“Синку, я не розумію, навіщо тобі така сім’я, в якій немає дітей”.

“Павлику, як я до вас не прийду, у вас завжди повна раковина немитого посуду. Твоя дружина що, взагалі за порядком не стежить?”

“Не заслуговує твоя Олена, щоб ти з нею так няньчився!”

“Уявляєш, синочку, твоя дружина мене у квартиру не пускала! Я цілих п’ять хвилин у двері дзвонила!”

“І ти це їси?! Та в іншого чоловіка це її куховарство була б на її ж голові! Вона зовсім про тебе не піклується!”

“А що це, Павлику, у тебе на рукаві? Пляма якась… Що ж за дружина в тебе така криворука, що не може твої речі привести до ладу?!”

Це з останнього…

Тобто це ті репліки, які було сказано моєю свекрухою моєму чоловікові при мені ж за останні кілька місяців. Само собою, мама говорила це, звертаючись виключно до синочка, не звертаючи жодної уваги на мою присутність і на те, що я не глуха. І, хочу зауважити, що я відібрала ще досить нешкідливі висловлювання.

Що вона говорить йому наодинці, боюся навіть уявити!

А тепер поясню, що до чого.

Спочатку оголошу список дійових осіб цього фарсу:

Я, Олена Володимирівна, 35 років, невістка.

Мій чоловік, Павло Дмитрович, 40 років, син.

Ізольда (Господи, прости!) Станіславівна, 62 роки, мама чоловіка і, відповідно, моя свекруха.

Працюю я рієлтором. Той, хто має хоч якийсь стосунок до цієї професії або знайомий із рієлторами, розуміє, наскільки складна і напружена у нас робота. Мало того, що в мене ненормований робочий день, так ще й сильне психологічне навантаження, емоційна нестабільність, необхідність залагоджувати конфлікти між клієнтами, часом терпіти незаслужені звинувачення неврівноважених або некомпетентних покупців/продавців та інше.

Так, на сьогоднішній день у мене дуже (не побоюся цього слова) хороша зарплата. Так для цього ж і попрацювати треба: вдень в офісі, вечорами – покази, зустрічі; часто працюємо і у вихідні та святкові дні. При такому завантаженні, природно, іноді й посуд у раковині залишається, і пропилососиш не щодня, і плямочку (хай йому грець!) на рукаві чоловіка не помітиш вчасно.

Але все це буває іноді! І посуду в мене в раковині не «гора», як висловлюється свекруха, а тарілка плюс чашка плюс ложка.

Та й чоловік, власне кажучи, не сліпий. І йому не два роки! Побачив пляму – перевдягни піджак! Їх же цілих чотири штуки в гардеробі висить!

Вона ж вічно роздує з мухи слона! Ходить до нас, як на роботу: тому що робити більше нічого. Чоловіка немає, вдома виносити мозок нікому, ось і шастає.

Перший час я ставилася до неї поблажливо. По-перше, ніколи мені вступати з нею в контри, а по-друге, не хотіла псувати стосунки, «все-таки мама чоловіка». Це вже моя мама вічно так мене вчила життя. Добре, що вони з батьком живуть досить далеко від нас, за 500 км, а то, цілком імовірно, теж би роздавала непрохані поради. Але останнім часом, просто вже сил ніяких немає терпіти свекрушині закидони (а хотілося сказати міцною лайкою!).

Скільки разів просила Павла: “Заспокой ти, Христа ради, свою маму! Бо якщо мені це доведеться робити, то мало нікому не здасться!” А він ні мукає, ні телиться.

Що стосується того, що я її до квартири не пускала («цілих п’ять хвилин!» – ось же ж …! евфемізм), то справа була так.

День видався на рідкість напружений: із грандіозним скандалом зірвалася угода. Я після всього ледве ноги приволокла додому. І насамперед попрямувала у ванну і встала під душ: так хотілося змити з себе весь негатив цього дня… І тут дзвінок у двері! Я відразу зрозуміла, що це свекруха, адже в Павла свої ключі.

Звісно, я могла б і не виходити з душу, але який сенс: настрій уже ще більше пішов під укіс, бо цей дзвінок порушив мій релакс і знову накрутив мені нерви. Поки я вийшла, обмотавшись рушником, минув певний час, і наша мама (вимовлено з глибокою іронією) сильно засмутилася, про що не забарилася повідомити синочкові, коли він повернувся з роботи.

Цього ж вечора ми вечеряли ролами, які я замовила. Бо готувати вечерю в мене не було ні сил, ні бажання.

Вигляд нашої їжі свекрусі зовсім не сподобався. Ми, звісно, запросили її за стіл, і вона, зрозуміло, не відмовилася. Спочатку Ізольда Станіславівна довго гримасувала, роздивляючись роли, потім із великою огидою спробувала один. Швидше за все, він їй сподобався. Але не буде ж вона, справді, брати свої слова назад! З’їла ще один і з великими труднощами відмовилася від інших. Та неозброєним оком було видно, що хоче вона ще ролів! Однак її противна натура не дозволила визнати свою неправоту.

