– Ганно, тут така справа… – чоловік зам’явся.

– Що сталося? – спитала Ганна, не відволікаючись від звичних справ на кухні. – Якийсь ти дивний. Я раніше за тобою такого не помічала, щоб ти боявся про щось говорити зі мною.

– Ти тільки зрозумій все правильно і одразу не відмовляй їм, добре? – продовжував Толік у тій самій дивній манері.

– Кому і в чому я не маю відмовляти? – Ганна навіть з цікавістю обернулася до чоловіка, який сидів у цей час за столом на кухні.

– Моїм батькам. Їм потрібна наша допомога. Так сталося, що вони звернулися до нас із тобою.

– І в чому ж вона полягатиме? Наша допомога.

– Вони вже давно планували зробити ремонт у своїй квартирі. І ось нарешті наважилися. А в мама, ти знаєш, пилу не переносить, та й фарбою з клеєм їй теж зовсім не корисно дихати, — почав розповідати Анатолій. – Вони зібрали гроші і незабаром почнуть займатися цим питанням.

– Так, чудово. Із цим все зрозуміло. А що ж ми можемо зробити у цій ситуації? – уточнила Ганна.

– Вони попросились до нас жити. Переїдуть сюди, до нашої квартири. Зовсім ненадовго, місяці на два-три. Ти як не проти?

– Та тут подумати треба … – засумнівалася Ганна. – Ти знаєш, що твоя мати мене не любить. І як ми з нею житимемо в одній квартирі? Одна річ, коли вони живуть за тридцять кілометрів від нас, і ми зрідка відвідуємо їх. І зовсім інша справа – жити з ними під одним дахом.

– Ну, Ганно! Мама нас дуже просила. Я думаю, все буде гаразд. Ну що, вона зовсім непорядна – жити у твоїй квартирі і тебе ж при цьому ображати? Ну сама подумай? – умовляв дружину Анатолій.

– А я думаю. І мені це все дуже не подобається. Чому вони не можуть пожити у своєї дочки? Ніна теж живе у своїй квартирі. Який сенс їм їхати до нас, коли можна перекантовуватись у рідної доньки?

– Ну ти сама подумай – як вони там всі розмістяться? У Ніни однокімнатна квартира, їх самих там двоє – вона і донька, та ще й мої батьки до них переїдуть. Ну, і що там вийде? На головах сидітимуть один у одного, — сперечався з дружиною Анатолій.

– Ну потіснилися б якось, якщо це справді на два-три місяці, як ти кажеш. Та тільки дуже я сумніваюся, що вони встигнуть за такий короткий термін відремонтувати всю квартиру.

– Мама сказала, що батько їздитиме і контролюватиме процес, щоб майстри не затягували з цією справою.

– Ну, все одно, це мінімум півроку, я так думаю. А стільки часу я свекруху не витримаю. Ні, навіть і не вмовляй мене, – відмовилася Ганна.

Проте через тиждень свекруха Валентина Іванівна та свекор Петро Романович стояли на порозі з двома великими сумками, в яких були їхні речі та одяг на перший час.

– Ми до вас, не проженете? – улесливо запитала Валентина Іванівна. – Ось приїхали, як і обіцяли. Тепер всі разом житимемо – однією великою і дружною сім’єю.

– Хотілося б, звичайно, щоб дружно… – невдоволено видала невістка і пішла на кухню, щоб не наговорити зайвого рідні чоловікові.

В середині у неї клекотіло обурення, але сваритися Ганна не стала. Який сенс, якщо вже все сталося? Та й діти любили бабусю та діда. Вони вискочили зі своєї кімнати і з радістю кинулися в обійми гостей.

Ганна мовчки продовжувала готувати на кухні вечерю, коли до неї підійшла свекруха.

– Я бачу, Анечко, що ти не дуже задоволена. Заспокойся, я постараюся зовсім не лізти у ваше життя. Ну, що робити, якщо так склалися обставини? Сьогодні ви нам допоможете, а завтра ми вам. Таке життя, – почала Валентина Іванівна філософські міркування, від яких у Ганни ще більше зіпсувався настрій.

Жінка мала природне чуття, розвинену інтуїцію, яка їй зараз підказувала, що тут прихована якась каверза. І не така проста свекруха, як хоче здаватися. І її намагаються обманути. І незабаром обман розкриється – у цьому в Ганни сумнівів не було.

– Це було не моє рішення, а вашого сина. Мені лише доводиться змиритись. Але я не в захваті від того, що ми тепер житимемо разом, – прямо відповіла Ганна.

– Ну, потерпи вже нас, – переставши посміхатися, свекруха вийшла з кухні.

