— Ти знову все зіпсувала! – Тетяна Олексіївна буквально шипіла, виливаючи солянку з тарілки в унітаз. – Це їсти неможливо. Таке тільки свиням дають. Хочеш отруїти мого сина?! Я не збираюся його потім по лікарнях тягати!

Настя стояла, ошелешена цією сценою. Три години на кухні, тонна старань, і ось результат – їжа в унітазі, а свекруха знову виливає невдоволення. І все тільки через те, що Настя додала в суп бульйонний кубик із консервантами та харчовими барвниками.

— Я старалася… – тихо промовила вона, намагаючись хоч якось виправдатися, але в її голосі не було впевненості.

— Старалася? Ти? – свекруха презирливо скривила губи. – Ти взагалі хоч щось умієш? Скільки разів тобі потрібно повторювати, що мій син не їсть таку гидоту! Він у мене з дитинства з хворим шлунком, а ти труїш його всякими хімічними солянками!

Ці слова стали останньою краплею. Усередині Насті щось різко клацнуло, ніби невидима пружина лопнула.

— Знаєте що? – несподівано для самої себе спокійно сказала вона. – Робіть усе самі. Я йду.

Вона мовчки вийшла з кухні, вирішивши більше не вислуховувати чергових образ. У передпокої Настя одягла пальто, взяла сумку і вийшла за двері. Її більше нічого не тримало.

Настя сиділа на лавочці в парку, дивлячись на небо, що темніло. Холод і вітер її не турбували, у голові було лише одне запитання: як вона взагалі допустила, що все зайшло так далеко?

Спалахнув екран телефону. Телефонував чоловік, Ігор. Вона не поспішала брати слухавку, але розуміла, що рано чи пізно ця розмова відбудеться.

— Алло, Настя, ти де? – у голосі Ігоря чулася стурбованість. – Мама каже, ти кудись пішла?

— Я більше не можу жити з твоєю матір’ю, – спокійно відповіла вона, хоча всередині все переверталося. – У нас є два варіанти: або ми з нею роз’їжджаємося і живемо окремо, або я йду назавжди. Обирай.

— Ти це серйозно? – Ігор розгублено замовк на секунду. – Це знову через їжу? Ну, скажи, що тобі заважає просто потерпіти?

— Потерпіти? – Настя відчула, як у ній піднімається хвиля гніву. – Ти навіть не уявляєш, як я терпіла два роки. Щодня вислуховувала, що я не так готую, перу, говорю. Хочеш знати, що сталося сьогодні? Я три години готувала солянку. Знаєш, що зробила твоя мама? Вона вилила її в унітаз і сказала, що годувати цим можна тільки свиней!

На тому кінці лінії запанувало мовчання.

— Або ми знімаємо квартиру і живемо окремо, або я йду. Назавжди.

Ігор важко зітхнув.

— Гаразд. Я приїду, і ми поговоримо.

Настя сподівалася, що її слова дійшли до нього. Вона більше не могла відступати.

Коли Ігор приїхав у парк, Настя сиділа все там же.

— Ти справді готова піти через такі дурниці? – запитав він, дивлячись на неї з нерозумінням.

— Дурниці? – її голос пролунав сердито. – Ти називаєш це дурницями, коли твою дружину ображають щодня, принижують, критикують усе, що вона робить? Ти думаєш, що це нормально? Так має бути в сім’ї?

Ігор зам’явся, не знаючи, що відповісти.

— Наст., я просто… – він замовк, намагаючись підібрати слова. – Ти ж знаєш, яка в мене мама. Ну, потерпи ще трохи, я впевнений, усе налагодиться.

Настя подивилася на нього холодним поглядом.

— Я більше не буду терпіти. Або ми з’їжджаємо, або я йду. Неважливо, що ти скажеш. Я вже все вирішила. Я не буду жертвувати своїм здоров’ям для того, щоб заощадити на житлі. Краще ми будемо все життя орендувати квартиру, ніж так жити.

Ігор, побачивши рішучість у її очах, мовчки кивнув. Він зрозумів, що вибору більше немає.

Через кілька днів Настя знайшла квартиру. Вона провела весь цей час у пошуках, оглянула п’ять варіантів і, нарешті, вибрала відповідне житло. Коли Ігор прийшов після роботи, вона вже уклала договір.

— Так швидко? – здивувався він, коли увійшов у нову квартиру.

— У мене не було іншого виходу. Я більше не могла залишатися поруч із твоєю матір’ю жодного дня. Завтра ми переїжджаємо.

Речей виявилося небагато, майже все було власністю свекрухи, тому збори пройшли швидко. Настя відчувала, як із кожною зібраною валізою стає легше дихати. Це була її перемога, її свобода.

Але через тиждень у двері нової квартири подзвонила свекруха. Настя відчинила їй із настороженістю.

— Ну і як тут у вас? – Тетяна Олексіївна відразу ж окинула квартиру поглядом, шукаючи, до чого причепитися. – Брудно у вас, звісно. А холодильник взагалі порожній. І що це в тебе тут за напівфабрикати? Пельмені? Ти знову знущаєшся з мого сина?

Настя відчула, як усередині розгорається буря.

— Не чіпайте пельмені, – спокійно сказала вона, перехопивши руку свекрухи, яка намагалася викинути пачку у відро для сміття. – У моєму домі будуть мої правила. І якщо вам це не подобається, ви можете піти.

Тетяна Олексіївна була в шоці. Її обличчя зблідло, і вона тільки хапала ротом повітря, як риба, викинута на берег.

— Як ти смієш так говорити зі мною?! – майже викрикнула вона, але Настя не відступала.

—Я у вас вдома не нав’язувала свої порядки, будьте люб’язні відповісти тим самим. Це мій дім, і тут мої правила.

Свекруха, приголомшена цією несподіваною рішучістю, розвернулася і з грохотом зачинила за собою двері. Це була перша реальна перемога Насті, її перший крок до повноцінного життя без тиску і принижень.

Після того візиту свекруха більше не з’являлася в їхній новій квартирі. Звісно, вона ще намагалася маніпулювати через Ігоря, але Настя була готова. Вона більше не дозволяла собі сумніватися у своєму праві на власний простір і щастя.

Вони з Ігорем продовжували збирати на власну квартиру, і хоча це було важко, стосунки між ними покращилися. Вони знову стали ближчими, як на початку шлюбу, і знаходили час для себе. Їхній зв’язок міцнів, а страхи, що свекруха може зруйнувати їхній шлюб, зникли.

Настя посміхалася, коли згадувала, як два роки тому вона боялася навіть слово сказати Тетяні Олексіївні. Тепер вона стала сильнішою, і вже ніхто не міг її зламати.

— Може, ти даремно з нею так різко? – якось запитала її мама, переживаючи, що конфлікт може вийти боком.

— Мамо, якби я не поставила її на місце тоді, вона б і далі руйнувала наше життя, – спокійно відповіла Настя. – Тепер усе інакше. Я більше не дозволю комусь керувати моєю сім’єю.

І це було правдою. Настя знала: її щастя тепер у її руках, і вона більше не дасть нікому його забрати.

КІНЕЦЬ.