– А ну тихо мені там бутьте!, – вигукнула я до дітей, які гучно сперечалися в своїй кімнаті. – Ти захищаєш свого сина, а я свого, – звернулася я вже до самої невістки, в якої язик, як той праник.

– А нічого, що вашому сину вже сороківка минула, а моєму й десяти немає?

– Твій син ледачий! Я ж його просила вчити ту англійську цілий день. Він тягнув, ось і дотягнувся. А в хаті нема чого сперечатися, – я ще щось хотіла говорити, ба більше, я і говорила, вчила їх, але невістка з грохотом закрила до себе в кімнату двері.

Всю ніч я крутилася, бо не знала, чи правильно вчинила, коли до дітей з непрошеними порадами влізла. Вже перед ранком прокинулася від щебетань Тетяни і мого сина.

– Ну, слава Богу, помирилися, – подумала я про себе і знову залізла під теплу ковдру.

Десь ще з пів годинки я полежала. Внук вже пішов до школи, ось і я вирішила піти на кухню, випити кави, поснідати.

– Що будемо їсти?, – нормальним тоном запитала я у невістки.

– Я сьогодні каву з канапкою, – гордо відповіла мені невістка, знаючи, що я канапки на сніданок не їм.

Тетяна взяла свою тарілку, каву і попрямувала за комп’ютер в свою кімнату, зачинивши за собою двері. Раніше вона так ніколи не чинила. Завжди Таня готувала якусь кашу в мультиварці, щоб всі поснідали, а тут на тобі.

Син також перекусив в той ранок канапкою і побіг на якусь важливу зустріч.

Вже три дні з тої суперечки минуло, а невістка мене якось ігнорує.

Говорить зі мною через зуби, ну а з моїм сином, з яким і виникла суперечка, в неї все гаразд.

Але в чому моя вина? Якось дивно все це виходить. Посперечались молоді, а не розмовляє невістка зі мною.

Просто Таня вважає, що їй свого сина захищати можна, а мені свого ні.

Але діти вони завжди діти і навіть в сорок чи в п’ятдесят.

Ну хіба я не права?

Чи повинні ми, старші, вчити дітей і давати їм свої поради?

І як помиритися з невісткою? Я то їсти не дуже люблю готувати, а вони з чоловіком як не в ресторан ввечері чимчикують то до моєї свахи на вечерю…

Джерело