Тепер, приходячи ввечері додому з роботи, Ганна незмінно заставала вдома веселу картину – діти бігають, заохочувані бабусею з дідом, вдома безлад, їжа не приготовлена. Усі чомусь чекають, коли прийде Ганна і приготує їм вечерю.

– Валентино Іванівно, невже не можна було якийсь суп зварити? Чи хоч картоплі посмажити? Мені тепер на таку кількість людей готувати доведеться, а я сама втомилася і теж хочу їсти, – висловила їй через пару днів невістка. – Та й порядок не заважало б підтримувати. Діти вже великі і можуть за собою прибрати. Просто їм треба нагадувати про це.

– Ні, ні! Я на кухню ні ногою. Щоб ти потім дорікнула, що я командую у тебе в квартирі? Та нізащо! Ми з дідом перекусили недавно, чай попили з бутербродами. Тож ми не голодні, ти на свою родину готуй, а на нас не звертай уваги.

Але щоразу, коли вечеря, приготовлена ​​руками Ганни, була готова, свекри незмінно сідали за стіл, не відмовляючись від частування.

Між Анатолієм та Ганною тепер постійно були сварки. Дружина дорікала йому за те, що він зовсім не просив з батьків грошей на продукти.

– Чому ми повинні їх годувати? Вони що, безпорадні, незаможні? Ми з тобою виховуємо двох дітей, нам є кого годувати? Куди вони витрачають свої пенсії, а свекор – ще й зарплату? Ніночці віддають? Бо вона сама виховує доньку? – не витримувала Ганна.

– Заспокойся ти. Ну що, вони нас об’їли, чи що? Потерпи ти кілька місяців. Зрештою, це мої батьки. І мені для них їжі не шкода, – сперечався з нею Анатолій.

А потім сталася ще одна досить дивна подія. З’ясувалося, Петро Романович продав свою машину. І тепер Толік має возити батьків то туди, то сюди за їхніми потребами.

– А навіщо вони продали автомобіль? Яка була в цьому потреба? – дивувалася Ганна.

– Ну, на ремонт їм не вистачило грошей, ось вони й вирішили, що стареньку машину продадуть, а потім, як з’явиться така можливість, куплять собі нову, – пояснив Анатолій.

– Ну правильно! Живуть у нас, харчуються за наш рахунок, то тепер ще й їздитимуть на нашій машині! Просто очманіти, як чудово! – обурювалася дружина.

Ганна з дітьми тепер частенько виїжджала до своїх батьків, щоб не бачити вже набридлих батьків чоловіка. Її дивувала і напружувала позиція чоловіка, який інтереси батьків поставив вище за інтереси своєї власної сім’ї. Те, що всі вони обмежувалися і закривали очі на незручності, його чомусь зовсім не хвилювало. І твердження, що батькам треба допомагати, Анатолій вважав єдино правильним.

– Доню, мені, звичайно, не варто втручатися у ваші стосунки, але позиція Анатолія неправильна, – казала Ганні мама. – Ти хоч дізнавалася в нього, коли закінчиться ремонт у квартирі батьків?

– Та не кажуть свекри взагалі про нього. Таке відчуття, що там немає ніякого ремонту! Нема, правда! Ось коли ми нашу квартиру ремонтували, так у нас із чоловіком тільки й розмов було – які шпалери купити, де знайти електрика, де дешевше придбати будматеріали. І весь час магазинами моталися, щось купували, вибирали. А ці мовчать, начебто у них там все само собою робиться.

– А може, ти маєш рацію, доню? Адже справді дивно – скільки вже у вас живуть, а про ремонт ні слуху, ні духу. Та й машину продали, що теж викликає запитання – на чому їм їздити, щоб вирішувати проблеми, пов’язані з ремонтом?

– Та й не з’їздиш до них, щоб перевірити, що там та як, – з розпачем промовила Ганна. – Далеко.

Справді, батьки чоловіка жили за тридцять кілометрів від міста, у селі міського типу. І машина була їм зараз просто життєво необхідна, але вони її позбулися. Занадто багато питань з’явилося в Ганни. Але чоловік, на жаль, на них їй відповісти не міг. Або не хотів.

А допоміг випадок. Саме він розплющив Ганні очі на те, що діялося в її сім’ї. І на той підлий задум, який реалізували у життя родичі чоловіка.

Сестра чоловіка Ніна вирішила покликати на день народження своєї десятирічної дочки батьків та дітей Ганни та Анатолія. Вона і подружжя кликала, але Ганна, виснажена спілкуванням з батьками чоловіка, навідріз відмовилася, мріючи побути вдома в тиші та спокої.

Увечері подзвонила свекруха і сказала, що вони разом із онуками залишаться ночувати у Ніни. Що дітям там дуже весело і вони не хочуть їхати додому.

