– Всі мої одногрупники мають свої квартири, дехто і автівки, і вони не йдуть відразу ж після пар додому, як я, а в ресторани. Чуєш мамо, не в “пиріжкову Лесю”, а в ресторани!, – вигукувала мені дочка.

– Але ж чим ми, живучи в селі, тобі поможемо, Аллочко? Ми ж з татом і так зі шкіри ліземо, щоб ти не в гуртожитку жила, а квартиру тобі оплачуємо.

– Ось цю однокімнатну “бабусин варіант” ти називаєш квартирою? Мамо, та мені соромно до себе подруг запросити, не те, що хлопця.

– А як ми можемо тобі ще допомогти, Аллочко?

– А я знаю чим, – заговорила шовково дочка.

– Продайте бабусин будинок, який вам у спадок дістався, і купіть мені квартиру в місті.

Я від слів дочки стерпла.

Мої руки тремтіли, коли я повільно опустилася на стілець. Слова Алли, моєї доньки, лунали в голові, мов дзвін у вухах. “Продайте бабусин будинок…” Бабусин будинок… той самий, де я провела все своє дитинство, де пахло вишневим варенням та свіжоспеченим хлібом, де стояла стара шафа з вишиванками, що пахли лавандою… тепер він мав стати засобом для задоволення її амбіцій.

Петро, мій чоловік, мовчки сидів навпроти, стискаючи в руках чашку з охололим чаєм. Він знав, що цей будинок – більше, ніж просто будівля. Це наша історія, наша пам’ять, наша душа. І тепер його хотіли продати, щоб Аллочка могла пити каву в ресторанах з одногрупниками.

Я спробувала заговорити, але слова застрягли в горлі. Я не могла зрозуміти, як моя донька, яка виросла в любові та достатку (наскільки це було можливо в селі), могла бути такою черствою, такою егоїстичною. Вона не бачила наших зусиль, нашої праці, нашої жертви. Для неї ми були просто гаманцем, що мав задовольняти її бажання.

– Аллочко, – прошепотіла я, – ти розумієш, що це не просто будинок? Це пам’ять про твою бабусю, про твоє дитинство…

– Мамо, – відповіла вона, не відриваючись від телефону, – це просто будинок. Старий, не зручний, не сучасний. За нього можна отримати хороші гроші, які допоможуть мені облаштувати своє життя. Я хочу жити, як мої одногрупники, а не як… як… селянка.

Її слова вжалили, мов бджоли. “Селянка…” Я все життя прожила в селі, працювала на землі, виховувала дітей, створювала затишок у своєму домі. І тепер моя донька вважає це чимось ганебним.

Петро, нарешті, промовив: – Аллочко, ми тебе любимо. Ми завжди старалися тобі допомогти. Але продати бабусин будинок… це неможливо. Це не просто будинок, це наша історія.

– Тоді я сама знайду гроші, – відповіла вона, – і куплю собі квартиру. А ви… ви можете залишитися у своєму селі.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері. Тиша впала на нас, важка та задушлива. Я дивилася на Петра, на його сумні очі, і розуміла, що ми втратили щось дуже важливе. Не просто будинок, а зв’язок з дочкою, розуміння, довір’я.

Наступні дні були сповнені роздумами. Ми з Петром обговорювали ситуацію, намагаючись зрозуміти, де ми помилилися. Чи ми занадто балували Аллочку? Чи ми недостатньо прищепили їй цінності праці та поваги до минулого? Чи ми занадто багато їй давали, не вимагаючи нічого натомість?

Ми зрозуміли, що Аллочка, захоплена блиском міського життя, втратила зв’язок з корінням, з тим, що насправді важливо. Вона не цінувала те, що мала, і прагнула лише того, що бачила в інших. Її бажання жити “як усі” перетворилося на жагу до матеріальних благ, засліпивши її від справжніх цінностей.

Ми вирішили діяти. Не продавати будинок, але поговорити з Аллою. Не звинувачувати, а пояснити, що справжнє щастя не в ресторанах та дорогих квартирах, а в любові, в родині, в пам’яті про предків. Ми спробуємо показати їй цінність того, що вона має, і допомогти їй знайти свій шлях, не втрачаючи зв’язку з корінням.

Але чи вдасться нам? Чи зможемо ми достукатися до її серця? Чи зрозуміє вона, що справжнє багатство – це не гроші, а щось набагато цінніше?

Що б ви зробили на нашому місці? Які поради ви б дали Аллі?

Джерело