Ганна бліда, з темними колами під очима, у розтягнутій футболці, схилившись над ліжечком, намагається вкласти спати малюка. Вона повертає голову на звук дверей, що відчиняються, і запитально дивиться на Івана. Але Івану нічого відповісти на її німе запитання. Підробітку він не знайшов, а гроші давно закінчуються.

Ні, вона не дорікне, не кричатиме, що він невдаха, адже вона завжди і в усьому підтримувала його, і рішення завести малюка було спільним, просто тихенько зітхне. І обов’язково додасть, що завтра вже точно вийде, а грошей можна перехопити в сусідів. “Напевно” – прошепоче вона невпевнено і з сумною посмішкою знову повернеться до ліжечка.

Усе це Іван уявив за кілька секунд.

— Батьки, якщо дізнаються, силою на переривання потягнуть. Але ж він уже там живий. – Схлипувала Аня, притискаючи вузеньку долоньку до живота. – Іване, що ти мовчиш? – Вона підняла на хлопця заплакані очі.

— Дитині жити і крапка. Ми одружимося. Усе буде добре. – Іван постарався прогнати думки, що прийшли в голову.

Івану було вісімнадцять, він навчався на третьому з чотирьох курсів технікуму, значить диплом отримати не встигне, до появи дитини. Вантажником? Різноробочим? Ким він зможе влаштуватися? Адже сім’ю потрібно утримувати. Нічого, якщо буде потрібно, у дві зміни працюватиме і вантажником, і різноробочим.

Анюта має рацію, він або вона там усередині неї – вже живий організм, майбутня людинка. А вони з Анею все одно планували одружитися, щоправда, пізніше. Та й, догралися, як то кажуть, разом, а віддуватися вона одна буде? Ну вже ні. Аня, його тендітна принцеса… Іван стиснув кулаки, йому боляче було бачити, як вона плаче зараз.

— Усе буде добре. – Повторив він і міцно притиснув Аню до себе.

Ані було сімнадцять, на носі випускні іспити, а там не за горами і вісімнадцятиріччя, і вона стане зовсім дорослою. Але хіба вона така доросла, щоб стати мамою? Ця перша думка, яка спала їй на думку, коли вона сьогодні вранці тремтячими руками тримала тест з двома смужками.

А Іван, чи готовий він буде стати батьком. Так, вони, звісно, планували одружитися, потім, пізніше, наперекір усьому. Всупереч батькам Ганни, які, одного разу побачивши Івана, коли він проводжав дівчину до під’їзду, і дізнавшись про нього більше, заборонили Ані навіть близько підпускати «цього безпритульного».

Іван, справді, жив у дитячому будинку з десяти років. Батько його колись зник у невідомому напрямку, мати спилася. Зараз він навчався і жив у гуртожитку, але скоро мав отримати своє житло.

— Іван хороший. Він ніколи не буде, як його батьки, адже він відчув на собі, як це погано. – Спробувала тоді виправдати хлопця Аня, уже пошкодувавши, що взагалі розповіла про нього правду батькам.

З дитинства Аня звикла, що все життя її підпорядковане суворому розкладу: школа, секції, додаткові заняття, уроки, їжа і сон, теж, природно, за розкладом. У школі вона мала бути найкращою, мати тільки самі високі оцінки.

На секціях і додаткових заняттях, обраних мамою, а не їй самій, теж. Кишенькових грошей їй ніколи не давали. «Тебе що вдома нормально не годують, до того ж у тебе гімнастика, щоб усіляку гидоту купувати?» – мама суворо дивилася з-під окулярів, коли Аня просила гроші на шоколадний батончик або газовану воду. І вже, звісно, друзів для доньки теж вибирали батьки. Та й які друзі, коли в тебе тільки уроки та секції?

З Іваном вони познайомилися випадково. Аня поспішала зі школи в художку, талий сніг розливався величезними калюжами. Хлопчаки в парку, вирішили пожартувати над Анею і кинули камінь у калюжу прямо перед нею. Водоспадом брудної води Аню невеликий сплеск не ошпарив, але від несподіванки вона послизнулася на крижаній кромці калюжі і впала. Хлопчаки переможно засміялися й розбіглися, а Аня, червона від сорому й образи і мокра з голови до ніг, спробувала встати.