– Як же ви там всі розміститеся? – здивувалася Ганна.

– Нічого, розмістимося. Це не твоя турбота. Квартира маленька, але ми всі свої, рідні люди, і одну ніч якось витримаємо, – запевнила її Валентина Іванівна.

– Як скажете. Головне, щоб мої діти там комфортно себе почували, – в тон свекрухи відповіла Ганна.

Вона роздратовано кинула на диван телефон. Свекруха все більше дратувала її останнім часом.

Але потім випадково побачила, що екран мобільного продовжує світитися, показуючи, що розмова не завершена.

Ганна з цікавістю піднесла слухавку до вуха і спочатку почула вигуки дітлахів. Але потім явно і чітко – розмову свекрухи зі своєю дочкою.

– Ганна вас ще не виставляє? Третій місяць пішов, як ви в них живете, – долинув до жінки голос Ніни.

– А хто їй дозволить нас вигнати? Нехай терпить, як заміж вийшла. Анатолію, звичайно, ця витівка не подобається, але він поки що мовчить. І мовчатиме, бо поважає своїх батьків. А ось ти – ні! Таке придумати – це розуму незбагненно! – вимовляла дочці свекруха.

– А що я такого вигадала? Ну що скажи? Добре вам думати всім, і Анатолію вашому теж! Ви всі у великих квартирах живете, не те, що ми з Даринкою – тулимося в цій квартирці! – невдоволено відповіла Ніна.

– Ти нас будинку позбавила на півроку. І мені тепер ще чотири місяці доведеться жити дивлячись на невдоволене обличчя Ганни. Адже пропонувала тобі помінятись із нами квартирами. Нам із батьком і цієї б вистачило, а ви з Дариною в нашу переїхали б, – продовжувала Валентина Іванівна .

– У вашу! Вигадала! Та вона стара, і планування там старе, і весь будинок – старий! Та обговорювали ми вже з тобою це питання, мамо! Чого ти знову?

– Ну, як знаєш. Ось тільки твій задум нам дуже дорого обходиться. Батька без машини залишила! – З образою в голосі продовжувала свекруха.

– Натомість скоро у мене буде своя двокімнатна квартира. Гроші від здачі вашої квартири та продажу машини у мене вже на руках. Залишилося лише однокімнатну цю продати – і справа в капелюсі. Давай, мамо, за це й піднімемо келихи!

Ганна відключила мобільний. Більше слухати не було сенсу. Тепер їй стало зрозуміло.

Її вирішили використати. Ну, гаразд, свекри – чужі їй люди, які вважають невістку простачкою, яка все витерпить. Але як міг з нею так вчинити Анатолій? Що це за чоловік, якщо начхати на почуття та інтереси дружини та власних дітей!

Ганна дуже засмутилася. Вона ніяк не могла зібрати думки в купу. Але потім зрозуміла – ні дня, ні хвилини більше тут батьки чоловіка не житимуть! Досить її обманювати! Користуватися її терпінням і добротою, і найцікавіше їх грошима!

Коли Анатолій повернувся додому з автосервісу, Ганна влаштувала йому сварку.

– Якщо ти завтра сам, я повторюю, сам не виставиш звідси твоїх хитрих і підлих батьків, то вилетиш звідси як пробка. І не важливо, що ми з тобою володіємо цією квартирою разом. Я подам на розлучення і в опіку напишу заяву, що ти дуже погано впливаєш на наших дітей, позбавляючи дітей спокою та нормального життя. Тим більше що це майже правда!

Наступного дня у квартирі у Ганни та Анатолія було спекотно. Батьки сварилися, обурювалися, казали, що їм нема куди йти.

– А ви своїх квартирантів виставіть, і все! Квартира ваша звільниться. Або до дочки їдьте, заразом і допоможете їй з покупкою нової квартири, – переможно дивлячись на свекрів, промовила Ганна.

– Навіщо ти все їй розповів? Анатолій, як ти міг? Невже вона тобі дорожча за нас і рідну сестру? – вигукнула Валентина Іванівна.

– Та нічого я їй не розповідав. Сам дивуюся, звідки Ганна все дізналася, – розгублено говорив чоловік.

– Так, і гроші нам поверніть за продукти, що ви з’їли за два місяці вашого тут проживання! – додала Ганна. – Тим більше, що ніякого ремонту у вас не було, отже, зекономили неабияк, поки нас і своїх онуків тут об’їдали!

– Ось нахаба! – видала Валентина Іванівна з невдоволенням.

Батьки з’їхали того ж дня.

А через півроку Ганна та Анатолій розлучилися. Вона так і не змогла пробачити чоловікові такого обману. Обманув у цьому, обманить і в іншому, – вирішила жінка.

КІНЕЦЬ.