– Настю, ти мене виручиш? Дуже треба. Я поверну, як тільки зможу. Ти ж знаєш – ти в мене єдина, хто може допомогти.

Сестра знову просить гроші. Я дивлюсь на телефон і відчуваю, як в середині мене наростає обурення. Це ж Микола на її місці мав би забезпечувати сім’ю, а не я!

– Зоряно, ти що, не розумієш, що я теж не друкую гроші? Але це лише думки. У голосі я, як завжди, спокійна:

– Добре, Зоряно. Але це востаннє. Ти маєш зрозуміти: мені вже несила.

Сім’я – це священне. Так нас вчили змалечку. Мама завжди повторювала, що, коли батьків не стане, ми із Зоряною повинні триматися одне одного, як рідні руки. І я намагалася слідувати цьому правилу. Але зараз, здається, я вже на межі.

Зоряна й раніше позичала у мене гроші, але все якось у межах розумного. То кілька тисяч на новий телефон, то на шкільні збори для її сина. І я завжди допомагала. Я мати-одиначка, але моя донька вже доросла, сама заробляє. А Зоряні, з її чоловіком Миколою, пощастило менше.

Зарплати в нього маленькі, та ще й вічне незадоволення: то кухня не така, то діти шумлять. Зоряна працює медсестрою, підробляє нічними змінами, але грошей усе одно завжди не вистачає.

Коли вона вирішила робити ремонт квартири, я щиро підтримала її. Жити в старих стінах, які ще пам’ятають радянські шпалери, – це гнітить.

Та й для дітей було б добре мати гарну кімнату. Тому, коли вона попросила у мене перші 20 тисяч гривень на ремонт, я одразу погодилася. Обіцяла повернути за місяць, як тільки їм з чоловіком виплатять борг, який вони теж брали на це будівництво.

Місяць минув. Потім другий. Борг не повертався. Зате з’явилися нові прохання. Зоряна сказала, що грошей не вистачило на плитку. Потім раптом прорвало трубу, і потрібно терміново замінити сантехніку. Потім ще щось, і ще. І щоразу її голос по телефону був такий винуватий, такий благаючий, що я не могла відмовити.

Я діставала зі своєї шухляди чергову суму і казала собі: “Це ж моя сестра. Їй треба більше, ніж мені.” Але в якийсь момент я зрозуміла, що цей потік прохань не має кінця.

Я завжди ставила інших вище за себе. Моя донька, батьки, Зоряна – всі вони були для мене важливішими, ніж я сама. Я навіть не задумувалася про те, що маю відкладати гроші для себе. Але ситуація змінилася, коли мій стоматолог сказав: “Настю, це не жарти. Тобі терміново треба робити імпланти, бо зуби у поганому стані”.

Я знала це давно, але завжди знаходила причини відкласти похід до лікаря. Однак тепер стало зрозуміло: якщо я не зроблю цього зараз, через рік мені вже не буде чого лікувати.

Я відкладала гроші. На зуби. Усі вільні кошти. А потім знову дзвінок від Зоряни.

– Настю, у нас знову проблема. Діти залишили кран відкритим, і залило сусідів знизу. Треба заплатити за ремонт. Микола сказав, що не буде нічого оплачувати, це все – моя відповідальність.

Це був той момент, коли мені захотілося просто плакати. Уявляєте, що я відчувала? Ці гроші мали бути моїм порятунком, шансом нарешті потурбуватися про себе. Але я взяла п’ять тисяч і віддала їх сестрі.

Наступного разу Зоряна прийшла до мене додому. Вона була у новій сукні, з бездоганним манікюром і свіжою зачіскою.

– Ой, Настю, я нарешті знайшла трохи часу для себе! Пішла до перукаря. Як тобі?

Я подивилася на її сяючий вигляд і на свої натруджені руки, які давно не знали манікюру.

– Тобі гарно, – сказала я, намагаючись стримати сарказм.

– Ти знаєш, жінка повинна доглядати за собою, інакше всі ці проблеми з’їдають ізсередини, – пояснила вона.

У той момент я зрозуміла, що Зоряна жила за іншим принципом. Вона ставила свої потреби на перше місце. Навіть коли їй бракувало грошей, вона знаходила, як побалувати себе. А я? Я завжди була в ролі рятівника, який жертвує своїм щастям заради інших.

Через тиждень вона знову попросила грошей. Цього разу я сказала:

– Зоряно, я не можу. У мене немає.

Це було неправдою. Гроші були. Але вони призначалися мені – на зуби, на здоров’я, на нормальне життя.

Зоряна спершу ображено мовчала. Потім пробувала мене вмовити. Але я стояла на своєму. Вперше в житті я сказала “ні” своїй сестрі.

Тепер я часто думаю: чи правильно я вчинила? У нас із Зоряною лише одна сім’я, одна одна. Якщо я не допоможу їй, то хто це зробить? Але з іншого боку, я вже не можу дозволити собі постійно рятувати інших ціною власного добробуту.

А як ви думаєте, друзі? Де межа між допомогою близьким і турботою про себе? Чи мала я право відмовити Зоряні, коли вона знову попросила гроші? Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело