Батьки мого чоловіка живуть у селі, ось від них я й дізналася цю історію.

Павло Денисович жив майже в самому кінці села. Після відходу дружини в потойбіччя кілька років жив один.

Діти були вже дорослі, поїхали давно в місто, приїжджали до батька раз на місяць, і то що-небудь попросити. Навантажать багажники повні й назад, часом навіть переночувати не залишалися.

Будинок у Павла Денисовича був великий, будувався колись для сім’ї: красуні дружини і двох синів. Кожен із них хотів свою особисту кімнату. А ще зал у хаті був великий, гостей повний будинок був у ті часи.

Павло Денисович у радгоспі працювала поки той не закрився, а його дружина завучем у місцевій школі була. Господарство велике тримали, город. Жила родина дружно.

Так було доти, доки Ганна Степанівна не захворіла. Довго не їхала до лікаря, ніби сподівалася, що болячка ця окаянна сама минеться, але болячка не минеться, а дорогоцінний час було втрачено.

Коли Павло Денисович дізнався про хворобу дружини, то плакав як дитина, якій було шалено страшно. Він знав і вмів багато чого, але як перемогти хворобу коханої дружини він не розумів.

— Мила моя, душа моя, я все продам, якщо знадобиться навіть душу чорту, але знайду гроші на твоє лікування.

Анна ніжно гладила чоловіка по голові, вона відчувала, як його сльози обпалюють її коліна.

— Павлику, не потрібно нічого продавати. Лікар сказав, що лікування мені не допоможе, порадив побути з сім’єю перед відходом.

— Не вір цим лікарям, вони помиляються.

— Вони помиляються, але моє тіло щодня говорить мені про те, що його ресурс вичерпано.

Ховали Ганну Степанівну всім селом. Народу не завадив вогкий лютневий вітер. Плакали всі: чоловік, діти, сусіди, учні.

Життя продовжилося для всіх, крім Павла Денисовича. Його старший син Артем повернувся в місто на роботу, молодший продовжив навчання, а Павло Денисович залишився сам у величезному, порожньому будинку. Він сидів на стільці в кутку великої кімнати і слухав як іде годинник, як шумить вітер за вікном, як капає вода в крані.

Сусідка Зінаїда заходила раз на тиждень, по-хазяйськи заглядала в холодильник:

— Ти хоч що-небудь їв сьогодні? Мої котлети стоять недоторканими. Я все розумію, готую інакше, ніж твоя Ганна. Але, Павле, так не можна, ти ж себе на той світ зведеш.

А Павло посміхався через силу, а про себе думав, що робити йому нічого на цій землі без його коханої.

Час минав, одружився старший син, потім молодший. Дедалі рідше приїжджали вони до батька. Невістки міські носики свої відвертали від запаху сільського, та від масштабів будинку, який їхні чоловіки просили їх прибрати:

— Мариночка, батько – мужик, а дому руки жіночі потрібні, допоможи ти йому, вимести, та помий, ти ж у мене розумниця.

Спочатку допомагали невістки, а потім і їздити перестали. Посилалися на дітей, на турботи і клопоти у своїх міських квартирах. Спочатку одному з братів дружина натякнула, а потім і іншому: «Так мовляв і так. Батько вже не молодий. Міг би хату продати, та між синами гроші розділити.

Гроші хоч і не казкові, але вистачить обміняти наявні маленькі міські квартирки на більші. А сам міг би і в будинку для літніх людей вік свій доживати. Це раніше такі будинки були в жахливому стані, а зараз там добре. З такими ж дідусями і бабусями жив би там, та під наглядом лікарів».

Павло Денисович, незважаючи на вік, був ще дуже навіть нічого. Сусідка Зінаїда натякала йому то на одну вдову, то на іншу, а той мовчки відмахувався від неї, як від мухи настирливої.

А тут селом новина розлетілася – у хаті в Павла Денисовича жінка живе, та не просто жінка, а зовсім молоденька, років 25-30. Зінаїда аж голову скрутила, намагаючись розгледіти гостю.

А гостя вся в трудах і турботах: хату вимила, вікна вимила, винесла, на паркані розвішала ковдри просушити. Сама молоденька, але працьовита.

