ставити тебе в незручне становище перед іншими людьми? А головне – чому я продовжую залишатися у цих стосунках, хоча вони змушують мене відчувати себе гірше?

Мені важко зрозуміти, чи Борис робить це свідомо. Можливо, для нього це справді просто жарти, які він не вважає образливими. Але тоді виникає інше питання: чи може людина, яка любить тебе, не помічати, як її слова діють?

Мої дорогі читачі, я звертаюся до вас із запитанням: що мені робити далі? Я не хочу руйнувати наші стосунки через ці жарти, але й не можу продовжувати закривати на них очі.

Чи варто мені відкрито говорити з Борисом, спробувати пояснити, як це мене зачіпає? Чи, можливо, це знак того, що наші стосунки не мають майбутнього?

Поділіться, будь ласка, своїми думками в коментарях. Можливо, ваші слова допоможуть мені прийняти правильне рішення.

Джерело