Вікторія розклала рушник на нагрітому піску. Сонце гріло шкіру. Хвилі шепотіли щось приємне. Відпустка розпочалася ідеально. Вона дістала книгу, але читати щось не хотілося. Натомість Вікторія спостерігала за дітьми, що грають у воді. Раптом поряд упав пляжний м’яч. Вікторія підвела голову. Перед нею стояв чоловік. Високий. Засмаглий.

– Вибачте, – сказав він. Голос у нього був низький і оксамитовий. – Мій м’яч вирішив познайомитися з вами.

Вікторія простягла чоловікові м’яч. Їхні пальці на мить зіткнулися.

– Нічого страшного, – відповіла вона. – Діти…

– Борис, – представився чоловік.

– Вікторія, – відповіла вона.

Борис сів поруч. Каже, із сестрою та племінником приїхав відпочивати сюди.

– Ходімо вечеряти з нами? – запропонував Борис.

Вікторія погодилася. У маленькому ресторанчику на березі вони їли рибу та пили напої. Наступний день вони провели разом. Потім ще один. Плавали, засмагали, гуляли набережною.

Вікторія почувала себе королевою. Коли відпустка закінчилася, вони продовжили спілкуватися.

Весілля. Медовий місяць. Життя закружляло в шаленому темпі. Спершу все було добре. Борис дарував подарунки, водив її до ресторанів. Але потім щось змінилося. Він став дратівливим. Різким. Пізно приходив додому. Припинив звертати увагу на дружину.

– Де ти був? – спитала Вікторія одного вечора.

– На роботі, – коротко відповів Борис.

– О третій годині ночі?

– Не твоя справа.

На душі стало погано. Щось не так. Сварки стали незмінними. Борис дедалі частіше пропадав ночами. Вікторія плакала. Вона намагалася поговорити із чоловіком, але він не хотів її слухати. А в них маленька дитина…

– Ти мене дістала! – говорив Борис. – Дай мені спокій!

Якось Вікторія знайшла у кишені куртки чоловіка інший телефон. Не втрималась і подивилась. Купа листування… Повідомлення. Фотографії. Інша жінка.

Сльози застилали очі. Вона знала. Відчувала. Але бачити підтвердження… Образа не давала спокою зсередини.

– Борисе! – вигукнула вона.

Чоловік увійшов до кімнати. Побачив телефон у руці дружини. Обличчя його спотворила гримаса.

– Віддай! – гаркнув він.

– Хто вона?! – Вікторія простягла Борисові телефон. Руки тремтіли.

Борис вихопив смартфон із рук дружини та відвернувся.

– Я питаю, хто вона? – Вікторія підійшла ближче. Голос тремтів.

– Ніхто, – буркнув Борис.

– Ніхто?! А ці фотографії? Ці повідомлення? Що ти мене обманюєш! Ти мені у вічі дивись! – Вікторія схопила його за руку і розвернула до себе.

– Відчепись! Набридло! – Борис відсторонив її. Вікторія опустилася на диван.

– Як ти міг?! В нас дитина! – сльози потекли по щоках.

– Та тому, що втомився від твоїх сварок! – заявив Борис. – Ти сама винна!

– У чому?! У чому я винна? Що я любила тебе?

– Ти мені жити не даєш своєю любов’ю! Мені потрібний простір! – чоловік взяв куртку і подався до дверей.

– Куди ти йдеш? – Вікторія схопилася з дивана і підбігла до нього.

– Не твоя справа! – Борис відчинив двері і вийшов. Пролунав гучний хлопок дверима.

Ну ось і все… Вона одна. Вікторія подивилася на фотографію їхньої родини на полиці. Син усміхався. Борис обіймав її. Щасливі. Здавалося, це була ціла вічність назад.

Вікторія провела кілька днів у заціпенінні. Але намагалася триматися заради сина. Потім прийшла злість. Гнів. Вона вирішила боротись. За себе. За свого сина. Вікторія рішуче змахнула сльози. Вона дістала телефон та знайшла номер адвоката.

Наступного дня вже сиділа в офісі. Адвокат слухав її розповідь. Пояснив права.

Розлучення. Аліменти. Розділ майна. Але це треба було зробити.

– Я подала на розлучення, – сказала ввечері Вікторія.

Борис усміхнувся.

– Давно настав час. Мені теж це набридло.

– Мені потрібні аліменти на дитину.

– Скільки хочеш? – Борис дивився на неї із викликом.

– Те, що належить за законом.

– Не отримаєш ні копійки більше ніж мінімум, – процідив Борис крізь зуби.

– Подивимося, – відповіла Вікторія.

Судові позови тривали кілька місяців. Борис вивертався. Зменшував свої прибутки. Вікторія боролася та шукала докази. Нерви були на межі.

