– Та хіба ж ти мати, Оленко? Зозуля якась! Коли це нормальна жінка залишала своїх діток з чужою панянкою? Як ти взагалі спати можеш спокійно? – вичитує мене при кожній зустрічі мама.

Та що там мама – всі знайомі. Але я звикла. Живу у своє задоволення, а чоловіку плачу на дітей аліменти. А та краля що хотіла? Прийти в трикімнатну квартиру на все готове, забрати мого чоловіка?

Ми побралися з Єгором 15 років тому, здавалося – з великого кохання. Спочатку все здавалося ідеальним: ми з чоловіком були молоді, закохані, планували майбутнє. У нас народилася дочка, а через кілька років – син.

Жили у трикімнатній квартирі Єгора, купленій його батьками. Я сиділа вдома з дітьми, чоловік забезпечував нас матеріально, і грошей дійсно вистачало. Однак ця ідилія почала тріщати по швах уже через кілька років.

Я почала помічати, що мій чоловік все частіше знаходить приводи, аби затриматися “на роботі”, а потім я почала здогадуватися, що діло зовсім не у справах.

Єгор знаходив собі “віддушини” на стороні, поки я варила борщ, прала пелюшки й укладала дітей спати. Спочатку я намагалася ігнорувати це.

Як жінка, вихована в традиції “бережи сім’ю за будь-яку ціну”, я переконувала себе, що так живуть багато. Що дітям потрібен тато. Що чоловіки всі однакові, а моя роль – терпіти й берегти мир у домі.

Але всередині мене щось почало змінюватися. Я інстинктивно шукала вихід. Я почала вчитися. У вільні хвилини, коли діти спали, я сиділа за комп’ютером, проходила онлайн-курси, навчалася фотографії, відеозйомки.

Це стало моїм віконечком у світ за межами чотирьох стін. Поступово я почала заробляти: спочатку невеликі гроші, потім це стало моїм основним доходом.

Одного дня чоловік заявив, що йде до іншої молодшої жінки. Я не плакала, не вмовляла, не благала залишитися. Я була готова до такого розвитку подій. Але я зробила крок, який здивував усіх. Я сказала Єгору:

– Добре, але піду я. А діти залишаються з тобою.

Чоловік остовпів. Він очікував сцен, боротьби за дітей, емоцій. Але я була спокійна. Це рішення дозріло в мені давно, я довго його зважувала і йшла до прийняття.

Я знала, що хочу жити інакше. Що не хочу втратити себе, як це сталося з багатьма жінками, які після розлучення тягнуть на собі дітей, роботу, побут і ще шукають, де знайти сили, аби бути “ідеальною мамою”.

Моя рідня вибухнула обуреннями. “Як ти могла залишити дітей?” – чула я звідусіль. Але чи справедливо, що тільки мати повинна брати на себе весь тягар? Чому батько не може так само займатися їхнім вихованням?

Я знала, що Єгор хороший тато. І знала, що діти будуть у безпеці. Я ж, зі свого боку, не відмовилася від них: я щотижня бачу їх, ми чудово проводимо час разом, їздимо у відпустки. І я плачу аліменти.

Зараз моє життя виглядає так: я живу в затишній орендованій квартирі, займаюся улюбленою справою, продовжую вчитися, займаюся собою.

У мене є стосунки з чоловіком, але ми не поспішаємо з’їжджатися. Я люблю свої тихі вечори, коли можу читати, займатися йогою, приймати ванну, вивчати англійську мову.

А Єгор, хоч і був здивований, але впорався. Він виховує дітей, і вони щасливі. А я щаслива, бо віднайшла себе. Мене не турбують чужі думки, навіть якщо це думки моєї рідні чи колишнього чоловіка. Я зробила вибір, який вважаю справедливим для всіх.

І знаєте що? Я не шкодую. А от на скільки вистачить терпіння і мудрості тією юної паня – життя покаже.

Джерело