Вона прийшла пізно, а в самої очі шалені-шалені. — Знаю, що тобі вже доповіли, тим краще. Я люблю його, а він мене. Борис залишиться тут, зі мною. Думаю, тобі краще поступитися нам будинком. Мені з дітьми переселятися складно буде, а ти один, тобі легше, – нахабно заявила Марина чоловікові. — З глузду з’їхала! У нас троє дітей, тобі погано живеться? Я тебе не відпущу, з роботи звільняйся і сиди вдома, – Юрій уперше підвищив голос на дружину
Історія, яку я хочу розповісти, трапилася в середині 80-х років. Звичайно, на погляд молодих, це дуже давно, а мені здається, що 80-ті роки були зовсім недавно.
***
— Ех, казала мені мама, вчись донечка, а то будеш хвости коровам крутити, – напівсонна Марина поспіхом закрутила волосся на потилиці і вийшла на подвір’я.
А надворі така краса! Сонце щойно зійшло і спочатку несміливо, а потім усе сміливіше й сміливіше зазирнуло своїми допитливими промінчиками в кожен куточок. Сонце вітало новий день, золотило верхівки дерев, відбивалося в кожній крапельці роси.
— Тільки заради принади раннього ранку можна піти в доярки, – Марина посміхнулася своїм думкам, вивела велосипед за ворота і поїхала на ранкове доїння.
Одразу після школи вона прийшла на ферму. Вчитися далі не мала жодного бажання. До того ж, восени повертається з армії її наречений Юрій.
“Нічого, треба й корів комусь доїти. Минулого місяця за високі надої мене преміювали кольоровим телевізором, погано чи що? І живемо ми з Юрком душа в душу, за вісім років спільного життя жодного разу не посварилися. Він у мене хороший, не п’є, допомагає по господарству, дітей любить. Не дарма всі подруги мені заздрять”, – розмірковувала Марина, крутячи педалі.
Після ранкового доїння доярки присіли відпочити в підсобці, обговорити останні новини.
— Дівчатка, чули? До нас приїхала бригада мужиків-будівельників. Школу добудовуватимуть. Спочатку хотіли одноповерхову робити, а тепер вказівка зверху, другий поверх зводити. Населення у нас швидко зростає, воно й зрозуміло, у кожній родині, щонайменше, по троє дітлахів.
Десять мужиків у бригаді, жити вони будуть у колгоспному готелі. Клава, технічка розповідала, вона ще вчора їм кімнати приготувала, – повідомила найдоросліша доярка тітка Шура.
— Точно, точно! Я з цієї бригади, – підтвердив її слова чоловік, що увійшов, з великим бідоном у руці.
— Мене голова відправив до вас, ось його розпорядження, щоб ви наливали нам щоранку молоко, робота у нас шкідлива і запилена. Мене Борисом звати. Я і буду приходити по молоко, – представився чоловік і поклав розпорядження на стіл.
Марина вийшла з Борисом налити молока в його п’ятилітровий бідон, а він стояв поруч і обсипав її компліментами: і красуня, і очі бездонні, і фігура, і волосся…
— Не розпорошуй своє красномовство даремно. У мене є чоловік і троє дітей, знайди собі незаміжню і залицяйся, – обірвала його Марина.
— У вас незаміжню не знайти, мабуть, одразу після школи всі дівки заміж летять. А ти, така гарна, в єдиному екземплярі! Я тебе хочу завоювати і не відступлюся, – Борис дивився на жінку зухвалим, нахабним поглядом і посміхався.
Увечері, збираючись на вечірнє доїння, Марина затрималася біля дзеркала, і абсолютно несподівано для себе, торкнулася губ помадою.
Юрій здивовано подивився на дружину, але промовчав. Він був неговіркою людиною. У нього ще багато справ по господарству, дітлахи десь утекли, треба знайти і викупати їх.
Діти були головним сенсом його життя. Старшому Саші 7 років, до школи нині піде, середньому Сергію – 5 років, а маленькій Настусі виповнилося 3 рочки, але вона завжди з братами, бігає за ними хвостиком.
Увечері, повертаючись додому, Марина мало не наїхала на Бориса.
Він перегородив їй дорогу, – А я на тебе чекав. Хочу, щоб ти мені показала пам’ятки села. Будь ласка, – сказав він.
