– Це нікудишня покупка! Кому потрібна стара квартира? Ти лише про себе думаєш, мамо. Чому ти зі мною не порадилася перед тим, як квартиру купувати? – картає мене донька.

– Цю квартиру я для себе придбала, тому не думала, що треба питати твоє думки, доню. Але якщо ти вже заговорила про це, то хоча б скажи, що тобі не подобається? – питаю я у Людмили, бо і справді не розумію, в чому проблема, що я не так зробила.

– Навіщо ти купила цей старий непотріб? Тепер таке ніхто не купує? Треба було брати відразу квартиру в новобудові, – наполегливо відстоює свою думку дочка.

Я дивлюсь на неї і не можу збагнути – що саме так її зачепило. Я повернулася з заробітків і купила собі житло. Оскільки в мене до молодості не йде, то я взяла невелику двокімнатну квартиру на другому поверсі в уже обжитому будинку. Поверх взяла не високий, щоб легше було сходами підніматися. Основний ремонт і меблі там уже були, то ж я лише витратилася на косметичний ремонт і можна уже заселятися.

Оскільки я для себе вибирала, то не вважала за потрібне радитися з донькою А Людмилі мій вибір не сподобався, бо треба було брати не дві, а три кімнати, і обов’язково в новобудові.

На заробітках в Іспанії я була недовго, всього 12 років. Та й потрапила я туди можна сказати випадково. То був такий переломний момент в моєму житті. Дочка вийшла заміж і пішла жити до свого чоловіка, а мого чоловіка якраз не стало, і я залишилася сама.

Моя близька подруга давно вже була в Іспанії і стала мене до себе кликати.

– Ти нічого не втрачаєш. Хоч приїдь і подивися. Сподобається – залишишся, а не сподобається – повернешся назад, – запропонувала вона мені. А я подумала і погодилася. Дочка тоді, до речі, мене підтримала.

Як не дивно, але Іспанія мені сподобалася. Я почала працювати в іспанських родинах, доглядала там літніх людей. Не скажу, що всі зароблені євро я доньці відправляла, як це робили тут інші жінки-заробітчанки, але Людмилі я ні в чому не відмовляла.

Хотіла вона холодильник новий купити – я давала гроші на холодильник, зять машину захотів – я допомогла їм машину купити.

Купити собі квартиру було для мене не розкіш, а необхідність. Ми з чоловіком жили на його території, і коли його не стало, то вийшло, що я маю жити у свекрухи в домі. Вона не мала нічого проти, до речі, бо ми з мамою чоловіка завжди ладнали, але я сама так не хотіла.

Коли дочка стала мене картати, що я не таку квартиру купила, я спочатку не зрозуміла, до чого вона клонить. Та виявилося, що вона хотіла, щоб я їй житло придбала.

Виявилося, що донька з зятем сподівалася, що цю нову квартиру я для неї куплю, вони вже і речі свої у валізи поскладали – готувалися до переїзду, але я їх розчарувала – квартиру собі купила, і вони зрозуміли, що уже ніхто нікуди не переїжджає. Тому Людмила так злиться.

Вона вважає, що я мала спочатку квартиру їм купити, а потім ще раз повернутися на заробітки, і тоді вже собі на житло заробляти.

– Людмило, ти знаєш, в якій я ситуації. З чого ти взяла, що я цю квартиру маю тобі купувати? Ми ж про це ніколи не говорили навіть, – кажу.

– Бо всі нормальні мами-заробітчанки так роблять – спочатку дітям квартири купують, і лише потім собі, – заявила донька.

Я задумалася над її словами. Адже Людмила правду каже, ми самі так навчили своїх дітей, що все до останнього євро їм треба віддавати, от вони і сприймають це як належне. Один раз не даш – і стаєш ворогом на все життя.

– Мамо, ти лише про себе думаєш. Інші жінки більше ніж по 20 років сидять на заробітках, аби дітям допомогти. А ти лише 12, і все. От що тобі тут робити? – картає мене моя донька.

Знаєте, мені це дуже прикро чути. Я ж на чужині за нею дуже скучила, сподівалася, що вона буде рада мене чути, а вона не задоволена підсумками моїх заробітків зовсім, бо я їй квартиру не купила.

І хоч слова моєї дитини про нормальних і ненормальних мам-заробітчанок мене дуже зачепили, та я вирішила, що таки зламаю традиції і куплю житло спочатку собі. А потім, як буду мати здоров’я і сили, то спробую і доньці в цьому питанні допомогти.

А як ви вважаєте – правильно чи неправильно я роблю?

Джерело