– Тарасе, ти в курсі, що це не твоя мама? – раптом запитала Оля. Її голос звучав надто тихо, але водночас кожне слово било, як грім.

Я глянув на неї з недовірою, очікуючи, що зараз вона почне сміятися і скаже, що це лише жарт. Але цього не сталося. Оля сиділа навпроти мене, нервово перебираючи на столі серветки.

– Що ти таке кажеш? Як це не моя мама? – різко випалив я.

– Я сама не хотіла тобі цього казати, але це правда, – видихнула вона. – Мама зізналася мені перед тим, як піти від нас назавжди.

Я затамував подих. Тієї миті моя свідомість ніби відключилася, і я не міг ні думати, ні говорити. Здавалося, земля під ногами зникла, і я завис у порожнечі.

– Ти, мабуть, жартуєш, – спробував я перевести це все у розряд абсурду. – Мама таке ніколи б не приховувала.

– Вона сама вирішила, що не скаже тобі. Але перед тим, як відійти назавжди, не витримала і розповіла мені, – пояснила Оля. Її голос тремтів, а в очах блищали сльози.

– Що вона сказала? – ледве витиснув я з себе.

– Що ти… не її син. Вона тебе всиновила. Але вона дуже тебе любила, Тарасе. Для неї ти завжди був її дитям, – додала вона, ніби намагаючись пом’якшити сказане.

Мене охопила глибока порожнеча. Як таке взагалі можливо? Мама – та, яка піклувалася про мене все життя, яка навчила мене всьому, була не моєю матір’ю?

Моя мама, Оксана Степанівна, завжди була прикладом доброти й турботи. Вона мала лагідний, але твердий характер, і її слова завжди були сповнені мудрості. Вона вчила мене ніколи не опускати рук і завжди дбати про рідних.

Мами не стало три місяці тому. Це був важкий час для всієї нашої родини, адже вона була центром нашого життя. Ми всі збиралися в її будинку, святкували разом свята, ділилися радістю і турботами. Тоді я вважав, що вона була тим, хто пов’язував нашу родину воєдино.

Її відхід був очікуваний, але прийняти це все одно було важко. Вона боролася, але боженька вирішив забрати її до себе. Усе, що я зміг зробити, – це сидіти поруч із нею до останнього, тримаючи її руку.

Я не очікував, що її відхід стане початком відкриття таємниці, яка переверне моє життя.

Наступного дня після прощання з мамою я отримав ключ від її старої шухляди. Вона попросила передати його мені через Олю.

Там я знайшов кілька листів, записів і невеличку коробку з дитячими речами: старий браслет, першу пару шкарпеточок і лист, підписаний незнайомим іменем.

Лист, адресований “Оксані Степанівні”, був написаний багато років тому. У ньому йшлося про те, що дитина, яка народилася в лікарні вночі, залишилася без матері. Тоді Оксана вирішила взяти немовля під свою опіку.

Читаючи ці рядки, я відчував, як у мені щось ламається. Мама приховувала від мене це все життя. Чому? Чи вважала вона, що я не зможу зрозуміти?

Оля підтвердила все. Вона розповіла, що мама втратила свою дитину… Це була важка втрата, яка могла зламати її, але того ж дня доля дала їй ще один шанс. Вона дізналася, що інша жінка, яка привела дитя на світ в тій самій клініці, стала мамою-ангелом, залишивши після себе хлопчика.

Мама вирішила, що це знак. І хоча я не був її рідний син, вона виховала мене, як власного.

– Тарасе, ти був її світом, – сказала Оля. – Вона завжди говорила, що ти найкраще, що сталося в її житті.

Ці слова не приносили втіхи. Я відчував себе розгубленим. Моє життя, в якому я був так впевнений, тепер здавалося мені чужим.

Декілька днів я намагався оговтатися після всього. Хто я тепер? Чи маю я право називати себе частиною нашої родини?

Всі ці питання не давали мені спокою. Чи маю я право шукати свого батька, а може, в мене є брати чи сестри? Чи буде це зрадою по відношенню до тієї жінки, яка дала мені все?

Одного вечора я вирішив зателефонувати маминій подрузі Ганні. Вона була тією, хто допомагав мамі у важкі часи.

– Так, це правда, Тарасе, – підтвердила вона. – Але це не змінює того, що Оксана була твоєю справжньою мамою. Вона любила тебе більше за життя.

Ганна розповіла, що мама довго тримала все в таємниці, адже боялася, що я не прийму цього.

– Для неї ти був її сином із першої хвилини, як вона взяла тебе на руки, – сказала Ганна.

Протягом наступних тижнів я розмірковував, що робити далі. Я вирішив знайти документи про ті події, сподіваючись дізнатися більше про своїх біологічних батьків. Але це виявилося важче, ніж я очікував.

Декілька закладів, які я відвідав, не мали архівів за ті роки. Я звернувся до місцевих громадських організацій і навіть подав запит до державного реєстру, але відповіді поки що не отримав.

І тепер я тут, пишу ці рядки, бо не знаю, як вчинити. Мама була моєю сім’єю. Вона дала мені любов, яку не кожна дитина має щастя отримати. Але тепер я відчуваю, що мусив би дізнатися більше про своє походження.

Чи буде це правильним? Чи є у мене право відкривати ці двері, навіть якщо це може не сподобатись моїм рідним?

Шановні читачі, якщо ви колись стикалися з подібними ситуаціями, будь ласка, поділіться. Що б ви зробили на моєму місці? Чи варто шукати правду, чи краще залишити все, як є, і зберігати пам’ять про ту жінку, яка стала для мене всім?

Я чекаю ваших думок і порад. Можливо, вони допоможуть мені знайти відповіді, яких я так потребую.

Джерело