— Та-а-ак, біжить час швидко. Начебто тільки поховали Віру Дмитрівну, а вже 9 днів. Охо-хо, гріхи наші тяжкі.

— І не кажи, Марійко. А я завжди кажу, що варто тільки віддати Богу душу, і все, озирнутися не встигнеш, як забудуть про тебе, що була колись, жила, та землю топтала. А Федька ж де, Таню? Невже і на прощання не з’явився?

— До живої матері не їхав, а до холодних ніг який толк котитися? Вже ж як чекала його Вірочка! Сидить бувало на лавці, та все дивиться в бік зупинки, мовляв, обіцяв Федюнька приїхати, не мусить обдурити. Усе чекала, чекала, а бачиш як вийшло? На своїх ногах бігала – чекала синка, злягла – і то чекати не перестала, так у жданиках своїх і пішла з життя, не дочекавшись…

— Робота в нього, у Федора. Думаєш так легко вирватися? Це вам не на сусідню вулицю збігати. І не в сусіднє місто скататися. Тут на потязі їхати он скільки! Напали тут на хлопчину!

— А ти, Катерино, мовчи давай, заступниця знайшлася! Вже заради такої справи не гріх і відкласти роботу свою, мати то одна у нього, немає запасних матерів. Що каже Федір, Тетянко?

Таня ледь помітно зітхнула і, збираючи брудний посуд із поминального столу, відповіла, мовляв, обіцяв приїхати на 9 днів, але, мабуть, не зрослося. На прощання не встиг, начебто квитків не було, та й дорога не близька, поки це доберешся, вже й не встигнути.

— Хороша жінка була Віра Дмитрівна. Чесна, правильна. Жити та жити б їй іще, а он як вийшло.

За поминальним столом текла неспішна бесіда. Присутні згадували покійну, журилися, що пожила мало, всього-то 75 років і було їй. Дивувалися, що синок улюблений, Федя, і на похорон не з’явився, і на 9 днів не дістався. Вже як чекала його Віронька, як чекала…

Уже після обіду, коли розійшлися люди по домівках, подякувавши Тані за обід, а в домі лишилися тільки найближчі, жінка стомлено притулилася до одвірка й заплющила очі. Втомилася, сил немає. Здавалося, що ці 9 днів пролетіли миттєво, а вона, Таня, все щось бігала, метушилася, вирішувала, комусь платила, домовлялася, і так по колу.

— Втомилася, Таню? Ти присядь, відпочинь, я сама посуд помию.

— Я вимию, Яно, не метушись.

Яна, двоюрідна сестра Тані, тихенько взяла жінку за плечі й посадила на стілець.

— Сідай давай, бачу ж, що ледве тримаєшся. Скільки днів на ногах, того й гляди, що звалишся. Обід ще цей вигадала вдома проводити. Зробили б у кафе, і діло з кінцем. Давай на 100 грамів, Таню. І не сперечайся, тобі зараз не завадить. Зараз я все приберу та самі сядемо.

Із силою стиснула Таня чарку, боячись, що якщо розслабить вона зараз руку, то впаде вона, чарка ця, розсиплеться скляними бризками по старій дощатій підлозі.

— Простіше звісно, Яно. Тільки де грошей на все набрати? Я й так в нуль вийшла. Скільки хворіла мама, кругом адже в гроші все впирається, то ліки, то доглядальниця, за все платити треба, та й похорон зараз дорого коштує. Вам усім спасибі, що не кинули, допомогли, а так би не знаю, як викрутилася.

— На те ми й рідня, Таню. Як інакше? Зачекай, а Федька – то що, ні копійки так і не вислав тобі?

Таня заперечно похитала головою, і тихо сказала:

— Ні. Сказав, що сам на мілині. Це каже ви там на всьому готовому живете, овочі з городу, м’ясо в сараї саме росте, а він усе купує, їжа тільки через магазин, дорого все, сам ледве перебивається.

Фиркнула Яна, куди вже до всього готового! Овочі самі по собі не ростуть, та й за м’ясом, що в сараї догляд потрібен, що курча, що порося самі по собі не заводяться.

Заплющила Таня очі, згадуючи розмову з братом. Вона тоді зі зміни прибігла, і відразу до мами. Дім зустрів її незвичною тишею, і Таня одразу все зрозуміла. Хоч і знала вона, що недовго залишилося мамі, а все одно не підготуватися до такого. Все одно все це несподівано, важко і боляче. Тремтячими руками набрала вона телефон брата і, слухаючи гучні гудки, які били по вухах, думала, як повідомити Федору про те, що мами більше немає.

Ще трохи послухавши ці нудні гудки, Таня натиснула відбій, і тільки потім зрозуміла, що мабуть, спить брат, раз не відповідає. Спочатку дзвонила вона братові, щоб поділитися своїми нехитрими новинами, розповісти про справи матері, а він сердився, мовляв, ну що ти все надзвонюєш, Танько? Які там у вас справи? Ти на годинник хоч зрідка дивись, я працюю або сплю, як ти дзвониш.

І мати спочатку дзвонила Федору своєму, мовляв, як влаштувався синку, як живеш? Федя і з матір’ю не церемонився. Не соромлячись у виразах, кричав він на матір, лаявся, мовляв, що ви все надзвонюєте? Ні вдень, ні вночі спокою немає від вас. Потім начебто заспокоювався, добрів і розповідав, як у них тепло і добре, і зима – не зима зовсім, а так, одна назва, і розваги різні, і море не так далеко, сів, та поїхав. Вранці туди, ввечері назад.

Потім ці дзвінки стали дедалі рідшими. Таня, вона ж не дурна. Швидко зметикувала, що не потрібні братові ці її дзвінки. Навіщо воно їй треба, слухати його роздратований голос, коли говорить братик крізь зуби?

І мати зрозуміла, що все, вилетіло пташеня з гнізда, вирвалося з-під опіки, і не потрібна йому стала мати. Зате щомісяця число в число дзвонив Федя, був ввічливим, ласкавим і люб’язним, питав, як мати почувається, як у неї справи, чи дали пенсію…

Таня на матір лаялася, а мати, ховаючи погляд, раз по раз слала синові гроші, обмежуючи себе в усьому.

— Ти зрозумій, Таню. Один він у мене, син. І я в нього одна. Хто йому, крім матері, допоможе? Ось обживеться, стане на ноги, і мені допомагати буде. Це тобі он, квартири у спадок дістаються, а йому ніхто крім мене…

Таню такі розмови ображали. Звісно, син у неї один. А те, що крім сина є ще й вона, донька, то невелика печаль. Синочкові допомагати треба, поки не обжився там, а доньці навіщо було допомагати? Сама впорається, не дитя ж мале.

У Тані з Федею велика різниця у віці була. Федор зʼявився у матері якраз тоді, коли Таня вже сама нареченою була.

З батьком Тетяни, Віра розлучилася давно. Довго одна жила, ні на кого й не дивилася. Це з боку здавалося, що така вона вся хороша була, та позитивна. А насправді Таня пуд солі зʼїла з матір’ю. Усю свою злість і ненависть, яка призначена була колишньому чоловікові, зливала Віра на свою доньку.

Часто згадувала Таня, як мати лаяла її, тягала за волосся та лаялася з приводу й без, мовляв – ух вся в татка! Така ж нікчемна ростеш, ні вкрасти, ні підстрахувати! І ні шкіри в тебе, ні пики!

Ніяк не могла зрозуміти Тетяна, чому мати її так не любить. Хіба винна Таня, що так сильно схожа вона на свого батька? Хіба винна вона, що пішов тоді батько, не витримав паскудний характер своєї дружини? І в тому, що мати колись давно з усіх залицяльників вибрала цього непоказного чоловіка, її батька, теж не винна Таня.

Таня тоді вже вчитися поїхала, і жила з батьком і його новою дружиною. Спочатку страшно було дівчині, згадувала вона, як мати відгукувалася про Лідію, мовляв, змія, сім’ю розвалила, мужика увела. Ти, мовляв, тримай з нею вухо гостро, жодному слову її не вір, Танько. М’яко стелити буде, та жорстко спати доведеться.

Виявилося, що зовсім не така ця Лідія, як описувала її мати.

— Ми ж, Таню, випадково в місті з твоїм батьком зустрілися, хоч і давно знайомі. Він уже майже 2 роки один жив, коли я в місто перебралася. Тільки мати твоя чомусь вважає, що я його з сім’ї увела. Нікого я не виводила, Таню. Він ще задовго до мене пішов.