– Навіщо ти все так ускладнюєш? – спитав Борис під час одного із судових засідань. – Давай домовимося по-доброму.

– Що ти пропонуєш?

– Я платитиму тобі невелику суму. І ми розійдемося мирно.

Вікторія глянула на нього. В очах Бориса не було жодної краплі каяття. Лише холодний розрахунок.

– Мій син нічого не потребуватиме, – сказала вона. – Відповідальність за свої вчинки треба нести, Борисе.

Суд ухвалив рішення на користь Вікторії. Борис мав виплачувати аліменти в повному обсязі. Він був невдоволений. Вікторія виграла. Але ще не кінець. Треба було навчитися жити заново. Одній, із сином на руках. Але вона впорається. Вона сильна.

Вікторія вирішила до іншої квартири переїхати. Не було бажання залишатись на старому місці. Маленький Максим швидко освоївся у новому житлі. Вікторія намагалася проводити з ним увесь вільний час. Працювала віддалено, писала тексти для сайтів. Грошей вистачало, хоч доводилося економити. Борис аліменти затримував. Вікторія не дивувалася. Вона знала, що колишній чоловік здатний на будь-яку підлість.

Життя поступово налагоджувалося. Вікторія знайшла нових друзів, почала ходити на йогу. Вона навіть зареєструвалася на сайті знайомств, але поки що не наважувалася на побачення. Син був для неї всім.

Літо пролетіло швидко. Настала осінь. Вікторія вирішила поїхати з Максимом на море. Відпустка закінчилася швидко, і настав час повертатися додому.

Відчинивши двері, Вікторія так і стала на місці. У коридорі стояло чуже взуття. У квартирі все було переставлено. Вона пройшла на кухню, а там господарювала колишня свекруха. Мила посуд і наспівувала якусь мелодію.

– Що тут відбувається? – спитала Вікторія.

Свекруха обернулася. На її обличчі з’явилася холодна посмішка.

– А, Віка, приїхала. Ну нарешті.

– Алла Іванівно, ви тут що робите?

– Як що? – Здивувалася жінка. – Я тепер не можу прийти до своєї квартири?

Вікторія обурено видихнула.

– Вашої квартири?! – Вікторія підвищила голос. – Ця квартира моя!

– Ну-ну, не кип’ятись, – Алла Іванівна спокійно витерла руки рушником. – Квартира куплена за гроші Бориса. Значить його. А він мій син. Тож, вважай, моя.

– Ви що таке говорите, я маю документи!

– Документи, – фиркнула свекруха. – Подумаєш. Борис просто пошкодував тебе тоді. З дитиною ж. От і піддався.

Вікторія зробила глибокий вдих.

– Як ви потрапили сюди? – спитала вона.

– А це вже не твоя справа, – Алла Іванівна посміхнулася. – Головне – я тут. І нікуди не піду.

– Я викликаю дільничого! – Вікторія дістала телефон.

– Викликай, – свекруха знизала плечима. – Лише час згаєш. Ця квартира – власність мого сина. А я його мати. Маю повне право тут перебувати.

– Максиме, йди до кімнати, – тихо сказала Вікторія.

Хлопчик слухняно пішов.

– Алла Іванівно, – Вікторія спробувала говорити спокійно. – Давайте не влаштовуватимемо концерт. Ви чудово розумієте, що неправі.

– Ой, яка ти смішна, – засміялася свекруха. – Я ж бабуся твого сина. А консьєржка добра у вас. Я сказала все як є. Та й що в мене ключі загубилися. Вона й відчинила. Добра жінка.

Вікторія закусила губу. Ну, звичайно, консьєржка… Повірила першій зустрічній.

– Я все одно викликаю дільничого, – твердо відповіла Вікторія.

За півгодини приїхали.

– Документи на квартиру є? – спитав високий чоловік, звертаючись до Вікторії.

Вона дістала папку із документами. Чоловік уважно вивчив їх.

– А у вас якісь підстави тут перебувати є? – звернувся він до Алли Іванівни.

– Я мати власника квартири! – обурилася Алла Іванівна. – Вона на гроші мого сина була куплена!

Дільничий посміхнувся.

– Які були відсуджені. Жінко, давайте вийдемо по-доброму.

– Не піду! – уперлася Алла Іванівна.

– У такому разі ми будемо змушені діяти за протоколом , – попередив чоловік.

Алла Іванівна зрозуміла, що справа погана.

– Гаразд, гаразд! – Вона взяла сумку. – Але ж це ще не кінець!

Вікторія зрозуміла, що Борис її просто так не залишить. І від закону ухилятиметься, і матір свою підсилатиме життя їй псувати. Тоді вона вирішила переїхати до іншого міста. Звісно, ​​не хотілося. Міняти все, до чого звикла, через «викидони» колишнього. Але їй потрібно про сина дбати. І заради Максима вона все зробить.

КІНЕЦЬ.