Ми з чоловіком вже кілька років горді власники дачної ділянки. У городній справі поки що не все гладко, але врожай збираємо. Діма аж світився від радості, коли ходив між грядками та оглядав кущі, які росли.

Цей рік був особливо вдалим. У вересні викопали картоплю і залишили її сушитись у будиночку. Вже у жовтні зібрали кілька мішків картоплі, капусти та буряків.

І почали думати, як перевозити це добро до нашого гаража. Адже на підході ще зимові яблука, які також треба збирати.

Машина у нас є, але не хотілося робити багато рейсів. Тому чоловік запропонував звернутися по допомогу до його батьків.

– Батько має причіп невеликий, якраз вистачить для перевезення врожаю в гараж, – запевняв мене Діма. – Та й не відмовить він нам. Як оплату закинемо їм з матір’ю мішок картоплі та трохи овочів.

Я неохоче погодилася. Зі свекрами в мене стосунки прохолодні, вони активно протестували проти нашого з Дімою союзу свого часу.

Але я поклалася на чоловіка у питанні перевезення врожаю. Не хотілося розпочинати скандал на рівному місці.

У призначений день батьки Діми приїхали до нас на дачу. Ми з чоловіком швиденько закидали мішки в причіп і відправили свекрів в гараж. Самі мали їхати прямо за ними своєю машиною, але затрималися через замок який заклинив на хвіртці.

У мене було неприємне передчуття.

– Діма, давай я тут розберуся сама із замком, а ти їдь у наш гараж. Якраз встигнеш вивантажити врожай та відпустити батьків.

Але чоловік запевнив мене, що дав їм запасний ключ від гаража.

– Десять хвилин нічого не вирішать. Не хвилюйся, люба! – Спокійним тоном промовив Діма, діловито перебираючи замок. – У крайньому разі попрошу батька завантажити мішки на вході до гаража. Потім вже сам їх розберу.

Нарешті замок піддався, і ми виїхали у бік гаражного кооперативу. Але біля дверей нікого не було. Дивно, може, батьки заблукали? Відчинивши двері, ми побачили, що всередині пусто – жодного мішка там не стояло.

Діма почав дзвонити батькам, відповіли далеко не з першого разу.

– Тату, ну ви де? Ми тут із Любою вас зачекалися вже, – спитав він.

У слухавці почувся голос свекра, але слів я не розібрала. Зате обличчя чоловіка витягувалося від подиву все більше й більше. Він мовчки поклав слухавку і сказав, що треба терміново їхати додому до батьків.

– Уявляєш, вони відвезли весь наш врожай із дачі до себе в гараж! – З роздратуванням в голосі пояснив мені Діма. – І відмовляються його віддавати! Сказали, що так буде зручніше для всіх.

Ну просто чудово! Ми значить спини гнули заради овочів та фруктів, а вони захопили все. Свекри вдали, що взагалі не розуміють у чому проблема.

– Ну, нехай ваш врожай у нас полежить. Яка різниця, де його зберігати? – посміюючись, спитав свекор. – І нам зручніше буде брати звідти овочі-фрукти. І вам зможемо щось привозити. Заодно треба виділити частку на Женьку, він вже забрав один мішок картоплі звідти.

Ось у чому вся справа! Батьки Діми вирішили за наш рахунок підтримати свого другого сина. Женя вічно перебував без роботи та грошей, маючи двох дітей та дружину в декреті.

Діма запропонував повернути весь дачний врожай назад, але батьки стояли на своєму.

– Із родичами треба ділитися, це не обговорюється! Брату твоєму потрібніше зараз, його знову вигнали з роботи, – істерично заявила свекруха. – А вам двом все одно стільки не з’їсти за зиму.

– Що, брату й нам пошкодував моркви з картоплею? – зухвало запитав свекор. – Виростили скнару на свою голову!

Діма ще раз повторив своє прохання, доповнивши, що у крайньому разі зріже замок болгаркою. Ця загроза спрацювала.
Свекри найменше хотіли, щоб зіпсували їх майно. Та й сусіди по гаражу явно насолоджувалися б такою виставою. А батьки чоловіка дуже дбають про свою репутацію.

Свекор з кам’яним обличчям кинув нам ключі, принагідно звинувачуючи в жадібності. Але Діма навіть слухати його не став.

Швиденько забрали з гаража всі мішки, хоч і довелося зробити три рейси. Більше ніколи не попросимо допомоги у батьків Діми.

Не збираємося спонсорувати їх і безтолкового Женьку. Краще нехай ці овочі згниють у гаражі, але навіть дрібної моркви від нас не отримають!

КІНЕЦЬ.