Марина дивилася на вже охололу вечерю і в сотий раз перевіряла свій телефон. Дев’ята вечора. Віктор ніколи не затримувався так пізно без попередження…

Дванадцять років – вона звикла, що чоловік приходить о сьомій, максимум о пів на восьму вечора.

Звикла, що вони вечеряють разом, обговорюють минулий день. Вона розповідає про своїх третьокласників, він – про справи в магазині.

Телефон нарешті задзвонив.

– Вибач, кохана, – голос чоловіка звучав якось дивно. – Важлива зустріч із постачальниками. Ти лягай спати, не чекай на мене.

– Все гаразд? – Марина спохмурніла. – Голос у тебе якийсь…

– Все добре. Просто втомився. Бувай!

Він поклав слухавку надто швидко. Марина задумливо глянула на екран телефону. За дванадцять років вона вивчила чоловіка, як свої п’ять пальців. Коли бреше – починає частіше дихати. Коли нервує – говорить швидше, аніж зазвичай. Зараз було і те, й інше…

Останнім часом щось невловимо змінилося. Зовні все було, як раніше – він цілував її вранці, бажав гарного дня, питав, що приготувати на вечерю… Але ніби згасла якась іскра.

А два місяці тому у їхній під’їзд переїхала нова сусідка. Алла була яскравою блондинкою років двадцяти дев’яти, фітнес-тренерка.

Марина зустріла її в ліфті і чомусь одразу відчула неприємний холодок. Надто пильний погляд, надто награна усмішка.

– Ой, так ви дружина Віктора? – запитала тоді Алла. – А я його сьогодні вранці зустріла, такий цікавий чоловік…

Віктор повернувся біля першої ночі. Від нього пахло незнайомим квітковим парфумом…

– Душ і спати, – буркнув він у відповідь на запитливий погляд дружини. – Втомився я дуже.

Марина лежала без сну, слухаючи шум води. Якось неприємно було на душі. Вона завжди довіряла своїй інтуїції – і зараз та говорила, що робиться щось нехороше.

В наступні тижні «зустрічі з постачальниками» почастішали. Віктор почав повертатися все пізніше, говорив дедалі менше. А головне – почав ховати телефон. Раніше спокійно залишав його на столі, а тепер носив із собою навіть у ванну.

– Вітю, може в кіно сходимо на вихідних? – якось запитала Марина. – Давно ми нікуди не вибиралися разом.

– Не можу, – він навіть не відвів очей від телефону. – У суботу в мене важлива презентація. Ти ж розумієш – робота.

Марина розуміла. Тільки ось вперше за дванадцять років засумнівалася – а чи справді це робота?

А потім вона почала помічати дрібниці. Нова сорочка, яку вона точно не купувала… Занадто ретельно виголене обличчя – раніше він голився через день. Ледве вловимий квітковий аромат на комірі…

В учительській колеги обговорювали якийсь серіал про зраду. Марина раптом упіймала себе на думці, що героїня-дружина здається їй дуже знайомою. Така ж, яка нічого не бачить, така ж довірлива…

– Маринко, все гаразд? – запитала Ганна Петрівна, літня вчителька математики. – Останнім часом ти якась розгублена.

– Все гаразд, – Марина спробувала посміхнутися. – Просто втомилася.

Увечері, повертаючись додому, вона знову зустріла Аллу. Сусідка виглядала особливо ефектно – коротка сукня, високі підбори, ідеальний макіяж.

– На побачення? – машинально запитала Марина.

– Можна і так сказати, – Алла якось дивно посміхнулася. – А ви так рано додому?

– Так, останній урок скасували…

У ліфті була незручна мовчанка. Марина раптом зрозуміла, що саме цей аромат – легкий, квітковий, вона відчувала від сорочок чоловіка.

Вдома вона відкрила шафу, дістала останню випрану сорочку, піднесла до обличчя. Сумнівів не залишилося – той самий парфум…

Телефон дзенькнув повідомленням: «Сьогодні важлива зустріч. Не чекай на вечерю.»

Марина набрала номер будівельного магазину чоловіка.

– Здрастуйте, підкажіть, а можу я почути Віктора. Чи не могли б ви його покликати? – Марина прикинулася його клієнткою.

– Віктора? – здивувалася дівчина, працівниця магазину. – А він же ж у відпустці до кінця тижня… Може, я можу вам допомогти?

Марина просто поклала слухавку і повільно сіла на підлогу біля стіні…

Відпустка. Він узяв відпустку і не сказав їй…

Вона дійшла до ліжка. У голові була тільки одна думка: «Не може бути. Тільки не це. Тільки не з нами…»

Зверху пролунав приглушений сміх. Знайомий чоловічий голос щось казав, жіночий відповідав.

Вона встала, машинально взяла сумку і вийшла з квартири. У ліфті натиснула кнопку першого поверху, але він раптом поїхав нагору. Дев’ятий поверх.

Двері відкрилися. На майданчику стояв Віктор – її чоловік, у штанах і тій самій новій сорочці. Побачивши дружину, він побілів.

– Марино… Ти що тут робиш…

– Ліфт щось заклинило, я вниз збиралася, – її голос звучав несподівано спокійно. – А ось що ти робиш на дев’ятому поверсі? У тебе ж зустріч із постачальниками?

– Я… Розумієш…

– Розумію, – вона дивилася йому прямо в очі. – Давно?

– Що?

– Давно це у вас? З того дня, коли вона переїхала у наш будинок?

Віктор мовчав, переступаючи з ноги на ногу. З прочинених дверей квартири Алли чулася тиха музика.

– Найгірше… – Марина трималася з останніх сил. – Не те, що зрадив. А те, що ти брехав. Щодня, щовечора… Перетворив наші дванадцять років на якусь дешеву мелодраму…

– Я не хотів, щоб так сталося, – він опустив очі. – Просто з нею все інакше. Вона молода, весела…

– А я стара і нудна? – Марина похитала головою. – Ні, не відповідай. Просто забери увечері свої речі.

– Так, а куди ж я піду?!

– О, я впевнена, твоя молода і весела з радістю прихистить такого… Велелюбного чоловіка.

Вона натиснула кнопку першого поверху. Останнє, що Марина побачила перед тим, як зачинилися двері ліфта – розгублене обличчя чоловіка і Аллу, яка виглядала з квартири, в короткому рожевому халатику…

…На роботу наступного дня Марина не пішла. Вперше за п’ятнадцять років учительського стажу вона взяла вихідний. Цілий день витратила на пошуки квартири – переглядала оголошення, дзвонила, їздила дивитися.

Надвечір вона знайшла невелику квартиру-студію в тихому районі. Літня господиня, дізнавшись її історію, навіть трохи знизила ціну:

– Я теж через таке пройшла, люба. Впораєшся…

Вдома Марина швидко зібрала найнеобхідніше. Дванадцять років спільного життя вмістилися у дві валізи і коробку з документами.

Віктор з’явився тільки надвечір того дня, коли вона вже закінчувала збори.

– Ти куди? – він розгублено дивився на валізи.

– Переїжджаю. Не хочу чути ваше щастя над головою.

– Але ж це твоя квартира…

– Здам в оренду. Платитимеш за оренду власній дружині, якщо вирішиш залишитися, – сказала Марина і вперше за день усміхнулася. – Рахуй, що це компенсація за витрачені роки.

– Марино, може…

– Ні, Вітю. Усі ключі на столі. Ти маєш два дні на те, щоб звільнити житло. І не дзвони мені більше.

У дверях вона зустрілася зі старенькою сусідкою Петрівною. Та допомогла притримати двері, поки Марина несла речі до таксі.

– Я все бачила, дитинко, – похитала головою жінка. – Як він до неї бігав… Думала сказати тобі, але переживала.

– Дякую, Петрівно, – Марина обійняла стареньку. – Ви мені телефон свій дайте. Іноді дзвонитиму, дізнаватимуся, як тут у вас справи.

– Обов’язково дзвони! – вона квапливо записала номер. – Я тобі все розповідати буду.
Нова квартира зустріла незвичною тишею. Ні кроків згори, ні музики, ні сміху. Марина дістала з валізки улюблену піжаму, заварила чай.

Телефон задзвонив – мама.

– Доню, ти де? Я до тебе заїхала, а там…

– Я переїхала, мамо. Квартиру здаватиму в оренду…

І тут Марина не витримала. Вона плакала, розповідала, знову плакала…

– Правильно! – у маминому голосі звучало схвалення. – Приїдь до мене, поки влаштуєшся.

– Ні, мамо. Я вже винайняла квартиру. Хочу побути сама.

…Минув місяць із моменту переїзду Марини.

– А знаєш, дитинко, що у вас там робиться? – голос Петрівни в телефоні звучав таємниче.

– Розповідайте, – Марина посміхнулася, влаштовуючись зручніше у кріслі.

– Ой, там такі пристрасті! Твій… Тобто колишній твій, до цієї вертихвостки переїхав. А вона його муштрує. Те не так, це не так…

Марина слухала мовчки. Дивно, але вже не було важко. Тільки легка гіркота – як від чаю, що вже охолов.

– Учора таку сварку влащтувала! На весь під’їзд галасувала, що він не має грошей і альфонс, він там на щось витратився, а їй на нову сумку грошей не вистачило! Уявляєш, щоб було б, якби він твою квартиру і справді винайняв? Добре, що ти не погодилася.

– А вона що думала? Що у простого менеджера із будівельного магазину золоті гори? А про квартиру – він був останній, кому б я залишила її… Завтра, до речі, її хотіли подивитися квартиранти, так що я приїду.

– Ось і я про те саме! – сказала Петрівна. – А він ще й з роботи вилетів…

– Як вилетів? – Марина здивувалася.

– А так! Прогуляв тиждень – нібито лікарняний, а сам із нею на море поїхав. Начальство дізналося – і привіт!

У новій квартирі було незвично тихо. Марина підійшла до вікна – район був зовсім інший, спальний, зелений. Внизу мами гуляли з візочками, літні пари годували голубів.

Телефон дзенькнув повідомленням від рієлтора:

«Марино, з’явилася ще одна хороша пара, хочуть орендувати вашу квартиру. Готові платити навіть більше заявленої ціни, бо вони з котом.»

Вона швидко набрала відповідь:

«Чудово, нехай завтра заїжджають, я все покажу, а з котом – це навіть краще.»

Минуло три місяці з її переїзду.

– А ще знаєш що? – продовжувала Петрівна. – До твоєї розлучниці мужик новий повадився ходити. Молодий такий, на спортивній машині.

– А що ж наша парочка? – Марина питала вже швидше за звичкою, аніж з інтересу.

– Ой, люба, там таке! – Петрівна явно насолоджувалась роллю головного інформатора. – Твій же ж… Колишній який, застав її з цим мужиком. Такий галас був! Вона йому: «А що ти хотів?! Думав, сидітиму з безробітним невдахою?! Я молода, красива, мені жити треба!»

Марина похитала головою. Класичний сценарій – як у тих серіалах, які вона раніше вважала надто драматичними.

– А що він?

– А що він… Зібрав свої речі і пішов. Тільки йти нікуди – квартира твоя здана в оренду, грошей немає… До мами своєї поїхав, в область.

Марина подивилася на годинник – настав час збиратися на роботу. У новій школі, куди вона перевелася, сьогодні була нарада.

– Так а найсмішніше, – продовжувала Петрівна. – Він же ж після сварки приходив тут, просився переночувати у підсобці. Каже, соромно до матері повертатися у сорок років. А я йому: «Вікторе Андрійовичу, а не соромно було дружину кидати після дванадцяти років шлюбу? Ось тепер і їжте, що наготували…»

– Дякую, Петрівно, – Марина посміхнулася. – Тримайте мене в курсі.

У школі на неї чекав сюрприз – призначення завучкою. Директор довго вихваляв її підхід до навчання.

Увечері зателефонувала мама:

– Доню, ти чула? Вітька…

– Чула, мамо. Петрівна розповіла.

– І що думаєш?

– Нічого не думаю, – вона подивилася у вікно, де йшов перший сніг. – У мене своє життя. Нова квартира, нова робота, нові плани.

– А він тобі дзвонив? – обережно спитала мама.

– Намагався. Але я заблокувала його номер, – Марина підійшла до дзеркала, поправила нову стрижку. Після розлучення вона зрештою зважилася на зміни у зовнішності. – Знаєш, мамо, я раптом зрозуміла одну річ…

– Яку?

– Коли він пішов, я думала – життя закінчене. Стільки років пішло в нікуди. А зараз… Зараз я почуваюся вільною. Наче відійшла від довгого сну.

У двері подзвонили – прийшла колега з нової школи. Вони збиралися у кіно.

– Все, мамо, мені пора. Не хвилюйся за мене, гаразд?

Через тиждень зателефонувала Петрівна:

– Уявляєш, Алла твоя, квартиру продає! Каже, спогади у неї неприємні. А сама до нового залицяльника переїжджає.

– А Віктор?

– А що Віктор… Живе у матері, шукає роботу. Але хто ж його візьме після такого звільнення? Та й вік уже…

Марина мовчки слухала. Дивно, але ця історія більше не викликала жодних емоцій. Наче читаєш книгу про чужих людей.

– Він тут приходив, – помовчавши, додала Петрівна. – просив твою нову адресу. Каже, зрозумів, що помилився, що ти була єдиною…

– І що ви йому сказали?

– А що тут скажеш? Сказала – пізно, чоловіче. Твоя Марина тепер інша людина. І живе іншим життям. В якому тобі немає місця.

Марина підійшла до вікна. У новому районі їй подобалося все – тихі вулички, відсутність метушні, привітні сусіди. А головне – тут не було минулого. Тільки сьогодення й майбутнє.

– Дякую вам, Петрівно, – тихо сказала вона. – За все.

– Та нема за що, дитинко. Ти головне пам’ятай – Бог все бачить. І кожному дається по заслугам.

…Увечері, розбираючи старі речі, Марина натрапила на їхню весільну фотографію. Подивилася на щасливі обличчя і раптом зрозуміла – вона вдячна долі. За те, що відкрила їй очі. За те, що змусила отямитися. За те, що подарувала шанс розпочати нове життя.

А десь в області, у маленькій квартирці літньої матері, колишній чоловік гортав сайти з вакансіями і думав про те, як одне необдумане рішення може зруйнувати все, що він будував роками. І як важко втрачати те, що здавалося таким звичним – люблячу дружину, затишний дім, стабільну роботу.

…Кажуть, за все у житті доводиться платити. Іноді грошима, іноді – зруйнованими мріями й одинокими вечорами у батьківському домі…

КІНЕЦЬ.