Сашко був у гарному настрої. Батьки купили йому невелику квартиру в двоповерховому будинку неподалік його роботи.

– Досить з нами телевізор дивитися, – серйозно сказала мати. – Так ми тебе ніколи не одружимо. Хатній сидень ще той! І в кого ти в нас такий?

– Синку, тобі вже скоро двадцять п’ять. Відучився, пора й самому пожити. А ми збоку будемо милуватися на тебе. Ти купуй меблі собі до смаку, роби який хочеш ремонт на, живи самостійним життям, – підтримав матір батько.

Сашко після роботи все літо займався ремонтом. Батько приходив йому допомогти, і незабаром квартира стала як нова – світлі шпалери, нові штори і люстра. Навіть посуд мати допомогла вибрати новий у магазині.

Відпустка Сашка швидко закінчилася, у вересні похолоднішало. Повертаючись вечорами у своє житло, він трохи нудьгував.

Хлопець підходив до вікна і поглядав на будинок, що був поруч. У чужих вікнах сяяли вогні, на підвіконнях стояли квіти, навіть можна було розглянути обстановку кімнат, доки мешканці не закривали шторами вікна.

Одного з таких дощових осінніх вечорів Сашко, втомлений після роботи, побачив у будинку навпроти на першому поверсі якусь дівчину.

Він придивився до неї й застиг побаченого. Вона була неймовірно гарна…

Вже спускалися сутінки, але дівчина чомусь не закривала фіранки.

Вона стояла на кухні біля плити і щось готувала.

Сашко мимоволі посміхнувся, і став із цікавістю розглядати незнайомку. Вона була одягнена в домашній халатик, волосся зібране в пучок.

– Ого, яка вона… – прошепотів хлопець, наче переживав, що дівчина його почує.

Яке ж було його розчарування, коли він побачив, що дівчина навпроти закриває свої фіранки.

– Та ну тебе… – засміявся Сашко. – Ну нічого, до завтра, люба сусідко…

Тепер Сашко чекав кожного вечора.

Він виглядав сусідку навпроти. Дівчина жила на першому поверсі, тому було видно її як на долоні той короткий час, поки вона не вирішувала закрити штори.

Сашко побачив, що дівчина юна, років вісімнадцяти, не більше, риси обличчя її були ніжними, м’якими, а волосся блищало каштановим відтінком.

Сашко так звик чекати своєї чарівної незнайомки, що дуже засмучувався, коли її довго не було, або він запізнювався з роботи, і вікна дівчини вже були зашторені.

Хлопець раніше й не думав, що він такий романтик. Серце його радісно тріпотіло, якщо вдавалося хоч трохи подивитися на юну красуню. Але так продовжуватися більше не могло.

Сашко розумів, що він захопився. Йому потрібно було з’ясувати, хто ця дівчина. Раптом всі його надії зникнуть, якщо вона має хлопця, і вона закохана?

Він пішов якось обідньої пори у сусідній двір, і помітив біля під’їзду, де за його розрахунками жила дівчина, хлопчика років восьми-дев’яти.

– Агов, хлопче, а ти не знаєш, що за дівчина живе у вас на першому поверсі? Здається, це моя знайома, – придумав він на ходу. – Її ж Марина звуть?

– Ні, – сказав хлопчик. – Марина мою маму звуть, а тут одна студентка живе, Ліза, вона недалеко вчиться, а квартиру винаймає. У десятій квартирі вона живе. Другий рік уже. А на літо додому їздить до себе в село.

– Ох, так. Ліза, звісно, – погодився Сашко. – А тебе як звати? Я – Сашко.

– Ігор.

Сашко подав хлопцеві руку.

– Тут ось яка справа. Сюрприз хочу їй зробити тільки так, щоб вона не знала від кого. Допоможеш?

– Як? – здивувався хлопчик.

Сашко вийняв з пакета невеликий букет і попросив Ігоря передати дівчині квіти.

