Ми другий рік живемо разом, і що далі, то сильніше мене напружує те, що чоловік ніби не живе в сім’ї, а відбуває обов’язок. А оскільки обов’язок неприємний, то він робить все в дуже жорстких рамках.

Обов’язки ми з ним поділили після весілля, тому що через переїзд на квартиру чоловіка у мене збільшився час дороги на роботу і назад.

Я фізично не встигала займатися всіма домашніми справами, а чоловік, який приходив додому на годину раніше, навіть не чухався, щоб якось допомогти. Це при тому, що і на роботу чоловік йшов пізніше за мене.

Зрозумівши, що я так довго не протримаюся, посадила чоловіка розмовляти про домашні обов’язки. Розмова була довга і важка, але мені вдалося донести до нього, що брати участь повинні і чоловік, і дружина.

Поділили, що робитиме він, що робитиму я. Воді вийшло непогано, але якщо я вільно трактувала умови поділу обов’язків, то у чоловіка все чітко: ні вправо, ні вліво.

Наприклад, виносити сміття за чоловіком. Але якщо я, наприклад, йду кудись і мені по дорозі, то я можу захопити сміття та викинути його. Жодних проблем та відчуття, що я герой.

Я мию посуд за домовленістю. Після вечері все помила, але якщо чоловік потім поїв чи попив чай, йому й на думку не спаде ополоснути за собою посуд. Це ж його обов’язок.

Готую вдома також я. Навіть якщо чоловік раніше за мене приходить з роботи, він не робитиме нічого: сидітиме і чекатиме, коли я прийду і приготую. Принесе додому продукти, а потім сяде мене чекати.

Мене ця його звичка підбурювала. У сім’ї, на мій погляд, так не поводяться, бо це не функція, я сімейне життя. Тут треба бути загиблим, але чоловік наголошує на тому, що ми домовилися: треба дотримуватися.

Нещодавно я захворіла. Поїхала на роботу із відчуттям, що я не виспалася. Думала, розгуляюся в офісі, все буде гаразд. Але в мене підскочила температура, розболілася голова і відпустили мене додому.

Приїхала додому, випила ліків, відписалася чоловікові, що захворіла і лягла спати, бо більше я не була здатна.  Сон був важкий, від нього не ставало краще. Мені було то спекотно, то холодно. Температуру толком збити не вдавалося, самопочуття було огидним.

Я чоловікові зателефонувала і попросила купити деяких ліків, щоб мені хоч якось полегшало, він скрикнув і відключився. Як чоловік прийшов, я не чула, проте потім дуже добре відчула його прихід.

Він включив верхнє світло у спальні, поклав на тумбочку ліки, чергово запитав, як я почуваюся. Почув, що погано, помовчав, а потім спитав, коли буде вечеря.

Я від шоку навіть підвелася на ліжку, забувши про озноб та головний біль. Яка вечеря? Мені лежати складно, а чоловік хоче, щоб я встала і робила якісь складні маніпуляції!

– Я свою частину роботи зробив: тепер твоя черга.

Я не хотіла плакати, але так стало себе шкода. Не такий я собі уявляла сімейне життя. Чоловік не цікавить моє здоров’я, зате дуже цікавить вечерю: він же купив продукти.

Поки я міркувала, чоловік ще два рази заходив до кімнати і засуджував мене. На третій я не витримала і сказала, що я не маю сил готувати: у мене температура.

– Зрозуміло все з тобою, – підтиснув губи чоловік і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Він щось собі приготував, а до мене навіть не зазирнув. Не запропонував їжі чи чаю. і спати ліг у вітальні. Чи заразитися побоявся, чи так своє ставлення висловив.

Мене ця ситуація сильно зачепила. Чоловік, на мій погляд, повівся огидно. Але у своїх очах він не зробив нічого дивного. А що таке? Він робив усе, що входить у його обов’язки. Але ж сім’я так не працює. Мабуть, у нас таки не родина.

КІНЕЦЬ.