Ліда до Тані добре ставилася, жаліла її, допомагала в усьому. Своїх дітей у неї не було, тому Таню прийняла вона, як доньку.

Коли одного разу Таня приїхала додому на вихідні, матір вона не впізнала. Жінка просто світилася від щастя, не ходила – літала. Насупилася тоді Віра, мовляв, і чого тобі в місті не сидиться? Чого з’явилася? Виявилося, що мати не одна живе, чоловік у неї з’явився. Його на їхній сирзавод заслали.

Незабаром мати дізналася що чекає дитину, зʼявився Федір, і Тані в материнському домі зовсім не стало місця. Мати так і сказала, що ти, Танько, вже велика. Живи сама, як знаєш, а в мене сім’я, чоловік із сином. Негоже це, коли в одному домі мати з дорослою донькою живе.

Віра в синочку своєму просто розчинилася. Так любила вона цього хлопчиська, що надихатися на нього не могла, а до доньки навпаки зовсім охолола.

Нічого, впоралася Таня. Відучилася, спасибі батькові та Лідії, добре вони їй допомагали. Батько взагалі її вмовляв, мовляв, залишайся в місті, донечко, що тобі вдома робити? Ні, не залишилася. Додому поїхала.

Закрутилося життя. Працювала Таня на рідному сирному заводі, вийшла заміж, сама стала мамою. Зі своєю мамою зблизитися так і не вийшло, і тільки коли не стало чоловіка в матері, впустила Віра доньку у своє життя. Федя в той час уже в місті навчався, а потім в армію пішов. Після армії і зовсім приголомшив матір, мовляв, у теплі краї поїду, дружок у мене там живе, добре там, тепло, і гроші інші, не наші копійки.

Скільки років уже за кордоном жив, а всього 2 рази і приїжджав. З однією жінкою пожив, потім із другою, все ідеальну шукав. На третій начебто став розсудливим, схаменувся, одружився. Двоє дітей є, а мати онуків тільки на фотографіях і бачила, все синочок сніданками годував, обіцяв приїхати.

Коли пішла з життя спочатку Лідія, а потім і батько, залишилася Тані квартира в місті. Мати зраділа, ніби он як усе добре вийшло! Продавай, мовляв, Танько квартирку, поділіть із Федею, хоч куточок свій купить хлопчина, а то зроду йому не заробити.

Квартиру Таня продавати не стала. Навіщо? У неї донька росте, теж майже наречена. Поки здавати квартиру можна, а там видно буде.

І мати, і брат на Таню образилися. Треба ж яка дріб’язкова стала! Мати так і зовсім при кожній розмові до тієї квартири поверталася, мовляв брат тобі Федюнька, не чужа людина, треба все по совісті зробити, щоб не образити його.

***

Усе чекала Таня, коли передзвонить брат. Чекала, думала, як повідомити братові звістку сумну, та прокручувала в голові різні фрази. А Федя все не дзвонив і не дзвонив. Уже й маму відвезли, вирішувала Таня різні питання, чекала, чекала, чекала.

Не дочекавшись, вирішила зателефонувати ще раз. Час уже друга година дня, отже, прокинувся Федя, не спить уже. А не передзвонив – так, мабуть, і не бачив пропущеного.

Федір відповів тільки на третій раз. Відповів невдоволено, з агресією.

— Що тобі треба, Танько? Раз не відповідаю, значить ніколи мені. Це ви там зроду нічим не зайняті, тільки триндіти цілими днями здатні.

— Федь, мама померла…

Замовк Федір, а потім відкашлявшись сказав, мовляв, а ти що хотіла? Думала, що встане вона, та побіжить? Тут радіти треба, що швидко все скінчилося, не довелося довго з нею возитися.

Таня, немов не чуючи його слова, сказала:

— Ти на прощання приїдеш?

Заюлив Федір, виправдовуватися став, ніби як ніколи йому зараз, зовсім не вчасно похорон цей. Дівчат у школу одягли, самі дещо по дрібниці прикупили, та в кредитах по самі вуха, не до поїздок зараз.