Хлопчик так і зробив. Ліза була дуже здивована. Вона розпитувала Ігоря про незнайомця, але хлопчик тільки посміхався.

Сашко радів, як дитина, побачивши на підвіконні кухні Лізи свій букет у вазі.

– Є! – заплескав він у долоні, і затанцював по кімнаті.

Тепер двічі, а то й тричі на тиждень він передавав Лізі через свого посильного то квіти, то коробки цукерок чи зефіру.

Дівчина була дуже збентежена від таких подарунків і завжди червоніла.

Так говорив Ігор. За виконану роботу маленький кур’єр отримував свою частку – пакетик горішків чи чипсів.

І коли Ліза вже почала сваритися з Ігорем, Сашко зважився вкласти записку в черговий букет хризантем:

«Визирни у вікно. Я на другому поверсі. Сашко»

Дівчина не забарилася ввечері, після отримання послання, підійти до вікна кухні. Сашко постарався заздалегідь. Він обвив своє віконце новорічною гірляндою, яка переливалася різними кольорами, хоча була тільки середина листопада.

Сашко сидів на підвіконні у різнобарвному сяйві, як казковий принц, і дивився на Лізу. Вона одразу зрозуміла, хто її невидимий прихильник. Спочатку вона розглядала його, потім опустила обличчя у квіти, посміхнулася і підняла руку у привітанні.

Сашко теж підняв руку і помахав їй.

З того часу вони два вечори поспіль махали один одному і навіть пили разом чай. Вона на своєму віконці з кухлем, він – на своєму.

І тільки коли Ігор приніс для Лізи чергову коробку з цукерками й запискою: «Виходь гуляти», молода романтична парочка зустрілася у дворі.

– Ну, ти взагалі вже, Сашко! Я нічого не могла зрозуміти! І ніколи не подумала б, що так ще можна знайомитися… Дякую за квіти й гостинці. Дуже приємно.

На своєму першому побаченні вони довго гуляли і розмовляли, а коли настав час іти по домівках, то розходитися обом не хотілося.

– Дивно, таке відчуття, що я знаю тебе давно… – сказала дівчина.

– І мені здається, що я знаю тебе давно… – повторив Сашко. – Давай зустрічатися частіше?

Вони обмінялися телефонними номерами. І робота у маленького кур’єра закінчилася так само несподівано, як і почалася.

– Сашко, а не треба щось Лізі передати? – запитував хлопчик, побачивши Сашка, який ішов з роботи.

– Лізі не треба, а тобі треба. Ось. Візьми на морозиво, – сміявся Сашко, даючи хлопчикові гроші. – А втім, купи і їй теж. Найкраще. І віднеси. Скажи, що після вечері я вийду в звичайний час… Хоч вона й так знає.

Хлопчик поспішав у магазин, наспівуючи від гарного настрою. Він підстрибував білою припорошеною першим снігом доріжкою, і радий був, що знову став у нагоді, і йому дісталася порція морозива за «роботу».

Ліза й Сашко зустрічалися всю зиму, а навесні, коли навчання дівчини закінчилося, молода пара зіграла весілля.

– Треба ж, видивився наш сусід собі наречену, не виходячи з дому, – говорили сусіди. – Он який! А говорили – тихенький…

Історію знайомства знала вся вулиця. Про це із задоволенням розповідав сам Ігор. Він відводив у розповіді головну роль собі: він так старався, щоб пара подружилася!

– Це спочатку не можна було говорити від кого подарунки і квіти, – пояснював він своїм приятелям і сусідам. – А тепер можна! Тепер, все! Наречений і наречена!

А молодята тільки посміхалося Ігорю.

– Ти наш маленький Амур, хоч і звуть тебе Ігор, – гладила хлопчика по голові Ліза. – Приходь на чай. Ми завжди тобі раді!

КІНЕЦЬ.