А потім вони сіли в Ниву Павла Денисовича і поїхали в місцевий магазин, що в центрі села розташовувався. Продавчиня Любка не витримала, її аж розпирало від цікавості:

— Павле Денисовичу, дивлюся, гості у тебе, племінниця якась мабуть?

Павло Денисович навіть голову в бік Любки не повернув, надивитися на свою супутницю не міг, але цікавість бабську задовольнив:

— Чому ж племінниця – Марія дружина моя.

— Як так дружина?

— Досить язиком молоти, ми сюди приїхали за покупками, а не плітки розпускати. Марійко, кажи по-хазяйськи що потрібно, на ціни не дивись, гроші є.

Люба тільки встигала товар із холодильника діставати, та на касі відбивати. Накупили Павло Денисович і його молода дружина повні пакети і пішли до машини, а Люба з подивом продовжувала дивитися їм слідом.

— Ну треба ж, дружина…

Довго народ язиками чесав у селі, звідки взялася ця дівиця. А їм двом до цих пліток не було діла ніякого. А одного разу баби місцеві відправили сусідку Зінаїду на розвідку: «Павле, як поїде – ти йди до цієї молодиці й вивідай усе. А потім нам розповіси».

За кілька днів після того, як Павло Денисович поїхав у місто у справах, Зінаїда навідувалася в гості до сусідів. Зробила здивоване обличчя від того, що Марія одна вдома:

— А Павло де? Я прийшла чайку попити, млинців он принесла, пригостити по-сусідськи хотіла.

— А Ви проходьте. Ми можемо з Вами чайку попити й познайомитися. Мене Марія звати.

Дівчина простягнула Зінаїді руку.

Марія поставила на плиту чайник, дістала на стіл цукерки. Вона розуміла, що до її персони в селі дуже великий інтерес. Приховувати їй було нічого і вона вирішила розповісти все сама.

— Я теж у селищі росла, далеко дуже від міста. Сім’я в мене була велика, але неблагополучна. Батько сильно пив, матері життя не давав, лупив всим що під руку потрапляло.

А мати не зрозуміти навіщо щороку як кішка дітей йому дарувала. Мабуть дітьми чоловіка недолугого намагалася втримати, іншого пояснення цьому в мене немає.

Батько мій часом не маючи за душею ні копійки ще й по жінках примудрявся гуляти. Сусідки матері донесуть про його чергову пригоду, а та бере сокиру і мчить туди. Вона і в положенні будучи витягала мого батька з чужих ліжок.

А потім я зʼявилася на світ. Ніжка в мене одна коротша за іншу була. Поки я лежала це й не дуже помітно було. Сусідки розповідали, що лікарі мамі моїй говорили, що це виправити можна, але потрібно їхати в місто на операцію, поки я маленька. А як мати моя поїде, чоловʼягу свого не залишить. Бабуся моя розповідала, що батько матір мою лупив сильно, коли та мене виношувала, ось через це я нібито така й уродилася.

Важко мені було в дитинстві. Ніби імені в мене й не було – всі звали кульгавою, навіть брати з сестрами. У мене з часом через різницю ніг і постава сильно постраждала, я ходила вся шкереберть. А сусідські хлопці знущалися, говорили, що таких виродків, як я, потрібно в річці топити. Я плакала і не хотіла жити.

З горем навпіл школу закінчила і вирішила в місто їхати вступати. Мати на той час пити разом із батьком уже почала. Дивилася на мене очима без крапельки любові й казала: «Он у сестер твоїх є хоча б шанс заміж вийти, а тебе кульгаву ніхто не візьме, так і просидиш у дівках усе життя».

Я в місто поїхала, вирішила на медсестру вступати. Саме там мені викладач хороший трапився, оглянув мої ноги і сильно лаяв моїх батьків за те, що вони мені операцію не зробили, поки я маленька була, поки кісточки були більш пластичними. А зараз сказав, що мою кульгавість можна тільки спеціальним взуттям виправити.

Я пам’ятаю, що збирала цілий місяць на це взуття, відклала стипендію, мила під’їзд вечорами, якісь оголошення ходила розклеювала. А коли купила ці черевички і пройшла в них по кімнаті в гуртожитку, то заплакала від того, що могла всі ці роки так жити, а не відчувати себе якоюсь не такою.

Але незважаючи на взуття душу мені за ці роки люди скалічили, навіяли мені, що я кульгава потвора, нікому не потрібна. Я вирішила, що нехай так і буде.

Вивчилася на медсестру і пішла працювати, але не в модний медичний центр, а у звичайну лікарню. У цих модних медичних центрах люди часом тебе й не помічають, ніби ти не людина, а меблі. А в простій лікарні кожна бабуся мене жаліла, запитувала, чому я така худа, намагалася почастувати тим, що діти й онуки їй у передачці приносили. Кожна друга бабуся мене донькою називала, ласкаво так. Я з ними ніби оживати стала.

Там я і познайомилася з Павлом. Він поступив до нас із гіпертонічним кризом, лежав мовчки, ні з ким не спілкувався. А найстрашніше, що до нього ніхто не приходив. Тиждень минув, і я не витримала – сходила в магазин, купила яблук і апельсин, склала в пакет, заходжу до палати і суворим голосом запитую:

— Павло Денисович у цій палаті лежить? Вам передачка.

А Павло аж із ліжка підстрибнув, руку догори тягне, а дивиться на мене й запитує:

-— Я – Павло! А хто передав, син? А чому сам не піднявся?

Я розгубилася і кажу:

— Так, син, прихворів він, не став підніматися в палату, щоб Вас ще сильніше не заразити. Він у головного лікаря все дізнався щодо Вашого лікування і пішов, обіцяв ще прийти. Чекайте….

Наступного дня Павло встав із ліжка, у нього ніби сенс жити з’явився. Пішов до їдальні, з апетитом з’їв лікарняний борщ.

А потім, коли він побачив мене, то запитав, як мене звати, так ми і стали спілкуватися.

В історії хвороби Павла я знайшла телефон його сина, зателефонувала, сказала, що батько зовсім ослаб, чекає на нього, благала приїхати. Той довго відмовлявся, а потім сказав, що постарається. Я раділа немов дитина.

Потім мене перевели в інше відділення і я на кілька днів втратила Павла з поля зору. А коли спустилася до нього в палату, то там лежав інший пацієнт. Не сказати, що я засмутилася, скоріше навпаки – навіть пораділа тому, що він одужав і виписався.

Павла я побачила за кілька днів, він сидів рано вранці на лавочці біля мого відділення і чекав на мене після добового чергування. Він запропонував підвезти мене після зміни і я погодилася. Я в той час знімала з подружкою кімнату. Павло розпитував мене про життя, про сім’ю. А коли ми зупинилися біля мого під’їзду він поцілував мені руку. Перший раз у житті чоловік звернув на мене увагу, як на жінку.

Я розуміла, що між нами різниця в 40 років, але коли ви з людиною споріднені душі, то все це не важливо.

Павло став приїжджати до мене в місто. Нечасто, приблизно раз на тиждень. Ми багато гуляли, ходили в парк. А одного разу Павло сказав, що орендував для мене квартиру недалеко від моєї роботи. Вклав мені в руку ключі від житла і сказав, що оплатив оренду на півроку вперед. Мені тоді хотілося плакати, адже ніхто в цьому житті не робив нічого хорошого для мене.

Навіть тоді, коли я приїжджала додому в село, я дуже хотіла, щоб батьки запитали мене про те, як я живу. А їм це було не цікаво. Все, що їх цікавило, так це чи дам я їм грошей на пляшку.

Я переїхала на нову квартиру, яку мені зняв Павло. Ми зустрічалися з ним там як чоловік і жінка.

Перший час, знявши взуття, я страшенно комплексувала через свою кульгавість. Мені здавалося, що Павло побачить весь цей жах і втече від мене. Я б цього не пережила. А він називав мене своєю пташкою, ласкаво так, до мурашок по всьому тілу.

Я підходила до дзеркала, дивилася на своє відображення і думала про те, що я найщасливіша жінка на світі.

Павлик багато мені розповідав про свою сім’ю, про дружину, про синів і онуків. Я не ревнувала, я відчувала, як йому не вистачає спілкування з ними.

Ми вже півроку були з ним разом. Того вечора я бачила, що він нервує, ніби щось хоче сказати, але все не наважується. І я сама почала цю розмову. Павло сказав, що втомився ховатися. Що хоче бути щасливим, адже невідомо скільки йому ще відведено. А ще він сказав, що не хоче, щоб я була його коханкою.

— Марійко, виходь за мене. Я для тебе все зроблю. Ніхто тебе більше не образить. У мене будинок великий, у райцентрі лікарня є, ти могла б там працювати. А хочеш – я буду тебе в місто на роботу возити на машині, як королеву.

Я як почула це, то злякалася. Його сини старші за мене за віком, злякалася що мене не приймуть, батька засудять за одруження це. А Паша сказав.

— Я все, Марійко, розумію. Не довго мені залишилося, ще 5-10 рочків і все. А ти молода зовсім. Відпишу на тебе будинок, за документами він тільки на мене оформлений. А сини мої – мужики дорослі, самі зароблять на свій куток.

Так ми з Павлом одружилися. Тітки в РАЦСі на нас косо дивилися, а нам все одно на них було. Люблю я його, тітко Зіно. До нестями люблю, руки йому готова цілувати за все, що він для мене робить.

Зінаїда вислухала розповідь молодої сусідки і почала збиратися додому. Вона, звісно, була рада за Павла, але й сусідкам-бабам було що розповісти.

Ця історія обросла новими подробицями, тим, чого насправді й не було. Тепер люди в селі говорили, що приворожила молодиця Павла, щоб заграбастати все його майно.

А потім хтось із «добрих» сусідів доніс ці плітки до синів Павла.

З’явилися сини до батьківської хати, зробили вигляд, що не знають усього, що відбувається останнім часом у житті батька. Марійка розгубилася, коли їх побачив, вона одразу їх упізнала, адже їхніх фотографій багато в домі.

— Проходьте, батько скоро повернеться.

— А ви хто? Батько найняв Вас для ведення господарства?

Марія почервоніла, але нічого не відповіла.

Брати зайшли до хати і по-хазяйськи почали оглядатися. Там було чисто, затишно, пахло випічкою. Брати переглянулися – не схоже було на те, що батька тут утримували проти його волі. У той момент їм здалося, що вони повернулися в минуле, коли їхня мама була жива. Але не для сентиментів вони сюди приїхали. Доповів хтось із «добрих» селян, що їхній батько під старість років збожеволів – одружився з молодою і все своє майно переписав на нову дружину. Як же так? Адже вони спали й бачили, як продадуть батьківську хату, господарство, стареньку Ниву, гроші розділять навпіл. От заживуть вони тоді. А тут якась шахрайка вималювалася і все, що нажито їхніми батьками, тепер має дістатися їй. Ну вже ні!

А ще кожен із братів пригадав суворе обличчя своєї дружини та її настанови перед від’їздом у село – робіть, що хочете, але спадок має бути вашим.

Павло приїхав через півгодини після приїзду синів. Побачив біля хвіртки машину молодшого сина. Зайшов в двір, а там Марійка стоїть, мнеться, в будинок не заходить.

— Ти що ж тут стоїш, мерзнеш? Петька приїхав?

— Обидва, Павлику, приїхали. У хаті на тебе чекають. Вам поговорити потрібно, ти йди, а я в сарай піду, там роботи багато.

— Марійко, що за дурниці, ти дружина моя, у мене від тебе секретів немає.

Але Марія наполягла на тому, щоб Павло поспілкувався із синами наодинці, їм було що обговорити.

— Павлику, я пирогів твоїх улюблених напекла, вони під рушником. Пригости хлопчаків.

Розмова батька із синами була важкою. Раз у раз з дому крізь зачинені двері долинали уривки фраз на підвищених тонах. Минуло хвилин 15, як обидва брати вискочили з рідного дому і попрямували до своєї машини. Потрібно було Марії в цей момент вийти з сараю і потрапити їм на очі. Артем подивився на неї очима, сповненими ненависті:

— Що міг наш батько в такій кульгавоногої як ти знайти? Влізла в нашу сім’ю, намагаєшся батькові гроші до рук прибрати – не вийде. Їдь, поки не пізно.

Не встиг Артем договорити, як із будинку вибіг Павло Денисович, його обличчя було червоним від гніву.

— Забирайтеся з мого дому, мерзотники… . Згадали про батька, коли спадщина стала потрібною. Скільки ти разів за останній рік приїхав – один чи два, я щось забув. І їхав одразу ж, навіть не запитавши мене про те, як я почуваюся, зате багажник машини своєю курями та картоплею забивав до відмови. А чи не ти просиш щоразу в мене в борг: «Батьку, допоможи, я все поверну. Важко, порятунку немає». Я тобі хоч раз відмовив? Ні. Але ти жодного разу мені й копійки не повернув. Та не в грошах справа – душі у вас з Петром не залишилося. Захочете приїхати, наш із Марією дім – ваш дім. А не захочете – скатертиною дорога.

