“Коли копійка пахне”

Оля стояла біля дверей, плачучи. Її очі, завжди гордовито холодні, тепер були повні сліз. Мені було цікаво, що змусило її повернутися. Мабуть, запах грошей.

Колись я думав, що моє життя – як гірська стежка: важка, але приведе до вершини. У мене була робота, нехай і не омріяна, але стабільна. І була Ольга – моя дружина, з якою я планував старіти, дивлячись на внуків у затишному будиночку.

Але стежка раптом обірвалась, і я полетів униз. Мене звільнили. Ні, я не був винен – компанія збанкрутувала. В один день я залишився без роботи й упевненості в завтрашньому дні.

– Степане, скільки це триватиме? – Ольга дивилася на мене з-під тонко вищипаних брів, не приховуючи роздратування.

– Олю, я шукаю роботу. Зараз важко, але все налагодиться.

– Налагодиться? А як щодо кредиту? Як щодо їжі? Чи ти думаєш, що хліб сам з’явиться на столі?

Я мовчав. Її слова були важким каменем. Ще місяць тому ми разом планували відпустку в Карпатах, а тепер вона дорікає мені за кожну копійку.

Через тиждень вона пішла.

– Степане, я не можу так жити. Це не життя.

– Але ж ми обіцяли підтримувати одне одного, пам’ятаєш? І в радості, і в горі.

– У горі? Ти сам створюєш собі це “горе”, – сказала вона й пішла.

Я залишився сам у квартирі, яка тепер здавалась мені порожньою та чужою. Щоночі сидів перед комп’ютером, переглядаючи вакансії. Мене не брали: комусь потрібні були молоді фахівці, комусь – з досвідом у галузях, про які я й не чув.

Одного разу я написав своєму давньому другові Івану, з яким ми працювали разом на першій роботі. Він одразу ж запросив мене на каву.

– Степане, ти впораєшся. Знаєш, у мене є знайомий, який шукає людину на посаду менеджера. Це не твоя спеціалізація, але ти – хлопець із головою.

– Дякую, Іване. Навіть не знаю, що б я робив без тебе.

– Ти ж мене знаєш. Я завжди поруч. Ти просто спробуй, а далі – побачимо.

Завдяки Івану я отримав роботу. Вона була далека від моєї мрії, але я зміг стати на ноги. Я працював, не покладаючи рук, і за кілька місяців довів, що вартий більшого. Мені підвищили зарплату, а згодом і посаду.

Одного вечора, повернувшись додому, я почув знайомий звук повідомлення. Це була Ольга.

“Степане, привіт. Можна з тобою зустрітися? Хочу поговорити”.

Я читав це повідомлення кілька разів. Суміш подиву, гніву та цікавість переповнювали мене. Я погодився.

Ми зустрілися в тому самому кафе, де колись святкували нашу річницю. Вона була схвильована, нервово крутила сережку.

– Степане, я… Я зробила помилку. Я не мала йти.

– Помилку? – перепитав я, вдивляючись у її обличчя.

– Тоді мені здавалося, що ти ніколи не вийдеш із того стану. Але тепер я бачу, що ти змінився.

– Змінився? Олю, ти залишила мене тоді, коли я тебе найбільше потребував.

Вона мовчала.

– Ти бачиш тільки результат, – продовжив я. – Але ти не знаєш, як мені було важко без тебе. І як я врешті зміг усе подолати.

– Я хочу виправити нашу помилку, – тихо сказала вона.

– Нашу? – я ледве стримував гнів. – Це була не “наша” помилка. Це була твоя втеча.

Ми мовчали. Я знав, що на цьому нашу розмову потрібно завершити.

Я повернувся додому сповнений емоцій. На думку спала Христина – моя нова знайома, яка працювала зі мною в компанії. Вона була тією, хто підтримував мене, коли я вчився на новій посаді, хто вірив у мене, коли сам я сумнівався.

Одного разу під час нашої розмови Христина сказала:

– Степане, ти сильний. Просто не звертай уваги на тих, хто не бачить твоєї цінності.

Ці слова гріли мене щоразу, коли було важко.

Наступного дня я запросив Христину на каву. Вона усміхнулася, погодившись. І тоді я зрозумів, що майбутнє може бути яскравішим, ніж минуле.

Ольга стала частиною моєї історії, але не її центром. А я? Я нарешті відчув, що готовий писати нові глави.

Але як мені пояснити Олі, що двічі в одну річку не ввійдеш? Вона досі шукає зі мною контакти…

Джерело