— Я ноутбук новий у кредит узяв, та телевізор. Пральну машину оновити вирішили, та посудомийка стара вже. Думав, що мати допоможе з кредитом, а вона звалити надумала. Дорогі зараз квитки, Танько, особливо якщо ось так терміново брати, без знижок. Та до вас поки доїдеш, з глузду з’їдеш.

Таня спочатку мовчки слухала молодшого брата, а потім перебила його і знову запитала:

— На похорон приїдеш, Федя?

Спалахнув Федя, закричав голосно, надривно, мовляв, я тобі кажу, кажу, а ти начебто й не чуєш мене! Нема в мене грошей, щоб ось так запросто круглу суму прокатати. Або без мене не поховаєте?

— Мати вона тобі, Федя. Жива не дочекалася, то хоч проводити приїжджай. Не по-людськи це, не проводити.

Кричав Федя, що плювати йому на людей, на те, що скажуть вони. Мовляв, який сенс кататися в таку далечінь, щоб у холодне чоло чмокнути те, що залишилося від матері? Їй уже байдуже, хто там прийде проводжати, а йому жити та жити, борги, кредити, зарплати не вистачає. А потім, видихнувшись від крику, тихо сказав Федору, що от якщо так потрібен він там, біля матері, нехай Таня йому квитки в обидва кінці оплатить.

— А крім квитків ще двадцятку, бо робота вся стане поки я буду кататися, – промовив брат…

— А я тобі де візьму таку суму, Федю? Мені вони з неба не валяться, гроші ці, у матері ні копійки не відкладено, все тобі слала. Раз ти не поїдеш, тоді свою частку скидай. Людину поховати теж у копієчку виходить.

Тут і дізналася Таня, що вони, виявляється, на всьому готовому живуть, а він, нещасний, із хліба на воду перебивається, голодує, обмежує себе в усьому.

— Мені квартири у спадок не дістаються, Танько. Не прибідняйся, ти й сама добре заробляєш, і мужик твій не остання людина в селищі, квартирка знову ж таки дохід дає.

Яна слухала сестру і тільки хитала головою.

— От який жук, Федя цей! А я й дивлюся, що він останній шматок хліба без солі доїдає, на морі відпочиває та техніку оновлюють. Що ж ти мовчала, Таня? Сказала б, придумали б ми, як із кафе проблему вирішити. Навіщо все на свої плечі знову звалила? Навіщо його вигороджувала? Адже знову виявиться, що він хороший, а ти так.

Розслабила Таня руку, піднесла чарку до рота, і швидко вилила в рот вміст. Обпекло глотку, сльози бризнули з очей, і приємне тепло розлилося по всьому організму.

— Нічого, без нього впоралися. Ви всі й так добре допомогли, спасибі велике. Ритуальні розстрочку дали, розрахуємося.

Правду кажуть, що варто тільки піти з життя. Понеслися дні, тільки встигай, закреслюй числа на календарі. Перед сороковинами навіть і дзвонити не стала Таня братові. Що толку дзвонити? Не дитя мале, сам знає, їхати чи ні.

І сороковий день без Феди відвели, впоралися. Небагато людей було, тільки близькі. Пом’янули матір удома, посиділи, та розійшлися.

А тут, через кілька днів після сороковин аж здригнулася Таня, коли побачила, що Федя сам телефонує. Здивувалася звичайно, відповіла.

Обрадував братик, що додому їде, мовляв зустрічай мене, вибрався нарешті. Я, мовляв, приїду якраз до обіду, на могилки одразу хочу, а потім на поминки. Підготуйся там, кафе замов. Мене з вокзалу забереш, щоб час не гаяти.

Посміхнулася Тетяна, але нічого не сказала. Отямився братик, на поминки їде.

Вже як побивався Федір на могилці в матері! У рідкісних відвідувачів аж кров у жилах холонула, коли бачили вони цього дорослого чоловіка, який плакав так щиро, показуючи всім своє велике горе. Звинувачував себе Федя, лаяв, що не зміг приїхати раніше, та просив у матері вибачення.

А потім, тільки як вийшовши за ворота цвинтаря, так само швидко заспокоївся, витер сльози заздалегідь підготовленою хустинкою, та зітхнув полегшено.

— Ну все, можна і пом’янути матір, Танько. Я голодний, як вовк.

