– Синок, ти ж пам’ятаєш, що сьогодні я готую борщ? Ти щоб після роботи відразі їхав додому! А, і хліба по дорозі купиш! Па-па! чекатимемо з татом!, – сказала мама.

Всі хто був зі мною в офісі почали сміялися. Мені, якщо чесно, і самому не зручно. Мені 32 роки, а мама панькається зі мною, як з підлітком. В один момент я просто здався. Ох, скільки ж було з боку мами плачу.

Цей діалог повторюється з дивовижною регулярністю. Звісно, борщ чи вареники тут ні до чого. Їй важливо знати, що я “на зв’язку”.

Мене звуть Кирило. Мені 32 роки, і, якщо чесно, я лише нещодавно усвідомив, що живу не своїм життям. Роками я залишався в зоні комфорту – вдома з батьками, у тому ж самому місті, у своїй кімнаті, яка залишилася практично незмінною з університетських часів. Мама  стала для мене не лише господинею дому, а й незмінним контролером кожного мого кроку.

Здавалося б, що тут такого? Живу з батьками, допомагаю їм, а вони – мені. Але проблема почалася, коли моя “залежність” від мами стала очевидною для всіх, крім мене самого.

Після університету я планував швидко стати на ноги, взяти іпотеку, створити родину. Але зарплата була недостатньою, а ринок житла – немилосердним. Батьки запропонували залишитися вдома, заощадити, розвинути кар’єру. Це виглядало розумним рішенням.

Роки минали. Я працював, трохи подорожував, займався спортом. Але в усіх інших аспектах життя залишився на місці. Мама прала мій одяг, готувала їжу, нагадувала про все: “Кириле, візьми парасольку, дощ буде”, “Кириле, не забудь про свій светр, на вечір похолодає”. У вихідні ми пили каву разом і навіть дивилися серіали.

Мій тато був більш відсторонений. Він займався своїми хобі, багато часу проводив у гаражі чи у своїй майстерні. Їхній шлюб давно охолов, і, здається, мама знаходила в мені співрозмовника, якого їй бракувало.

Спочатку я не звертав на це уваги. Але коли на роботі я переїхав до кабінету з іншими співробітниками, усе змінилося.

– Привіт, Кириле! Уяви, сусідка сказала, що наш кіт знову заліз у її квітник. Коли ти додому? Я борщ уже поставила на плиту, чекаю тебе, – прозвучав мамин голос із телефона, що лунав на весь офіс.

Мої троє колег отетеріли, а потім розсміялися. Вони жартували: “О, це твоя мама знову керує твоїм життям?”

Жарти спершу здавалися безневинними, але згодом почали набридати. Їм не треба було багато часу, щоб зрозуміти: я досі живу з батьками, не займаюся побутом самостійно і в усьому слухаю маму.

Це мене зачепило. Я почав бачити ситуацію збоку – і зрозумів, наскільки нездоровою вона стала.

Мама дзвонила мені кілька разів на день. Щось розповідала, щось питала, давала поради. І хоч мене це дратувало, я нічого не змінював. Чому? Бо це було зручно. Всі побутові проблеми були вирішені. А те, що мама жила моїм життям, я сприймав як норму.

Але в один момент я зрозумів: це ненормально. Мої колеги живуть у власних квартирах, виховують дітей, будують плани. А я? У 32 роки я залишався у тій самій ролі, що й 20 років тому.

Я прийняв рішення.

Переїзд був складним. Мама зустріла цю новину сльозами:

– Як це ти переїдеш? Хто тебе годуватиме? Як ти там один?

– Мам, я дорослий. У мене є робота, є бажання жити власним життям.

– Ти не розумієш. Я завжди все для тебе робила. А тепер що? Мені що, самій сидіти в порожньому домі?

Я намагався пояснити, що це рішення необхідне і для мене, і для неї. Але Мама не хотіла чути.

Я купив однокімнатну квартиру в іпотеку. Жити стало складніше: готувати, прати, прибирати – усе лягло на мої плечі. Перші місяці були найважчими. Я навіть кілька разів думав, чи не повернутися. Але знав, що назад дороги немає.

Мама продовжувала дзвонити. Спочатку частіше, потім рідше. Вона відчувала себе покинутою, самотньою. А я – винуватим. Але чим більше я влаштовував власний побут, тим краще розумів: це було правильне рішення.

Я почав ходити на побачення, спілкуватися з людьми. Моє життя поступово змінювалося.

Зараз я розумію, що проблема була не лише в мамі, а й у мені самому. Я дозволив собі зупинитися, жити зручно, але без мети. Тепер я відчуваю, як важливо було зробити цей крок, хоч і так пізно.

А як ви думаєте? Чи міг я вчинити інакше? Чи варто було раніше взяти на себе відповідальність? І як допомогти мамі змиритися з моїм новим життям?

Напишіть, як би ви вчинили в такій ситуації. Ваші думки можуть стати для мене підказкою.

Джерело