– Я на це не згодна, не дам наш будинок ламати, його ж батько твій, Петро Миколайович сам будував, коли ми сюди в село переїхали! Стіни аж у три цегли клав, товсті, повік простоїть ще, – Марія Василівна рішуче стукнула сухим кулачком по столу і до чоловіка обернулася.

– А ти чого Петре мовчиш, хочеш, щоб я для сина погана була, а ти значить хороший, так чи що? Сам будував, а я значить тебе захищай? Ти хоч слово скажи, сидить, мовчить!

– Та ні, Марусю, я цей, я теж так само вважаю, просто перебивати тебе не хотів, – Петро Миколайович підсунув під старий табурет ноги у величезних чоботях.

Великий, важкий, він завжди трохи побоювався своєї сухенької, маленької дружини.

І слухався її беззаперечно, і заробіток акуратно їй приносив. А як же ж, їй все треба віддавати, вона веде господарство…

– Так що, не ображайтеся, Павло Петровичу, але поки ми з батьком твоїм живі, не дамо дім наш ламати і перебудовувати. Ну а потім – роби що хочеш! Хочеш – котеджі свої новомодні роби, це вже як вирішиш. Нам із татком твоїм вже все одно будеш! – у матері затремтіло підборіддя, і Павло зрозумів, що сліз не уникнути, дарма він цю розмову знову затіяв.

Адже він не від забаганки, не від бажання перешкодити батькові з матір’ю жити спокійно.

Тут інші обставини, що ж ображатися. А мати явно ображається, якщо його, сина свого, на “ви” та на ім’я по батькові – Павло Петрович – називала.

Вірна ознака, ображається, усувається від нього, ніби каже йому, що він не справжній син, якщо таке пропонує.

А Павло і справді не від забаганки будинок мріяв перебудувати.

Адже старий будинок їх сиплеться потихеньку, перегородки кволі. І зараз саме час будинок поремонтувати, поки Павло виконробом на багатих котеджах працює.

Це ж просто золота жила, ці котеджі. Господарі там люди видні, багаті, от наприклад, вони хочуть доріжки переробити – стара бруківка йде на викид.

Змінюють дивани, люстри – старі на викид! І так чого не торкнися!

Павло поряд зі старим батьківським домом уже й гараж двоповерховий збудував, так він більший за їх будинок.

Внизу гараж на дві машини, кухня, душ. І кабіну стару душову, і унітаз, і меблі на кухню Павло з тих котеджів перетяг – задарма ж віддають.

Та вона й не стара, як нова виглядає, просто набридла багатіям, а Павлові якраз, куди ще краще!

Дочці Лілі подобається, каже гарно у них, нагорі кімнати великі, ніби це студія, модні меблі, все по сучасному…

Павло і пропонував матері до кінця літа, на три місяці всім їм у кімнати в будинок-гараж переїхати. Він сюди свою бригаду запросить, стіни зламають, сміття вивезуть, до холодів стіни нові зведуть, і покрівлею вкриють.

Але мати ні в яку.

– Город мужики твої затопчуть, все тут зруйнують, так і не стане мене без свого дому! – казала вона.

Загалом, Павло перестав матір з батьком умовляти. Та й дружина Люда його запал будівельний охолодила.

– Павлику, нам що, жити ніде? – сказала вона. – Не турбуй старих, не треба їм суперечити, нехай все роблять, як їм хочеться! Не можна стареньким їх звичне життя порушувати!

Минув час, Марія Василівна трохи охолола, сина шкода їй стало, підійшла.

– Що Павлику засумував? Ну якщо тобі несила, ну давай, ламай, синку. Зберу врожай, наварю варення, і ламай. Що нам тепер вам, молодим, життя псувати! – а сама дивиться тужливо, запитливо – як синок вирішить їхню долю.

– Ні, мамо, я зрозумів усе. Хай живе наша хата, це ти мені пробач, ходімо я тобі на городі допоможу краще.

І осінь, і зиму, і весну, і ще одне літо в своєму будинку батьки Павла прожили щасливо.

На роботі Павла з тих вигідних котеджів давно вже перевели на інше будівництво, та він і не переживав.

Радий був, що лукавий відвів його від спокуси батьків потривожити.

Але час нікого не шкодує…

На початку наступної зими, просто під Миколая, прилягла одного разу Марія Василівна в залі на диван свій старенький відпочити, та більше й не прокинулася…

Не надовго свою дружину і Петро Миколайович пережив, не зміг без неї, сенс життя втратив.

Весною на Трійцю і його не стало…

Павло через рік пам’ятник поставив, батьки на ньому поряд, як і завжди були…

За цей час назбирав Павло на будівництво, бо будинок зовсім занепав, а фундамент ось міцний, глибокий.

Спочатку хотів він підлогу, перегородки й покрівлю оновити. А як ламати стали, капітальні стіни подивилися, а там не в три цеглини, а в дві, та з проміжком.

Проміжок будівельним сміттям засипаний, сусіди говорять і в них так само.

Заощаджували тоді, замість утеплювача чим небудь засипали.

Тож стіни не в три цеглини, ось вони й сипалися. Стали стіни зносити. Павло стару цеглу залишив. Стане в нагоді, часом стара цегла краща за нову буде.

Зі стін багато сміття вигребли. А якось дивиться Павло – мішечок лляний, старий скручений, зітлілий наполовину.

Розгорнув він його і так і присів від здивування! З нього як посипалося! І обручки, і сережки, і брошки старовинні…

Видно коли сміття зі старого панського ще будинку брали, щоб у стіни засипати, той мішечок не побачили, та разом зі сміттям у стіну й засипали.

Павло будинок батьківський на тому ж, старому фундаменті збудував.

Нічого не міняв, немов як стояв будинок батьківський, так і стоїть, помолодшав тільки.

Меблі деякі відреставрував. Вони ж батьківське тепло зберігають. Але й оновив дещо, матері з батьком би сподобалося.

Грошей на все вистачило, та й на посаг дочці лишилося на майбутнє.

Віддячив їм дім батьківський за те, що дожити йому зі старими господарями дали та й потім повністю відновили.

Душу будинку залишили, речей багато не повикидали – пам’ять про батьків!

Видав їм будинок скарб зі стіни багатий, який батьком Павла ще тоді, при будівництві, разом з будівельним сміттям у стіни випадково покладений.

А може, й не випадково… Може, Петро Миколайович побачив мішечок, та такого багатства злякався?

І поклав у стіну для дітей та онуків… А йому й так усього вистачало, головне – Марійка його поряд. Може й так, хто ж тепер знає…