— Забилася? – Почула Аня і побачила простягнуту руку.

— Ні. – дівчина шмигнула носом і прийняла допомогу, а потім подивилася на свого рятівника: високий, красивий хлопець. Ані ще більше стало соромно.

— Далеко живеш? – Запитав він, намагаючись обтрусити бруд з її одягу.

— Мені в художку. – Аня подивилася на папку, добре, та була пластикова і не промокла.

— Як же ти так підеш. Уся мокра, замерзнеш. Давай я викличу тобі таксі.

– Запропонував хлопець.

— У мене немає грошей. – Злякано замотала головою Аня.

— У мене теж небагато, але, сподіваюся, до твого будинку вистачить.

– Хлопець усміхнувся.

— Тут, зовсім не далеко, три зупинки автобуса. – Аня назвала адресу, вона й сама розуміла, що йти в художку, та й просто йти в мокрому одязі – не найкраща ідея.

— А нам по дорозі. І грошей вистачить. – Хлопець знову посміхнувся. І посмішка в нього була найчарівніша у світі, як здалося Ані.

Таксист не хотів саджати мокру і брудну дівчину. Але Іван уже представився, поклав на сидіння свій рюкзак.

— Не переживайте, ми акуратно. – Заспокоїв він таксиста.

– Сідай, не бійся, там тільки зошити. – Звернувся він уже до Ані.

Вдома Ані влетіло, за те, що вона недолуга і примудрилася впасти в калюжу. Про таксі Аня не наважилася розповісти, збрехавши, що їхала автобусом. Іван не виходив у неї з голови весь вечір, і весь наступний день. Дорогою додому вона знову думала про нього: красивий, високий, сильний, турботливий. А потім вона підняла очі й побачила його біля під’їзду.

— Привіт. Дві години стою. – Сказав він.

— Навіщо? – Чомусь злякалася Аня.

— Сподобалася. – Просто відповів він. – Але, якщо в тебе є хлопець, я піду.

– Потиснув він плечима.

— Ні. – Аня відчула, як порожевіли її щоки. Хлопець – та вона навіть подумати про це не могла.

— Тоді, може, погуляємо. – Запропонував Іван. Аня знала, що мама прийде тільки через дві години, батько ще пізніше. Потрібно буде тільки встигнути прийти трохи раніше і зробити вигляд, що вона сидить над підручниками.

— Ходімо. – Погодилася вона, сама не вірячи своїй сміливості.

До самого літа хлопець зустрічав Аню зі школи, проводжав у художку, на гімнастику або на заняття з французької мови, потім чекав, годину чи дві, потім проводжав додому. Вони швидко відчули, що можуть поділитися одне з одним будь-якими переживаннями і будь-якими секретами. Їм завжди було весело удвох. А ще, Іван, зі своєї невеликої стипендії купував Ані морозиво або шоколад чи пиріжки.

— Мені не можна багато солодкого, у мене ж гімнастика. – Відмовлялася Аня.

— Адже ти її терпіти не можеш. Ось, поправишся, тренер тебе сама вижене. А то он яка худенька. – Сміявся у відповідь хлопчина.

— От і нехай вижене. – Сміялася у відповідь Аня і з апетитом бралася за частування.

Через місяць таких прогулянок, Аня наважилася запросити Івана додому. Їй було так приємно, побути в ролі справжньої господині і пригощати його чаєм. Щоправда, весь цей час серце її прискорено стукало: раптом мама повернеться раніше або, після того, як піде Іванко, помітить нерівну складку на дивані, або неправильно поставлений кухоль. Але маленький злочин Ані щоразу залишався непоміченим.

— Ми на все літо їдемо на дачу. На всі три місяці. – Якось сказала Аня.

— Це будуть найсумніші три місяці, але знаєш, у дитячому будинку я навчився чекати. – Відповів хлопчина.

