– Я більше так не можу, Сергію! Ми маємо вирішити це питання раз і назавжди!

– Та що ж вирішувати?! Сашко житиме зі мною, і крапка!

– Ні, з якого дива?! Я його мати! Я проводжу з ним більше часу.

Сашко зіщулився на підвіконні.

– Знову. Знову ці сварки…

За вікном повільно йшов сніг, вкриваючи сірий двір білою ковдрою. У сусідньому дворі весело гралися діти, їхній сміх долинав до дев’ятого поверху, де жила їх родина.

Хлопчик із сумом спостерігав за безтурботною грою дітлахів, згадуючи, як ще недавно і в їхній родині все було по-іншому.

Три місяці тому…

– Сашко, прокидайся, соня! – мама ласкаво потріпала його волосся. – Тато млинці приготував!

– М-м-м… З варенням? – сонно посміхнувся хлопчик.

– І з варенням, і зі сметаною, і навіть з твоїм улюбленим згущеним молоком!

Тоді вони були ще щасливі…

Тато у нього працював не аби-ким, а архітектором! Мама теж була творчою людиною – викладала в музичній школі.

На вихідні вони їздили на природу, влаштовували домашні концерти – мама грала на піаніно, тато на гітарі, а Сашко просто підспівував, смішно не потрапляючи в ноти. Вони будували грандіозні плани на майбутнє.

А потім…

Потім батько отримав велике замовлення від відомої будівельної компанії.

Почав затримуватись на роботі, пропускати сімейні вечері.

Мама все частіше сиділа біля вікна, сумно дивлячись на дорогу.

Сашко чув, як вона плакала ночами.

– У тебе хтось є?! – цей вигук мами він запам’ятав назавжди.

– Що за нісенітниці, Олено! Я працюю!

– Так? А парфуми в машині? А пізні дзвінки?

– Це все Марина Вікторівна, моя дизайнерка! Ми працюємо над проєктом!

– Ах, Марина Вікторівна…

З того дня все пішло шкереберть. Тато переїхав на орендовану квартиру, «щоб не турбувати сина постійними сварками».

Але Сашкові від цього стало ще сумніше…

…Годинник показував 17:30. Скоро батьки повернуться з роботи і все почнеться спочатку.

Нескінченні суперечки, галас, гримання дверима.

Сашко вже вивчив цей сценарій напам’ять.

Вхідні двері гримнули.

– Я ж казала, що треба було забрати його раніше зі школи! – почувся мамин голос із коридору.

– Олено, давай не починай… У мене була важлива зустріч.

– У тебе завжди важлива зустріч! А син?!

Сашко тихенько зліз із підвіконня.

Він схопив куртку і, намагаючись не шуміти, вислизнув у під’їзд.

У ліфті їхала сусідка, тітка Віра, із пакетами продуктів в руках.

– Сашко? Куди ж ти один в такий холод?

– Я… Я просто погуляти, – пробурмотів хлопчик, опустивши очі.

– Передай мамі, що я спекла її улюблений морквяний пиріг. Нехай зайде увечері.

Сашко кивнув, але знав, що не передасть. Мама тепер рідко заходить до сусідів. Соромиться заплаканих очей.

Сашко йшов по пустих вулицях, поклавши руки в кишені. На дитячому майданчику, де він зазвичай грав із друзями, тепер було порожньо. Тільки рипіли гойдалки, що розгойдувалися вітром.

Згадалася остання розмова з найкращим другом Дмитром.

– А в нас тато теж пішов, – сказав тоді Дмитро. – На пів року. А потім повернувся.

– Правда? – у Сашкових очах засяяла надія.

– Ага. Мама каже, іноді дорослим пора подумати.

– А як вони… Ну… Помирилися?

– Не знаю точно. Наче тато дуже заслаб, а мама його доглядала. Ну і якось так…

Сашко тоді довго думав над цими словами. Навіть майнула думка – прикинутися, що він занедужав. Але обманювати батьків він не хотів.

Ліхтарі відкидали тьмяні кола світла на засніжений асфальт. У голові крутилися уривки батьківських сварок:

«…так далі продовжуватися не може…»

«…треба думати про дитину…»

«…я подаю на розлучення…»

Проходячи повз супермаркет, Сашко раптом помітив знайому фігуру.

Це була вона – Марина Вікторівна, та сама дизайнерка, яка працювала з татом.

Висока блондинка у червоному пальто виходила з магазину з пакетами в руках. Хлопчик інстинктивно сховався за рекламний щит.

– Он вона яка… – подумав він, розглядаючи жінку.

Вона не видалася йому гарною. Звичайна тітонька, тільки дуже худа і з яскравою помадою.

Що в ній особливого? Чому через неї зруйнувалася їхня родина?

Марина Вікторівна дістала телефон, і Сашко почув уривок розмови:

– Так, Сергію… Звісно, ​​проєкт майже готовий… Завтра в той же ж час?

Хлопчик застиг. Значить, мама була права? Він розвернувся і побіг геть, не розбираючи дороги. Сльози застилали очі.

– Я не хочу… Не хочу вибирати! – прошепотів Сашко, витираючи мокрі щоки.

Вітер посилився. Хлопчик звернув у темний провулок, коли раптом почув якийсь звук…

– Мабуть, кошеня, – Сашко зупинився й прислухався.

Звук повторився – жалібний, безпорадний.

Він ішов від контейнерів зі сміттям.

У напівтемряві хлопчик розрізнив картонну коробку.

Серце стрепенулося – може, й справді кошеня?

Він завжди мріяв про вихованця, але мама була проти.

Він глянув у коробку, і не повірив своїм очам.

Там, вкрита тонкою ковдрою, лежала крихітна… Дівчинка!

Її обличчя почервоніло, крихітні ручки безпорадно рухалися в повітрі.

– Господи… – видихнув Сашко.

Не роздумуючи ані секунди, він скинув куртку і дбайливо загорнув у неї маленьку. Думки плуталися:

– Як можна було?.. Хто міг?.. Чому тут?..

– Тихше-тихше, маленька, – шепотів він, пригортаючи згорток до себе. – Зараз ми тебе зігріємо…

Сашко побіг додому. На розі він натрапив на службову машину.

– Агов, хлопче! – гукнув його чоловік у формі. – Куди ти так пізно біжиш?

– Допоможіть! – вигукнув Сашко. – Я… Я знайшов її!

Через п’ять хвилин вони вже були біля під’їзду. Люди в формі викликали швидку, один із них побіг нагору із Сашком.

– Мамо! Тату!

Батьки вискочили в коридор, припинивши свою чергову суперечку. На їхніх обличчях було здивувався.

– Сашко! Де ти був?! – мама кинулася до нього.

– Ми ж так переживали! – батько опустив телефон. – Я вже куди тільки не дзвонив…

– Ваш син, – втрутився чоловік у формі. –Він здійснив справжній подвиг…

Коли Сашко обережно розгорнув куртку, у коридорі запала тиша.

Маленька заплакала, і мама, не роздумуючи, взяла її на руки.

– Боже мій… – прошепотіла вона, заколисуючи малюка. – Яка крихітка…

– Швидка вже їде, – сказав чоловік у формі. – Ви молодець, хлопче. Не кожен дорослий зрозумів би, як треба діяти.

Приїхали лікарі, потім ще люди у формі.

Почалися розпитування, оформлення документів.

Сашко докладно розповів, де побачив дівчинку.

А потім він відчув слабість…

Мама загорнула його в плед, тато приніс гарячий чай. Вони сиділи поруч, пліч-о-пліч, вперше за довгий час не сперечаючись і не сварячись.

Вночі Сашко мав температуру. Крізь напівзабуття він чув стривожені голоси батьків:

– Сергію, у нього під сорок! Може, у лікарню?

– Зараз лікар приїде, я викликав.

– Дай ще води… Сашко, любий, потерпи.

– Як дивно, – думав хлопчик, засинаючи. – Вони знову разом. Знов дбають про мене…

Він зліг на два тижні. Весь цей час батьки по черзі чергували біля його ліжка. А одного разу вночі, коли температура трохи спала, Сашко почув їхню розмову в коридорі:

– Знаєш, Олено… Я маю тобі зізнатися.