— Я тобі не екскурсовод. У нас село хоч і велике, але всього три вулиці. Біля цвинтаря – церква, діюча, між іншим. Три вулиці ти і без мене обійдеш, – і Марина поїхала далі.
Як відомо, вода камінь точить, а якщо ще приплюсувати всі слова про гаряче кохання, на які не скупився Борис, то стане зрозуміло, чому Марина повірила йому і врешті-решт здалася на милість переможця.
Юрій дивувався, дружина стала пізно повертатися додому, то до подружки забігла, то до мами зайшла, але село є село. Просвітили його добрі люди, що сплуталася його Марина з будівельником Борисом.
— Не може бути, цього не може бути, – умовляв себе Юрій. Він ходив із кутка в куток, чекаючи дружину.
Вона прийшла пізно, а в самої очі шалені-шалені.
— Знаю, що тобі вже доповіли, тим краще. Я люблю його, а він мене. Борис залишиться тут, зі мною. Думаю, тобі краще поступитися нам будинком. Мені з дітьми переселятися складно буде, а ти один, тобі легше, – нахабно заявила Марина чоловікові.
— З глузду з’їхала! У нас троє дітей, тобі погано живеться? Я тебе не відпущу, з роботи звільняйся і сиди вдома, – Юрій уперше підвищив голос на дружину.
— Погано мені з тобою. Розумієш, ти мені став, як родич. Коли ти востаннє про кохання говорив? Ось, ось… і згадати не можеш. А я ще молода, мені всього 26 років. Скільки мені тієї молодості залишилося? На роботі гарую, як кінь, удома ти з пісним обличчям, слова ласкавого не скажеш. Я хочу кохання, кохання хочу… Від тебе кохання не дочекатися, – слова дружини били з розмаху.
Юрій знітився, але вирішив не здаватися. Удень він сам пішов на будівництво школи. Знайшов Бориса і прилюдно плюнув йому в обличчя. Той кинувся битися, але грізний окрик бригадира його зупинив.
Однак пізніше Борис знайшов Юрія в іншому місці. Юрій працював електриком і якраз міняв частину проводки на молочно-товарній фермі. Борис був не один, а з трьома дужками.
Скотарі знайшли Юрія непритомним у корівнику. Вони й привезли його додому на підводі – сам він іти не міг. Травми були серйозні, фельдшер накладав шви на голові. У село приїхав міліціонер, але Юрій не хотів розборок, не хотів, щоб ім’я дружини потрапило в протоколи. Він пояснив, що впав із драбини на транспортер. Мужик він був серйозний, і міліціонер йому повірив.
Місцеві здогадувалися в чому справа, але мовчали. Голова сказав, що акт про виробничу травму оформляти не буде, а Юрію проставлять робочі дні, поки не одужає.
Одужував Юрій повільно. Марина з коханцем втратили всякий сором. Чоловік лежав ледь живий, а вона приводила до хати Бориса і залишала на ніч. На обговорення односельців Марина не звертала уваги і ходила з гордо піднятою головою.
Школу побудували, завершили оздоблювальні роботи. Чекали на приймальну комісію. Несподівано здійнявся сильний вітер і зрушив в одному місці на даху шифер. Почалася злива. Головним покрівельником у бригаді був Борис. Він із двома товаришами в спішному порядку піднялися на дах. Вони поправили шифер і попрямували до горищного вікна, тільки Борис не дійшов до вікна. Він несподівано послизнувся і з’їхав із даху. Упав покрівельник невдало на бетономішалку. До лікарні його не довезли.
Марина сумувала. А через три дні вона сама впала з велосипеда на розкислій після дощу дорозі і зламала ногу. Перелом був складний. Марина півтора місяця ходила з апаратом на нозі.
Юрій пробачив дружину. Заради дітей пробачив. Марина притихла і, якось враз потьмяніла. До того ж, вона різко погладшала, поки вела малорухливий спосіб життя з переламаною ногою.
— Карма наздогнала їх, – сказав найрозумніший у їхньому селі старий Єфремович, колишній політв’язень.
— Бог шельму мітить, – шепотілися односельці і про всяк випадок пригадували свої гріхи.
P.S.
Батюшка був здивований напливом прихожан, які бажала сповідатися і терміново отримати відпущення гріхів.
Ось така історія. Діліться своїми подібними.
КІНЕЦЬ.