Я належала до покоління, для якого розлучення було майже рівнозначним вироку. Для жінок нашого часу навіть думка про це була недопустимою, не кажучи вже про ініціативу.

Якщо чоловік вирішував покинути дружину, її чекала доля предмета для пліток і жалю. Такій жінці здавалося, що її життя втратило будь-який сенс.

Я вийшла заміж дуже молодою, як це було прийнято тоді. Мої батьки раділи, що моїм обранцем став Петро, син заможної родини. Усі були впевнені, що зі шлюбом із ним я буду щасливою.

Петро працював на металургійному заводі, де постійно мав справу зі шкідливими випарами, через що щороку отримував путівку до санаторію, але ніколи не користувався нею.

Зрештою, стан його здоров’я погіршився, і лікарі змусили його поїхати до санаторію. Я була рада, адже цілих три тижні мене чекало спокійне життя без його постійного контролю і абсурдних заборон. Але за тиждень до його повернення я отримала від нього повідомлення, в якому Петро заявляв, що йде до іншої жінки.

Я читала ці рядки знову і знову, намагаючись збагнути, чи це насправді відбувається. Неймовірно, але я відчула полегшення і справжню радість — почуття, які інші могли б вважати безумством.

Я швидко дістала велику валізу і склала всі його речі, включаючи документи. Коли Петро прийшов за ними, я мала лише одну турботу: щоб він не змінив свого рішення. На щастя, він залишився непохитним, і цей деспот назавжди зник із мого життя.

Наступного тижня я взялася за оновлення будинку. Заміняла білі стіни на яскраві шпалери, повісила нові стильні штори, купила гарну постільну білизну.

Викинула старий посуд і нарешті почала користуватися тим, який раніше діставали лише на свята. Моє життя ожило.

У мене з’явилися нові подруги, а заодно й залицяльники. Але пережитий шлюб дав мені зрозуміти: цього вистачить на все життя. Я вирішила присвятити себе дітям і онукам, знаходячи справжнє щастя у їхньому товаристві.

КІНЕЦЬ.