— Павлику, май на увазі, – попередила я чоловіка, коли ми залишилися наодинці, – що наступного разу їжа буде не в мене на голові, а в твоєї мами! Скільки вже це триватиме, скажи на милість?! Ти поговориш із нею врешті-решт коли-небудь?! Я, між іншим, твоя дружина, і ти повинен захищати мене перед іншими людьми, а не сидіти, проковтнувши язик!

— Люба моя, ну це ж… – почав було чоловік.

Однак я не могла більше слухати його виправдання свинської поведінки його матері. Того вечора ми з Павлом сильно посварилися. Ну прям дуже сильно!

А тепер – про дітей.

Коли дев’ять років тому Павло зробив мені пропозицію, я відразу його попередила, що дітей не хочу.

— І, можливо, не захочу ніколи, – додала я з усією серйозністю.

— Оленко, не переживай з цього приводу. Я тебе кохаю так міцно, що готовий на все, тільки б ти стала моєю дружиною і завжди була поруч, – відповів Павло.

Це питання ми тоді закрили. І протягом усього цього часу жили чудово, не заводячи розмов на тему дітей.

А свекрусі ж кортить! Може, вона й хоче онуків, я ж не сперечаюся! Але це ж її питання. Ми ж дітей не хочемо. Зате вона осідлала цього коника і за кожної зручної і незручної нагоди тицяє сина в мою бездітність, активно радячи йому знайти «нормальну жінку».

І ось це ось усе: безхребетність чоловіка, безпардонність і нахабство свекрухи, її вічні приходи невчасно і без запрошення – усе накопичується й накопичується, з кожним днем усе сильніше отруюючи моє життя.

Наближався день мого народження.

З Павлом ми вирішили відзначити його в кафе і запросити тільки вузьке коло найближчих і вірних людей. Не тому що немає або шкода грошей, а тому що хотілося просто теплого дружнього спілкування з по-справжньому рідними людьми. Чоловік пропонував узяти організацію цього заходу на себе, але я захотіла все влаштувати сама, бо на той час твердо вирішила: Ізольду Станіславівну запрошувати не буду.

Знайшла невелике затишне кафе, викупила його все на один вечір, розіслала всім запрошення, на яких невеликим шрифтом, але який добре виділявся, було написано: «Вхід тільки за запрошеннями!»

Охорона на вході була попереджена суворо контролювати наявність запрошень. І якщо хтось буде пориватися пройти без квитка, хто б він не був і якими б родинними зв’язками не козиряв, не впускати. Конфлікти залагоджувати самостійно і нас із чоловіком у жодному разі не відволікати від свята!

— Я хвилююся, чому мама не прийшла, – злегка спантеличено сказав мені Павло в розпалі заходу. – Адже вона і сукню собі купила, і зачіску збиралася зробити. Казала, що приготувала чудовий тост для тебе. Я, напевно, вийду зателефоную їй.

— Почекай, – я поклала свою руку поверх руки чоловіка. – Збиралася, кажеш? А звідки вона знає, де ми святкуємо і о котрій годині?

— Ну як звідки? Я їй сказав, – здивовано відповів Павло.

—А навіщо ти їй це сказав? Ми ж домовилися, що організацією свого свята я займуся сама. Це моє свято, і я вирішила, що все буде так, як я хочу.

— Але це ж мама! Як я міг не сказати їй?! А ти що, не запросила мою маму?!!! – скипів чоловік і вже насилу стримувався, щоб не підвищити голос.

— Так, Павлику. Як ти вже зрозумів, я твою маму на СВІЙ день народження не запрошувала. Тому що я вже просто не можу її ні бачити, ні чути. Можливо, вона і приходила, але охорона її не пропустила, оскільки вхід на нашу вечірку суворо за запрошеннями.

Павло обхопив голову руками, даючи зрозуміти, що він приголомшений, принижений, розтоптаний… І що я найпідліша з усіх підлих істот на всьому білому світі.

Ми вийшли у фойє.

— Олено, я не очікував від тебе такої моторошної витівки! Ти мене зганьбила! Ти принизила мою маму! Як ти могла?! – метався він по блискучій плитковій підлозі. – Не знаю, чи зможу я коли-небудь тебе пробачити!

— Це вже твої проблеми! А з мене досить! І маму твою я не принижувала. Навпаки, це на мене принижувала всі дев’ять років нашого шлюбу: день у день, з року в рік! Принижувала, знущалася, наклепувала, втручалася, намагалася зруйнувати наш шлюб! А ти ніколи, жодного разу не став на мій бік, не захистив від нападок своєї матері. І це не ти мене не пробачиш! Це я більше не потерплю такого до себе ставлення!

Чоловік в обуренні пішов із кафе, а я повернулася до гостей. Звісно, настрій був огидним і мені нелегко було взяти себе в руки. Але я постаралася! І залишок вечора пройшов добре.

Що з нашою сім’єю буде далі? Поняття не маю! Подивимося. Можливо, доведеться розлучатися. Але я до цього вже готова.

Якщо в кого була подібна ситуація з “мамою чоловіка” поділіться будь ласка. Я просто не розумію як можна так постійно лізти в життя своєї вже дорослої дитини і псувати його.

КІНЕЦЬ.