Мені інколи просто хочеться перед самим носом свахи і свата закрити свої двері. Ну якісь дивні люди. Я б так не могла. Вони приходять щонеділі з пустими руками, а йдуть від мене ситі по горло, ще й інколи додому щось просять. Я намагалася натякнути невістці, що так не годиться, але її відповідь про “родинні зв’язки” мене вмить ставить на місце
Мені інколи просто хочеться перед самим носом свахи і свата закрити свої двері. Ну якісь дивні люди.
Я б так не могла. Вони приходять щонеділі з пустими руками, а йдуть від мене ситі по горло, ще й інколи додому щось просять. Я намагалася натякнути невістці, що так не годиться, але її відповідь про “родинні зв’язки” мене вмить ставить на місце
– Маріє, ти знову на всю “отару” повинна наготувати? – запитала подруга, коли я обережно витягала форму з пирогом із духовки.
– Так, Катю, а що робити? Син із сім’єю приїжджають. Та й Оленка маму з братом пообіцяла привезти. Ну, розумієш, для “зміцнення родинних зв’язків”.
Я поставила пиріг на стіл і задумалась. Може, й справді це похвально, коли невістка намагається об’єднати дві родини, але чомусь це завжди відбувається у мене вдома. А головне – за мій кошт.
Я вже давно пенсіонерка. Живу одна, бо чоловіка не стало багато років тому, а син Дмитро виріс і створив власну родину. У мене лише одна дитина, тому я завжди робила все, щоб підтримувати його і допомагати.
Дмитро – гарний чоловік і батько, а його дружина Оленка – жінка привітна, розумна і турботлива. Що ще треба для щастя матері, яка хоче бачити свого сина щасливим?
Коли Дмитро та Оленка будували свій будинок, я не вагалась ані хвилини: віддала їм усі свої заощадження. Бо хіба гроші важливіші за те, щоб мої онуки – а в них троє – жили у просторому та затишному домі? Я ще й допомагала, як могла: онуків доглядала, коли молоді працювали, пиріжки пекла, вареники ліпила, щоб їм було легше.
Але останнім часом усе змінилося.
Спочатку це здавалося милим. Молоді вирішили приїжджати до мене щонеділі. Дмитро казав, що для дітей важливо проводити час із бабусею. Я була дуже рада. Оленка запропонувала зробити недільні обіди традицією: щоб усі збиралися разом, розмовляли, сміялися, ділилися новинами.
Знаєте, я була так зворушена, що навіть не задумувалась, як це вплине на мене. Та перша “тривожна кнопка” спрацювала, коли Оленка привезла з собою свою маму.
– Це ж добре, мамо Маріє, що бабусі знайомляться, – усміхнулась вона.
– Діти мають знати, що в них велика і дружна родина.
Ну добре, я не заперечувала. Я навіть раділа за онуків. Але потім приїхала сестра Оленчиної мами. Наступного разу – ще хтось із їхньої родини. А зараз це перетворилося на щось систематичне: вони приїжджають усім гуртом. Інколи це 8-10 людей, а я навіть не встигаю запам’ятати, хто всі ці люди.
Кожен такий візит – це неабиякі витрати. Потрібно купити продукти, приготувати не лише обід, але й щось до чаю: пироги, печиво, бутерброди. Спочатку я просто докуповувала ласощі, але зараз це стало надто дорого. Тому доводиться пекти та готувати самій.
Мені завжди здавалося, що я справлюсь, але за цінами на їжу зараз навіть проста випічка обходиться недешево. За місяць лише на ці “обіди для зміцнення зв’язків” йде кілька тисяч гривень.
Я стараюся економити, як можу, але це не вирішує основної проблеми. Адже тут не лише про гроші. Я витрачаю на ці приготування свої сили, час і здоров’я. А головне – ніяк не можу сказати “ні”.
Якось я наважилася поговорити з Дмитром.
– Синку, а чи обов’язково мені щоразу готувати на стільки людей? Може, нехай наступного разу всі зберуться у вас?
Дмитро, як завжди, усміхнувся.
– Мамо, це ж дрібниці. Оленка так старається об’єднати родини. Хіба це не прекрасно?
– Прекрасно, але… – я зітхнула. – А хто ж про мене подбає?
Відчуття, що мене не чують, було неприємним. Я не хочу, щоб син подумав, ніби я скнара або ж скуплюся на онуків. Але й сил моїх більше немає.
Можливо, проблема в мені. Я виросла в сім’ї, де було прийнято допомагати один одному. Наша родина завжди була дружною, але й розуміла межі. Ми бачилися на великі свята, а в інші дні кожен займався своїми справами.
Я боюся, що якщо скажу “ні”, Оленка образиться. Бо вона справді намагається. Вона, можливо, не розуміє, скільки зусиль це коштує мені.
Я думала натякнути, що було б добре, якби вони самі інколи приносили щось із собою. Але ж як це виглядатиме? Може, я справді занадто багато думаю про думки інших.
Я люблю свою родину. Люблю Оленку, її дітей і навіть її маму, хоча ми дуже різні. Але мені здається, що в цьому “великому і дружному колі” я почуваюся зайвою. Ні, не так: я наче господиня на чиємусь чужому святі.
Порадьте мені: як правильно вчинити? Як сказати синові й невістці, що я більше не можу дозволяти собі таких витрат і не хочу щотижня бути “шеф-кухарем”? Може, я перебільшую? А може, це й справді має зупинитися?