Я нічого не відчувала до свого чоловіка, і повсякденність була для мене тягарем. Лише після п’ятдесяти я набралася сміливості

– Можливо, ми просто не підходимо одне одному? – сказала я, дивлячись на Олексія  з цікавістю та розчаруванням у погляді.

– Ти в це справді віриш? – Олексій відповів з деяким здивуванням, наче не розумів, що між нами сталося. – Ми разом уже двадцять років, і ти зараз це кажеш?

Ці слова, сказані тоді, змусили мене задуматися. Все стало очевидно, коли я врешті відкрила для себе, що не просто виснажена від нашого шлюбу, а й розчарована тим, як мій чоловік став до мене ставитися.

Що сталося між нами? І чому після стількох років разом я відчула таку порожнечу всередині? Це було не про те, щоб любити чи не любити – це було про те, щоб бути вільною, мати право на власний голос, на свої емоції і, найголовніше, на свої мрії.

Не можу сказати, що була нещасною весь цей час. Олексій був добрим чоловіком у багатьох аспектах: він забезпечував сім’ю, ніколи не залишав мене без підтримки.

Але ось ми стикнулися з ситуацією, де я більше не могла просто існувати. Я не могла більше задовольнятися тим, що було, бо те, що раніше не помічалося, зараз стало величезною проблемою.

Ні, я не хочу виглядати так, ніби я безпричинно скаржуся на своє життя. Я розумію, що багато жінок мріють про стабільність, яку мав Олексій, але не можна просто прийняти все, не замислюючись. Ми живемо один раз, і навіть якщо це звучить банально, наш час не нескінченний. Я відчувала, що все моє життя стало суцільною рутинною одноманітністю, і кожен день проходив в одному й тому ж темпі.

– Я нічого не відчуваю до свого чоловіка, – зізналася я одного разу лікарю на прийомі, вже після того, як ми з Олексієм потрапили до того етапу, коли стало зрозуміло, що подальші зміни неможливі. І я знала, що тепер мені потрібно зробити важливий вибір. Лікар, підсумувавши мої слова, поставив мені діагноз: “все тільки починається”. Всі ці роки я просто змушувала себе терпіти, закриваючи очі на свої власні потреби і бажання.

Ви можете сказати, що це все результат нереалістичних очікувань або навіть непорозуміння з моєї сторони. Так, можливо, це так. Але насправді я зрозуміла одну важливу річ: якщо щось не підходить, це не означає, що ти просто маєш з цим змиритися. Якщо твоє життя стало важкістю, якщо ти відчуваєш, що щось не так, це не обов’язково має бути твоєю долею.

І ось, після консультації з лікарем, я вирішила діяти. Спочатку я почала з того, що підвела підсумки того, що я маю в житті. Що мене оточує? Що дає мені радість? А що – одне розчарування?

Я з подивом усвідомила, що в моєму житті майже не було місця для мрій. Всі мої спогади останніх років були сповнені відчуттям буденності, розчарувань, невдоволення собою і обставинами. Як же так сталося? Я, яка завжди була відкрита до світу, стала закритою. Відношення Олексія до мене з кожним роком ставало все холоднішим. І я не могла більше не помічати ці моменти.

Перший раз це стало очевидно, коли я побачила, як він поводиться з іншими людьми. У магазині чи на роботі він був дружелюбним, усміхненим і відкритим, а коли ми залишалися вдома, він ставав злісним, закритим, як наче вся моя присутність йому заважала.

– Чому ти так не поводишся зі мною?, – запитала я, коли ми, здається, остаточно розуміли, що щось не так.

– Ти перебільшуєш!, – відповів він, і це було останньою краплею. Чи це нормально, коли твій чоловік ставиться до тебе, як до чогось неважливого? Я вирішила, що більше так не можу.

Коли я почала планувати зміни у своєму житті, я зрозуміла, що це не просто питання шлюбу чи Олексія. Це було питання того, як я можу себе віднайти знову, знайти свою ідентичність, свою власну силу. Лікар, коли я йому розповідала про свої страхи, розумно сказав: “Життя можна порівняти з меблями. Якщо вони вам не підходять, навіть сам Бог не зможе це змінити”.

І ось, коли на одному з таких безмежних вечорів, які я проводила в тій же рутині, я побачила себе в дзеркалі і зрозуміла: я більше не хочу так жити. Я не повинна здаватися такою, якою мене хочуть бачити інші. Я маю право на зміни.

З того часу я почала змінювати своє життя. Я змінила місце, де жила, де працювала, навіть коло спілкування. І це не було легко. Іноді здавалось, що я помиляюсь, що це було непотрібно. Але з кожним днем я почувала себе все більш впевненою.

Сьогодні я живу без Олексія, але й без страху перед майбутнім. Я почала робити те, що я хочу. Я більше не живу для когось. Я живу для себе.

І ось я запитую себе, чи правильно я вчинила? І вам я ставлю таке ж питання: чи не настала пора змін у вашому житті? Можливо, вам теж потрібно знайти своє місце, таке, яке підходить саме вам.

А якщо ви переживаєте ситуацію, подібну до моєї, що робити далі? Чи готові ви дати собі право на щастя і змінити щось у своєму житті, навіть якщо це вимагає великих зусиль?

Поділіться своїми думками, адже кожен з нас має право на щастя.

Джерело