— Скажи або зроби що-небудь таке, щоб я точно знала, що ти мене не забудеш. – Почервонівши, попросила Аня.

— Я ніколи ще не цілувався. – Зізнався Іван. – Можна, я тебе поцілую. І це буде знаком того, що я тебе не забуду?

— Я теж ніколи не цілувалася. І теж тебе не забуду. – Відповіла Аня.

Аня ніколи так не чекала на початок навчального року. Вона рахувала дні, і знала, що він теж рахує. Адже вони дзвонили один одному щодня. Почався вересень, і Іван знову зустрічав і проводжав свою принцесу, як він називав Аню. Якось вони затрималися, мама вже поглядала у вікно, чекаючи на доньку.

— Чи не зарано тебе кавалери проводжають? – Суворіше ніж зазвичай запитала вона.

— Це просто знайомий. – Аня не наважилася розповісти правду.

— Що ще за знайомий? – Мама не збиралася закінчувати розпитування.

Аня вигадав історію про те, як вони познайомилися місяць тому на якомусь заході, де брали участь у ролі волонтерів, а ось зараз випадково зустрілися, і він проводив її до дому. Мама, звісно, випитала подробиці, що з себе представляє цей знайомий, і винесла вердикт: триматися від нього подалі.

Але Аня без свого Іванка вже не уявляла собі життя, як і він без неї. Вони просто стали пунктуальнішими й акуратнішими, як виявилося не в усьому. На початку травня Аня зрозуміла, що в чекає дитину…

— Мої батьки нізащо не дозволять мені вийти за тебе заміж. – Нагадала Аня, вивільняючись із міцних обіймів Івана.

— Тоді так. Зараз ти спокійно складаєш іспити. Наприкінці червня в тебе день народження. Я прийду просити твоєї руки, щоб було все, як годиться. І якщо вони будуть проти, то ти все одно вже матимеш право вирішувати сама. – Розсудливо запропонував Іван.

— Ти точно мене не кинеш? – Аня зазирнула йому в очі.

— Я ніколи тебе не кину. – Чітко вимовляючи кожне слово, відповів Іван і притулився губами до її маківки.

***

— Що? З ким одружитися? – батько Євген Юрійович аж поперхнувся, коли зрозумів, навіщо, власне, кажучи, донька привела в дім цього хлопця.

— Ах це і є той самий знайомий. – Почала заводитися мама Ані Ірина Андріївна.

Потім було багато різних слів, вимовлених на підвищених тонах і не дуже втішних для Івана.

— Так що, всього доброго. І забудь адресу і телефон моєї дочки. – Закінчив свою промову Євген Юрійович.

— У нас буде дитина! – Випалила основний аргумент Аня.

На мить повисла тиша.

— Що? – Ірина Андріївна схопилася за серце.

— Швидко у свою кімнату! А завтра їдемо в лікарню, поки не пізно позбутися цієї неприємності. А ти… та я тебе посаджу. – Євген Юрійович зі злістю подивився на Івана, а потім різко схопив Аню за руку і штовхнув у напрямку її кімнати.

— Не смійте її чіпати. – Іван рішуче став між Анею і батьком. – Анюто, ми йдемо. – Звернувся він до неї. Аня прошмигнула в під’їзд. Іван, намагаючись зберігати спокій, вийшов за нею. У слід летіли слова про те, що вона ще пошкодує, на колінах приповзе, але тільки буде пізно.

— Що тепер будемо робити? – Шмигнула носом дівчина, коли вони, тримаючись за руки, йшли алеєю.

— У мене в селі двоюрідна прабабуся. Поїдемо до неї. Літо там поживемо. Далі видно буде. – Міркував на ходу Іван.

— Бабуся? – Здивувалася Аня.

— Так. Забрати мене до себе вона не могла, не віддали, старенька вона зовсім. Але вона намагалася мене відвідувати. Я теж був у неї кілька разів, уже коли в технікум вступив. Там і підробіток можна знайти влітку, ферма недалеко, пилорама. Що-небудь придумаємо.

***

— Іванко, чи ти? Та не один. – Баба Тамара, шаркаючи калошами, йшла доріжкою, побачивши за невисоким парканом знайоме обличчя.

— Я, бабусю Тамаро. А це наречена моя Аня. – Представив Іван. Аня зніяковіло посміхнулася.

— Красуня. – Схвалила баба Тамара. – Добре, що приїхали, відвідали, не забули стару.

— Ну яка ж Ви стара, Ви маєте чудовий вигляд. – Спробувала зробити комплімент Аня.

— Ой, дитинко, мені вже вісімдесят п’ять, куди мені молодитися, можна і правду говорити. – Розсміялася баба Тамара.

— Бабусю, а ми до тебе надовго, якщо дозволиш. – Зітхнув Іван, поки входили в будинок.

— Ще краще. – Зраділа старенька. – Я ж, вважай, двадцять років одна живу, як чоловік мій на той світ пішов. Дітей своїх не нажили, онуків немає. Вже потім, як дізналася, що Іванко сирітка в казенній установі тепер, хотіла забрати, та не дали. – Пояснювала баба Тамара Ані, дістаючи на стіл варення, масло і батон до чаю. – А ви, мабуть, одружитися вирішили? Хороша справа, правильно, що тягнути. Воно ж, якщо кохання, то це відразу відчувається, то й весілля можна не відкладати.

— Не тільки одружитися. Дитина в нас буде. – Сказав Іван. І розповів усе, що сталося, по порядку.

— Це правильно, що гріх на душу не взяли. – Похитала головою баба Тамара. – Дав Бог дитину, дасть і на дитину. Нічого, діточки, впораємося. – Заспокоїла вона.

Так і зажили: подали заяву, потім просто розписалися, Іван улаштувався підробляти, встигав і бабі Тамарі по господарству допомогти, Аня допомагала по хаті й у городі. Було вирішено, що восени Іван повернеться в технікум, приїжджатиме на вихідні. Аня поки залишиться у баби Тамари, а вступати буде наступного року, на заочне.

— Адже ти зовсім по-іншому уявляла своє життя. Не шкодуєш? – Запитав якось Іван, коли вони ввечері сиділи, обійнявшись, на веранді.

— Я не уявляю його без тебе. А з рештою ми впораємося. – Відповіла Аня і притулилася до його плеча.

Ірина Андріївна телефонувала їй кілька разів, вимагала, щоб вона повернулася додому. Вмовляла, не «ламати собі життя», що, якщо вже пізно позбавитися дитини, можна її залишити але написати потім відмовну. Але Аня такі розмови припиняла. Вона, щоправда, ні про що не шкодувала, а навпаки, з розчуленням чекала, коли зʼявиться на світ новий член їхньої дружної сім’ї. А потім мама і зовсім перестала дзвонити.

Донька Ані та Івана зʼявилася під самий Новий рік, тоді ж Іван отримав і ключі від належної йому сирітської квартири.

— Яке янголятко – найкращий подаруночок. На тата схожа, щаслива буде. – Баба Тамара втирала сльози розчулення. – Не їдьте поки що, я ж і з Марійкою допоможу (так вирішили назвати дівчинку). – Баба Тамара вже звикла до молодої сім’ї, до того, що більше не була самотня.

— Не проженеш, так ми й раді залишитися. У нас же навіть на меблі грошей немає. – Зітхнув Іван. – Ось довчуся, диплом отримаю, на роботу влаштуюся…

— Це все справа наживна. Головне, щоб ви своє кохання з роками не розгубили. – Похитала головою баба Тамара.

— Не розгубимо. – Пообіцяли в голос молоді батьки.

***

— Анно? – Аня обернулася.

Сьогодні закінчилася перша сесія, вона все-таки вступила до коледжу. Перед автобусом вона вирішила прикупити дещо в магазині. Хоча Іван уже отримав диплом, вони все ж вирішили поки що залишитися в селі з бабою Тамарою, яка стала здавати останнім часом. Іван працював поки що там, але вже на повну ставку, а квартиру здали, тож із грошима було легше. Аня зовсім не очікувала побачити маму, тому розгубилася і мовчала, дивлячись на неї. Ірина Андріївна теж рознервувалася, побачивши доньку. – Як ти? – Запитала вона.

— Усе добре. Ми живемо у бабусі Івана в селі. Там чудово, і Марійці користь. Я на сесію приїжджала. Як бачиш, не пропали, і навіть вчитися я вступила. Іван працює. – Пояснила Аня.

— Марійці? – Перепитала Ірина Андріївна.

— У нас донька. – Посміхнулася Аня. – Хочеш подивитися? – Аня дістала телефон і показала кілька фотографій: тут вона на руках у тата, тут бабуся заколисує її поруч із вишнею. Ірина Андріївна дивилася і думала: її донька, справді, щаслива, не збилася зі шляху, не кинула навчання, і, мабуть, не помилилася у виборі чоловіка.

— На тата схожа. – Розгублено сказала Ірина Андріївна. Вона ще не готова була визнати всіх цих думок, які зараз пронеслися в голові.

— А ви приїжджайте в гості. – Аня ще раз усміхнулася. – Я напишу адресу. Побіжу, на автобус запізнюся. Татові привіт передавай. – Аня сама здивувалася, як спокійно вона розмовляє з мамою. Вона давно намагалася не думати про те, як тоді все сталося. Головне, що зараз усе в них із Іваном та Марійкою було добре.

Через два тижні Ірина Андріївна нерішуче вийшла з машини, поруч із будинком баби Тамари. Євген Юрійович, кашлянувши, вийшов слідом.

— Мамо, тату, привіт. – Аня поспішала назустріч.

— Здрастуйте. Ось і бабуся з дідусем приїхали. – Іван тримав на руках доньку.

— Здрастуйте. – Євген Юрійович знову відкашлявся, давалося взнаки хвилювання. – Добре влаштувалися. – Кивнув він, оглядаючи добротний будиночок і вже майже порожній город.

— Можна я потримаю? – Ірина Андріївна простягнула руки до Марійки.

— Довго ви гостей на вулиці тримати будете? Пироги вистигають. – Із дверей визирнула баба Тамара.

— Йдемо, йдемо. – Відгукнулася Аня. – Мамо, тату, справді, ходімо.

Ірина Андріївна та Євген Юрійович спочатку почувалися ніяково, але, дивлячись на те, як дружно й весело спілкуються між собою Аня, Іван та баба Тамара, та й усвідомивши, що їм тут справді раді, вони потроху перестали почуватися скуто.

— Вибач нас, донечко. – Ірина Андріївна обійняла доньку, коли батьки зібралися їхати.

— І ти, Іване. – Додав Євген Юрійович і потиснув зятю руку. – Наш запізнілий подарунок на весілля, і народження внучки. – Євген Юрійович простягнув Іванові конверт.

— Дякую. Але нам нічого не потрібно. Ми справляємося. – Іван не прийняв конверт.

— Ми бачимо. І дуже радіємо за вас. Це подарунок. – Ірина Андріївна примирливо посміхнулася.

— Помирилися, от і славно, і добре. – Посміхалася, дивлячись із вікна на цю картину баба Тамара.

Вона прожила ще два роки. Іван і Аня до останнього були з нею, і завжди згадували її з теплотою і любов’ю. Після її відходу вони повернулися в місто, на дачу тепер приїжджають у відпустку або на вихідні, великою дружною сім’єю разом з батьками Ганни.

Аня закінчує коледж і працює в дитячому садку, куди ходить Марійка. Іван працює на заводі, нещодавно начальник цеху натякнув, що скоро його підвищать до бригадира. Ірина Андріївна та Євген Юрійович, часто забирають онуку до себе. Ірина Андріївна, щоправда, нещодавно сказала Ані, що чи не час підшукувати Марійці танцювальну школу або хорошого тренера з фігурного катання, та й мови будуть не зайвими. «Мамо, не починай. – Розсміялася Аня. – Це все ще встигне, а поки у дитини має бути дитинство». Ірина Андріївна сперечатися не стала.

КІНЕЦЬ.