Не знаю, яким місцем я думав, коли це робив, але 8 років тому я одружився з жінкою з двома дітьми, потім у нас народилися спільні малюки. Ми жили у моєму будинку великою дружною родиною.

Нині двом нашим спільним дітям ще немає й 5 років, а старші діти Оксани – вже підлітки. А потім сталося невиправне – минулого року моєї дружини не стало.

Це саме по собі було для мене випробуванням, але й мої прийомні діти почали підливати олії у вогонь, мовляв, матері немає, ти нам не батько, і слухатись тебе ми не будемо.

Чесно кажучи, діти дружини ніколи особливої любові до мене не відчували: для них я завжди був просто чоловіком їхньої мами – і все.

Вони мають свого батька, вони його обожнюють, і це нормально. Але поки Оксана була з нами, вони ставилися з повагою і до мене, і до нашого будинку. А тепер все полетіло шкереберть.

Я розумію, що зараз їм важко, але мені від цього не легше. Я намагався знайти до них підхід – марно. Тепер старші все роблять мені на зло, та ще й заявляють:

– Ти нам ніхто!

Вони заважають молодшим спати, не прибирають за собою і можуть піти з дому і не сказати, куди і на скільки.

Останньою краплею стала вечеря у бабусі з дідусем, батьків їхнього батька, минулого тижня. Коли я сказав, що нам треба збиратися додому, тому що молодшим пора спати, старші заявили, що поки не збираються йти.

А потім взагалі запропонували:

– Ну ти відвези малечу, поклади – і повернешся за нами.

Це 2 години їзди, на хвилиночку. Я сказав: “Ні”. Тоді батьки їхнього батька почали охати і зітхати, що я надто суворий з хлопцями, треба дозволити їм залишитися.

Мені й так непросто з чотирма дітьми, двоє з яких ще дошкільнята, а двоє – підлітки, які мене ні в що не ставлять, а родичі їхнього батька ще й ускладнюють мені життя!

Тут уже мої нерви здали: діти хочуть залишитись у бабусі з дідусем? Не питання. Рішення прийшло само собою: я просто спакував їхні речі і відвіз до будинку родичів.

У мене двоє малюків, про яких потрібно піклуватися, і немає часу няньчитися з двома підлітками, для яких я пусте місце.

І знаєте, стало краще. Мій будинок не схожий на смітник вперше за кілька тижнів. Мої молодші діти сплять усю ніч. Мої прийомні діти живуть зі своїм дядьком у тому самому місті, що і я, тому вони можуть навчатися у старій школі разом зі своїми друзями.

Але всі навколо осудили мене. А за що? Самі прийомні діти, а також їхній батько (так, у них є батько, і він живий!) кажуть, що я їм ніхто і взагалі не маю права їх виховувати. Ну і добре, я з цим згоден.

Я фактично не маю на цих дітей жодних батьківських прав. Я – чоловік їхньої мами, якої не стало. Так, ми жили під одним дахом кілька років, але зараз я для них якийсь лівий дядько.

Мої родичі вважають мене поганою людиною за те, що я покинув прийомних дітей, але це не так. У мене є двоє малюків, яким я потрібний більше.

У двох старших є батько, а також бабуся та дідусь, які їм допомагають. Хіба погано? Скажу одразу: з батьком вони не живуть, бо його робота пов’язана з відрядженнями, його часто не буває вдома. Але я думаю що їм цілком нормально живеться.

Чи я все ж таки не правий?

Джерело