Брати поїхали, Марія підбігла до чоловіка:

— Павлику, навіщо ти так? Тобі ж нервувати не можна, тиск знову, мабуть, стрибнув, підемо я виміряю.

Ця зустріч була початком пекла для Павла Денисовича. Сини, повернувшись у місто і порадившись зі своїми дружинами, найняли адвоката, який намагався визнати Павла Денисовича недієздатним. Діти намагалися запроторити батька до психлікарні, погрожували Марії, що якщо та не зникне з життя їхнього батька, то з нею може статися нещасний випадок. Вони навіть вийшли на керівництво лікарні, в якій вона працювала, когось підкупили, з кимось домовилися. У підсумку керівництво лікарні звинуватило Марію в нестачі ліків. Доказової бази для судового розгляду б не вистачило, тому керівник запропонував дівчині написати за власним бажанням.

Було дуже прикро, але Павло був поруч із дружиною, повторював:

— Я знаю, що ти цього не робила, я вірю тобі більше, ніж самому собі.

Марійка через деякий час влаштувалася працювати медсестрою в райцентр. Павло Денисович так і возив її на роботу на своїй Ниві. Так було доти, доки він не відчув, що зір став сильно падати. Тоді він запропонував дружині відучитися на права.

— У тебе все вийде, ти в мене розумниця.

Павло Денисович сам навчав дружину водіння. А потім сталося те, чого ніхто не очікував – Марія дізналася, що носить дитину. Вона дивилася на тест і повторювала:

— Цього не може бути.

Розгубився від цієї новини й Павло Денисович. Він не знав як правильно вчинити. Дитина – це щастя, але водночас він розумів, що скоро його не стане і чи впорається Марія одна з дитиною. Але з іншого боку, після його відходу вона вже ніколи не буде одна.

І вони вирішили залишити малюка. Знову селом поповзли плітки. Баби місцеві говорили, що Павлу Денисовичу вже під 70, навряд чи це від нього Марія “зелетіла”. І все ця новина не давала їм спокою. А Павло Денисович і Марія не слухали цих пліток, їм було добре разом.

У належний час на світ зʼявилася донечка. Павло Денисович намагався не показувати дружині своїх емоцій, але не міг стриматися, дивлячись на це крихітне створіння, її ручки, надуті губки. Марійка запропонувала назвати доньку Ганною.

— А чому б і ні, ім’я красиве, тепле.

Павла Денисовича не стало, коли Ганнусі було 1,5 року. Він на той час сильно здав, хоча міг би ще пожити, якби сини та їхній адвокат не вимотували йому нерви. Марія була поруч до останнього, вона цілувала його руку, гірко плакала, вона розуміла, що він іде. Павло Денисович перед відходом практично втратив зір, але він відчував теплоту рідної людини поруч, її голос. Він повторював:

— Марійко, ти моя пташечка, я вас з Ганнусею так сильно люблю…

Коли Павла Денисовича не стало, Марія набрала спочатку одному синові Павла, а потім другому. Але на тому кінці дроту були короткі гудки, мабуть, вони занесли її й батька в «чорний список».

Багато народу прийшло на прощання з Павлом Денисовичем, хорошою і шанованою людиною він був. Приїхали і сини, мабуть, хтось їм повідомив про кончину батька. Стояли, опустивши голову. Можливо, відчували свою провину за щось.

Після того як батька не стало вони зробили ще не одну спробу анулювати заповіт в суді, але все було безрезультатним.

Марія майже 10 років жила удвох із донькою. А потім у її житті з’явився чоловік – військовий пенсіонер, високий, ставний. Вони познайомилися через інтернет. Кілька разів він приїхав у гості, озирнутися, познайомитися ближче, а потім перевіз речі.

Ганнуся прийняла вітчима добре, але татом не називає. Вони часто ходять із мамою на могилку до батька, Ганнуся з цікавістю розпитує маму про те, яким був її батько.

— Він був чудовим. З ним я зрозуміла, що я зовсім не гидке каченя, а його пташечка…

І так буває.

КІНЕЦЬ.