Друг мого чоловіка приїхав до нас не з дружиною, яку я чудово знаю, а з якоюсь Лідою. Вони трималися за ручки і вона навіть сиділа, не соромлячись нас з чоловіком, у нього на колінах. Ночували вони також у нас у одній кімнаті. Я боялася розказати про цей “гріх” Марії. Я думала, це не мої справи. Та навіть тиждень не минув, як сама Марія постала на нашому порозі з претензіями, на які я не знала відповіді

– Тарасе, я жінка, а не суддя. Але дивитися на таке – то гріх!, – сказала я в тиху чоловіку.

Мене звуть Оксана, і я живу у невеликому містечку в центрі України. Наш із Тарасом дім завжди був відкритий для друзів і родичів, особливо на вихідні, коли можна посидіти за великим столом, спробувати домашнього борщу та заспівати українських пісень. Але того разу одна зустріч поставила мене у скрутне становище.

Наш давній друг Павло – веселий, компанійський чоловік, у якого, здавалося, все завжди йде як по маслу. Павло – місцевий “душа компанії”, а його дружина Марія, хоч і трималася осторонь, завжди виглядала шляхетною й стриманою.

Ми не були з нею дуже близькі, але я поважала її за мудрість і сильний характер. Павло часто приходив до нас, привозячи то свіжий мед, то “червоненьке”, а іноді й просто хороший настрій.

Одного разу Павло з’явився не з дружиною, а з молодою жінкою. Блондинка, років тридцяти, в короткій сукні, явно з іншого середовища, ніж наші кола.

Звали її Ліда. Павло представив її як “подругу”, але було очевидно, що це більше, ніж просто дружба. Вона поводилася дуже невимушено, притискалася до нього, навіть сідала на коліна.

– Тарасе, що це все означає? Він що, з дубу впав?, – запитала я чоловіка, коли Ліда й Павло вийшли на прогулянку в сад.

Тарас лише знизав плечима.

– Це не наша справа, Оксано. Павло – доросла людина, хай сам розбирається. А що Марія не прийшла, може, й на краще.

Але мені це не давало спокою. Павло і Ліда залишилися ночувати. Вони зайняли кімнату, де зазвичай зупинялися Павло з Марією. Це було вже занадто. У моїй голові крутилися думки про те, як я тепер дивитимуся Марії в очі, якщо вона дізнається, що я знала про це і мовчала.

Наступного ранку, за сніданком, я прямо запитала Павла: “Павле, а Марія про це знає?”

Він засміявся, але в його очах майнуло хвилювання.

– Марія знає тільки те, що їй потрібно знати. У нас свої стосунки, Оксано. Ти б краще подивилася на себе!

Його слова зачепили мене. Я не розуміла, чому він так сказав, але вирішила промовчати.

Через тиждень Марія з’явилася на нашому порозі. Вона дізналася про Ліду, і її погляд палав.

– Оксано, як ти могла дозволити йому це? Ти ж знала, ти ж бачила!

Я розгубилася. Мені справді здавалося, що я винна. Але чи повинна була я втручатися у їхні стосунки?

Марія не стримувалася: “Оксано, ти жінка. Ми маємо триматися разом. Як ти можеш дозволяти чоловікам так поводитися з нами?

Я не знала, що відповісти. Зрештою, я запропонувала відвезти її додому, щоб вона заспокоїлася. Дорогою вона розповіла мені багато про те, як важко їй жилося з Павлом. Я зрозуміла, що наша дружба тільки починалася.

Що думаєте ви?

Чи мала я право мовчати, знаючи про цей вчинок Павла? Чи повинна була я повідомити Марії про те, що відбувається?

Наперед вам щиро вдячна. Ваші слова можуть стати порадою для інших, хто опинився у схожій ситуації.

Джерело