– Олег, ми маємо поговорити. І це важливо. Я не можу далі мовчати.

Уляна зупинилася у дверях кухні, її очі блищали, але не від щастя. Я сидів за столом, спостерігаючи за тим, як кава на плиті ось-ось закипить.

– Що сталося? – запитав я, відкладаючи телефон.

– Ти зрозумієш. Але спершу вислухай. Обіцяєш?

Її голос звучав твердо, але в ньому було щось невловимо тривожне. Я кивнув, навіть не уявляючи, що почую далі. І що ця розмова повністю змінить мій погляд на все, що відбувалося між нами останні місяці.

З Уляною ми познайомилися зовсім випадково – на дні народження нашого спільного друга. Вона сиділа на краю дивана, трохи ніяково усміхаючись незнайомим людям, і тримала в руках чашку зеленого чаю. Мені захотілося підійти й розговорити її, хоча я, зазвичай, уникав таких ініціатив.

– Олег. Можна поруч? – запитав я, сідаючи, навіть не дочекавшись відповіді.

– Уляна, – трохи здивовано усміхнулася вона.

І цього вистачило. Вже за десять хвилин ми говорили так, ніби знайомі все життя. Її голос, м’який і спокійний, мав здатність заспокоювати. Ми обмінялися телефонами, і я пообіцяв зателефонувати наступного ж дня. Обіцянку свою я виконав, а через два тижні ми вже разом вечеряли у невеличкому кафе в центрі міста.

Я навіть не помітив, як ми почали зустрічатися постійно. Уляна була тією людиною, з якою можна було говорити годинами про будь-що, від улюблених книг до планів на майбутнє.

Вона уважно слухала, коли я розповідав про роботу, навіть якщо це були довгі історії про програми й технічні терміни. А я ловив себе на думці, що хочу знати про неї більше – про дитинство в селі, мрії про власну справу, любов до тварин.

З кожною зустріччю я все більше розумів, наскільки сильно вона змінила моє життя. Але я не зізнавався собі, що щось було не так.

Коли я врешті наважився привезти її до себе додому, вона поводилася стримано. Ми сиділи на кухні, пили чай, і я жартував про те, як багато речей мені треба прибрати, щоб впустити когось у своє життя.

– Не переймайся, я не планую тебе обтяжувати.

Вона сказала це майже жартома, але я тоді вперше відчув легке занепокоєння.

Місяці минали, а я дедалі глибше заплутувався в своїх почуттях. Її присутність була для мене, наче світло в темному коридорі, але водночас я розумів, що не знаю багатьох важливих речей. Чому вона завжди уникає розмов про свою родину? Чому ніколи не запрошує мене до себе додому?

Одного разу я прямо запитав про це.

– Олег, я просто ціную незалежність. У мене багато своїх справ, і я не хочу, щоб ти думав, ніби я чекаю від тебе більше, ніж ти готовий дати.

Ці слова мене заспокоїли, хоча глибоко всередині я відчував, що щось приховано.

А тепер, кілька місяців потому, вона стояла на моїй кухні, готова розповісти те, що давно тримала в собі.

– Уляно, просто скажи, – тихо вимовив я.

– У мене є син, – нарешті сказала вона.

Ці три слова розкололи мій світ на дві частини.

Я мовчав, намагаючись переварити почуте.

– Йому шість років. Його звати Артем. І так, у мене є колишній чоловік. Ми розлучені вже три роки, але я досі відчуваю, що не можу бути з кимось серйозно. Тому й не говорила тобі.

Я дивився на неї, намагаючись зрозуміти, що тепер відчуваю. Гнів? Здивування? Полегшення?

– Чому ти не сказала раніше?

– Тому що боялася, що ти втечеш. Більшість чоловіків не хочуть зв’язуватися з жінкою, яка вже має дитину.

– Але ж ти знала, що я тебе люблю, – тихо промовив я.

– І саме тому не хотіла втратити тебе.

Ми мовчали. Я відчував, що її зізнання було найважчим кроком, який вона могла зробити.

Зараз я сиджу за тим самим столом і намагаюся зрозуміти, що мені робити. Я люблю Уляну, але чи готовий я до такого? Я не бачив себе батьком у найближчому майбутньому, а тим більше – батьком для дитини іншого чоловіка.

Але чи можна залишити її лише через це? Хіба вона не заслужила на другий шанс у житті?

Що ви, дорогі читачі, думаєте про це? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело