Софія Василівна виховувала свою єдину доньку сама. Жінка ніколи не була заміжньою і не знала, що таке бути за “кам’яною стіною”. Ще з юних років на її плечі ліг весь тягар дорослого життя. Рано пішов із життя батько, а мама захворіла й стала лежачою. Софії довелося залишити навчання та йти працювати, щоб забезпечити себе та матір.

На роботі вона зустріла Івана Степановича — свого начальника. Молода й недосвідчена, Соня повірила його словам про кохання. Але все змінилося через три місяці, коли вона повідомила Івану про вагітність. Чоловік не лише відмовився від дитини, а й звільнив її, аби уникнути пліток.

Соня, не витримавши приниження, залишила рідне місто, довірила матір сусідці та вирушила шукати кращого життя. Незабаром народилася Стефанія, і тоді Софія Василівна вперше відчула справжнє щастя. Нехай жилося скромно, але донька росла в оточенні любові.

Стефа виросла розумною й красивою дівчиною. Вона сама вступила до медичного коледжу й закінчила його з відзнакою. Потім влаштувалася працювати в приватну клініку, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Новина про весілля доньки стала для Софії несподіваною, але радісною. Щоправда, грошей у жінки не було — усі зароблені кошти вона витрачала на лікування матері.

Попри це, Софія вирішила, що впорається. Вперше вона познайомилася зі сватами перед самим весіллям. Їхній дім був великим, розкішним, сяючим чистотою й багатством. Свати, не приховуючи своєї зарозумілості, весь вечір вихвалялися статками й деталями дорогих речей у своєму будинку.

— Свахо, не хвилюйтеся, — промовила мама нареченого. — Ми бачимо, що вам складно організувати весілля, тож усі витрати беремо на себе. Чи вам хоча б за себе заплатити неважко? — з іронічною усмішкою додала вона.

Софія Василівна відчула себе незручно, але вирішила не звертати уваги на їхні слова. Головне для неї було щастя доньки.

У день весілля Софія зі сльозами на очах дивилася на свою доньку у весільній сукні. Стефа була справжньою красунею, і хоча сукня була недорогою, Софія змогла самостійно купити її для дочки. До того ж, усі витрати на гостей зі свого боку жінка покрила сама.

Свати, не стримуючи зарозумілості, весь вечір хвалилися:
— Дивіться, яке шикарне весілля ми організували для наших дітей!

Софія Василівна лише мовчки спостерігала. Вона знала: після сьогоднішнього вечора їй більше не доведеться мати справу з цими людьми.

Коли настав час вручати подарунки, батьки нареченого почали першими. З властивою їм манерою вони голосно озвучили вартість свого подарунка — путівки на медовий місяць за кордон. Гості аплодували й захоплювалися їхньою щедрістю.

Дійшла черга до Софії Василівни. Більшість гостей вже не звертали на неї уваги, але жінка зберігала спокій.

— Сину, — звернулася вона до нареченого, — сьогодні я дарую тобі найцінніше — свою доньку Стефу. Прошу, бережи й люби її до останнього подиху. А щоб у вас було місце для щасливого життя, я дарую вам ключі від вашої власної квартири.

У залі запанувала тиша. Гості з подивом дивилися на Софію, а свати аж почервоніли від злості. Як так сталося, що проста жінка змогла перевершити їхній дорогий подарунок?

Молодята підійшли до Софії Василівни, низько їй вклонилися й подякували — не лише за подарунок, а й за її мудрість і любов.

КІНЕЦЬ.