– Анно, ти мусиш зрозуміти, що це гріх! – наполягала мама, дивлячись на мене поверх окулярів.

Її руки міцно стиснули краї стільця, ніби вона боялася впасти від власних слів.

– Як ти можеш навіть подумати про це? Люди говоритимуть, Анно! Розлучення – це ганьба для всієї родини!

– Мамо, – відповіла я, намагаючись говорити спокійно, хоч всередині усе палало від люті.

– Люди не жили з ним. Люди не бачили, що твориться в нас в сім’ї. Люди не чули, як він “спілкується” з нашою дочкою. І я не дозволю твоїм “людям” вирішувати мою долю.

Моя історія почалася шість років тому, коли я вперше зустріла Вадима. На той час мені було трохи за тридцять, і я тільки-но повернулася до рідного міста після невдалого шлюбу. Я була сповнена надій і готовності почати все з чистого аркуша. Саме тоді мама вирішила, що має чудовий план для мого життя.

– Анно, ти мусиш познайомитися з Вадимом, – сказала вона якось за вечерею.

– Він син моєї старої подруги Ольги. Золоті руки, добрий, віруючий. І дуже перспективний чоловік. Він би чудово підійшов тобі.

Я лише посміхнулася у відповідь. Здавалося, мама була налаштована влаштувати моє особисте життя більше, ніж я сама. І хоча я відчувала сумнів, все ж вирішила погодитися.

– Тільки разом вип’ємо кави, – сказала я собі.

– Що може статися?

Кава перетворилася на вечерю, вечеря – на кілька зустрічей, а вже за три місяці ми оголошували про заручини. Вадим був дійсно ввічливим, уважним і майстерно грав роль ідеального чоловіка.

Мама сяяла від щастя.

– Це доля, – повторювала вона.

– Нарешті ти матимеш справжню сім’ю.

Проте щось у мені не давало спокою. Вадим здався мені занадто впевненим у своїй правоті, занадто категоричним у своїх судженнях. Він легко критикував інших, інколи навіть “чорно”. Але мама швидко розвіювала мої сумніви.

– Він просто чесний, – говорила вона.

– У наш час так мало таких людей.

Я повірила їй. І вийшла за нього заміж.

Перші тривожні дзвіночки почали з’являтися ще в перший місяць після весілля. Вадим був невдоволений дрібницями: то вечеря не така смачна, то сорочка не так випрасувана. Спершу я не надавала цьому значення, думаючи, що це звичайне притиряння. Але згодом критика стала частішою і гострішою.

– Анно, що це за безлад? – гримнув він одного разу, повернувшись з роботи.

– Ти цілий день вдома, а квартира виглядає так, ніби тут ураган пройшов.

– Я працювала, – відповіла я, намагаючись зберігати спокій. – У мене були термінові проєкти.

– Працювала, – скривився він.

– Твоя робота – це сміх. Якби я не заробляв, ми б уже голодували.

Слово за словом, і наша розмова перетворилася на “бурю”. А потім… і гірше…

Я пам’ятаю, як стояла посеред кімнати, обіймаючи себе руками, не вірячи, що це сталося. Вадим стояв переді мною, його очі палали. А потім він просто пішов у спальню, не сказавши жодного слова.

Я намагалася виправдати його. Можливо, він був перевтомлений. Можливо, це просто випадковість, яка більше не повториться. Але вона повторилася. І не раз.

Я мовчала. Мовчала заради нашої доньки Марії, якій тоді було лише два роки. Мовчала, бо мама казала:

– Анно, усі чоловіки бувають такими. Ти просто повинна бути мудрішою.

Коли я наважилася сказати їй правду про Вадима, вона лише відмахнулася:

– Не вигадуй. Він добрий чоловік. Просто у нього важкий період. Допоможи йому.

Я продовжувала мовчати. Але кожен день у цьому шлюбі ставав усе нестерпнішим.

– Мамо, – сказала одного разу пошепки дочка.

– Я не хочу жити з таким татом.

Це було останньою краплею.

Тієї ночі я зібрала наші речі і пішла. Ми знайшли прихисток у моєї подруги, яка підтримала мене і допомогла знайти адвоката. Я вирішила подати на розлучення, хоч розуміла, що це викличе шквал осуду з боку родини і знайомих.

І я не помилилася. Коли мама дізналася про моє рішення, вона була приголомшена.

– Як ти можеш так ганьбити нашу сім’ю? – вигукувала вона.

– Люди говоритимуть! Ти хочеш, щоб на Марію вказували пальцем у школі?

Але я знала, що роблю правильно. Я більше не могла дозволити Вадиму руйнувати моє життя і життя моєї доньки.

Дорогі читачі, я звертаюся до вас із запитанням: як мені бути далі? Чи варто йти проти рідної матері, яка досі не підтримує мене? Як знайти в собі сили відстояти своє рішення, коли весь світ здається проти тебе? І як допомогти своїй доньці забути все, що сталося?

Буду вдячна за ваші поради та підтримку.

Джерело