– У чому?

– Не було ніякого роману з Мариною. Я… Я й справді тільки працював.

– Але парфуми в машині…

– Вона їздила зі мною на об’єкти. Просто робота нічого більше. Я був таким недолугим, що не пояснив тобі одразу…

– Я теж нерозумна, що не повірила.

Запала тиша, а потім Сашко почув тихий плач.

– Пробач мені, – шепотів тато. – Я так запереживав, коли Сашко зник… Зрозумів, що можу втратити вас обох.

– І ти пробач. За сварки, за підозри…

Хлопчик усміхнувся і знову заснув.

А коли він прокинувся вранці, то побачив батьків, які спали у кріслах поряд з його ліжком.

Мама поклала голову татові на плече, а він обіймав її однією рукою.

Одужання йшло повільно, але з кожним днем ​​Сашко почував себе краще.

А ще він помічав, як змінюється атмосфера у домі.

Мама знову почала готувати татові улюблені пиріжки. Тато повертався раніше з роботи, привозив продукти.

Якось увечері вони влаштували сімейну нараду.

– Синку, – почала мама, нервово смикаючи серветку. – Ми з татом багато думали…

– Про розлучення? – тихо спитав Сашко.

– Ні! – вигукнули батьки хором.

– Ми вирішили залишитись разом, – усміхнувся тато. – І… є ще дещо.

– Пам’ятаєш ту маленьку дівчинку? – мама взяла Сашка за руку. – Ми відвідували її в лікарні.

– З нею все добре?

– Так, вона здорова. Але… Її батьки так і не знайшлися.

– Ми подумали… – тато перезирнувся з мамою. – Може, ти хотів би стати їй старшим братом?

Сашко застиг, не вірячи своїм вухам.

– Ви хочете… Її вдочерити?

– Тільки якщо ти згоден, – квапливо додала мама. – Це важливе рішення для всієї родини.

– Звичайно згоден! – Сашко скочив з місця.

– Тихо-тихо, – засміявся тато.

Наступний місяць пролетів, як один день.

Оформлення документів, підготовка дитячої кімнати, купівля всього необхідного для маленької. Сашко із задоволенням допомагав вибирати іграшки й одяг.

– А як ми її назвемо? – спитав він одного разу за вечерею.

– Ми маємо пропозицію, – усміхнулася мама. – Надія.

– Чому?

– Тому що вона подарувала нам надію, – відповів тато. – Надію на нове життя, на щасливу родину.

Того ж вечора у двері подзвонили. На порозі стояла тітка Віра з кошиком, накритим рушником.

– Це вам подаруночок до появи донечки, – сказала вона і підняла рушник.

У кошику сиділо руде кошеня з білими лапками.

– Але ж у мами непереносимість… – розгублено сказав Сашко.

– Вже ні, – підморгнула мама. – Я пройшла курс процедур. І взагалі, хіба може бути повна сім’я без кошеня?

Малюка назвали Щасливчиком. Він одразу зайняв своє місце в сім’ї – спав у ногах у Сашка, зустрічав тата з роботи і муркотів, коли мама грала на піаніно.

А через тиждень додому привезли Надійку. Крихітну, з цікавими карими оченятами.

– Привіт, сестричко, – прошепотів Сашко, нахиляючись над ліжечком. – Я твій старший брат. І знаєш, що? У тебе тепер є не тільки мама й тато, а ще й я, і навіть котик!

Надія посміхнулася, взявши його палець крихітною ручкою.

---

Минув рік. У квартирі більше не чути було сварок. Вечорами грала музика – мама на піаніно, тато з гітарою, а Сашко так само смішно не потрапляв у ноти.

Але тепер його «концерти» незмінно збирали захоплені оплески молодшої сестрички.

Надійка росла веселою дівчинкою. Щасливчик охороняв її сон, згорнувшись клубочком біля ліжечка.

А Сашко…

Сашко іноді повертався думками в той холодний вечір, коли розпач привів його до цього дива…

Тепер він точно знав – іноді треба пройти через темряву, щоб побачити світло.

І найважливіші подарунки долі приходять саме тоді, коли здається, що надії немає зовсім…