Я приїхала додому, в рідне село на Хмельниччині біля Летичева, вперше за 10 років. Я їхала з передчуттям радості — побачити свою дочку, зятя, онуків, дім, який я залишила в їхніх руках, і, звісно ж, сад.

Сад, який був не просто ділянкою з деревами, а живою пам’яттю про моє дитинство, нашу родину і дуже дорогу мені людину – мою молодшу сестру Галинку, з якою ми його садили. Я ніколи цього не прощу дочці і зятю і не куплю їм на річницю весілля обіцяну машину. І сподіваюся, ви мене підтримаєте.

Але почну свою історію з початку. Коли ми з сестричкою були дітьми, у нас було просте, але щасливе життя.

Ми зростали серед луків і полів, оточені турботою батьків і теплом бабусі з дідусем.

У наших батьків не було багатств, але вони дарували нам більше, ніж може дати будь-яке золото — любов, взаєморозуміння і традиції.

Одного весняного ранку, коли мені було 17, а моїй сестричці всього 12, тато запропонував нам посадити молодий сад в кінці нашого огороду. Це була ідея, яка згуртувала всю нашу сім’ю.

Ми разом обирали саджанці. У кожному дереві був шматочок нашої душі. Сестра особливо любила черешню — біля неї вона могла проводити години, розповідаючи свої дитячі мрії, читаючи книжки.

Я обожнювала абрикоси, а тато — старий виноградник, який він відновлював із дідусем.

Сад став символом і зеленим куточком нашого родинного тепла.

Але все змінилося того важкого року, коли не стало моєї сестри. Вона була такою молодою, сповненою життя, але сталося, що сталося.

Сад став місцем, куди я приходила, аби говорити з нею, навіть коли її більше не було поруч.

Ми всі в родині пообіцяли собі, що доглядатимемо його як живий пам’ятник її життю.

Час ішов, батьків не стало, і я залишила село, щоб працювати у Франції. Дім і сад залишилися в руках моєї дочки і зятя.

Я довіряла їм, вірила, що вони розуміють цінність цього місця. Я відправляла гроші, допомагала з ремонтом, раділа їхньому щасливому життю.

Їм добре живеться в селі – в будинку сучасний ремонт і вся нова побутова техніка, зять програміст, а дочка фрілансер.

Я давно розлучена і живу та працюю у Парижі, вдома не бувала 10 років через ряд обставин.

І ось коли я недавно повернулася в рідні міста, мене зустріла порожнеча.

Там, де був сад, тепер була земля, засіяна кормовими культурами.

Жодного дерева, жодного сліду від місця, яке мало для мене священне значення!

Зятя і дочку не було вдома, тому я запитала сусідку, що сталося.

Ольга сказала, що земля давно віддана в оренду. Що сад знищили кілька років тому, бо орендарям потрібна була чиста ділянка.

Я сиділа біля вікна того ж самого будинку, в якому виросла, і намагалася зрозуміти, як таке могло статися.

Чому ніхто мені не сказав? Чому ніхто навіть не спитав, чи можна знищити те, що було душею нашої родини?

Коли дочка з дітьми повернулася додому, я не могла говорити спокійно.

— Мамо, — сказала вона, навіть не намагаючись виправдовуватися. — Той сад був старий, дерева перестали плодоносити. Це не мало сенсу і ми не вміли його доглядати і не мали на це часу.

Не мало сенсу? Для мене ці дерева були пам’яттю, частиною нашої родини, частиною моєї сестри. Як можна було це знищити заради кількох тисяч гривень від оренди?

Я привезла їм гроші на машину. Пообіцяла її подарувати на їхню річницю весілля. Але тепер я не можу цього зробити.

Якщо вони хочуть машину, нехай заробляють її самі. Я їм нічого не винна.

Онуків я люблю, і вони завжди будуть частиною мого життя. Нехай за бажання приїжджають до мене. Але я більше не повернуся в цей дім, на цю землю. Для мене вона не знищена, як і наш сад.

Джерело