Таня, яка ще й із поминок не відійшла, та зранку знову готувала і знову валилася з ніг, згідно кивнула.

Коли під’їхали до будинку матері Федір невдоволено насупився, мовляв чого ми сюди? У кафе то о котрій?

— А ти грошей на кафе давав? На вихідних сорок днів було, Федя. Без тебе і поховали, і пом’янули. Ти б хоч у календар заглянув, та підрахував.

Прийшли родичі. Неспішно вели бесіди. Більше, звісно, Федя говорив. Розповідав, як живе, про роботу свою говорив, про дружину, про дітей. Міркував про те, що йому там набагато важче, все з магазину, дорожнеча страшна. Мовляв, це ви тут на всьому готовенькому, овочі, м’ясо, все своє.

Уже потім, коли почали розходитися гості, і Таня, перемивши посуд, теж зазбиралася додому, сказав Федя, мовляв, сядь, сестро, хоч поговоримо з тобою.

Знову завів розмови про те, що дорого все навкруги, грошей бракує, що вклалися вони в новобудову, платять багато грошей, але квартира буде гарною, великою, із паркуванням, поліпшеним плануванням, із гарним краєвидом із вікна. Що зараз проїздив він гроші, багато, але приїхав і до матері, точніше, до того, що від неї залишилося, до земельного пагорба, до неї, Таньки.

Таня слухала його мовчки, не перебиваючи. Слухала, а сама думала про те, що їй завтра на роботу, що втомилася вона, що сил ні на що немає, що скоро зарплата буде, і внесуть вони з чоловіком останній платіж у ритуалку, а там час і пам’ятник замовляти, щоб навесні встановити. Пам’ятник Таня вже вибрала, гарний, не гірший, ніж у людей… Так, за своїми думками відключилася Таня, загубила нитку розмови, і тільки дивилася на брата та кивала, що той китайський собака.

— Що мовчиш, Таню? Я вважаю, що так справедливо буде, по совісті.

— Що справедливо, Федю? Вибач, задумалася.

Видно було, що незадоволений Федір. Аж жовваки заграли, коли на сестру дивився. Видихнув чоловік, і повторив те, що сказав щойно.

— Дім кажу материн продавати треба, Танько. Я сюди точно не повернуся, у тебе є житло, тож продавати й крапка.

— Так я й не проти, Федю. Тільки за законом рано ще, термін не підійшов.

— Так почекаємо, що вже там. Тільки я кажу, що справедливо буде, якщо мені цей будинок дістанеться. Я молодший у сім’ї, значить я і спадкоємець. Тобі батько квартиру залишив, тож по совісті буде, якщо будинок моїм буде.

Аж смішно стало Тані. Чи то все те, що накопичилося від дня відходу матері, вилилося цим істеричним сміхом, чи то просто втомилася вона, а тільки реготала Таня так, що аж живіт скололо.

— Спадкоємець кажеш, Федя? А де ж ти був, спадкоємець, коли мати чекала на тебе, поки на своїх ногах ходила? Де ти був, коли злягла вона, а чекати на тебе не переставала? Де ти був, коли ховала я матір, одна, без твоєї синівської допомоги? Де ти був, коли обіди поминальні без тебе проходили? А я-то думаю, що це ти зараз заявився? Спадщину ділити приїхав? Молодець, що сказати? Тільки не відмовлюся я від своєї частки, Федя, навіть не сподівайся. А те, що батько мій квартиру мені залишив – так то мій батько, до тебе він стосунку не має.

Злився Федя, лаявся, соромив сестру свою старшу, мовляв, і не соромно тобі такою дріб’язковою бути? Усе в тебе є, а в хату цю вчепилася. І взагалі, мати завжди казала, що мій це дім!

— Говорила, Федя, говорила. Тільки не оформила, як годиться. Немає заповіту, значить обидва ми спадкоємці. Ти син, я дочка.

Мовчки одягнулася Таня, та вийшла на вулицю. Зовсім розхотілося їй розмовляти з братом. Шкода, що чоловік на зміні, вже він би зараз таку прочуханку йому влаштував! Але ж казав чоловік, щоб не старалася, не готувала, мовляв дався він тобі, такий брат.

Який би не був, а іншого немає, і не буде…

Уже потім, коли відійшла трохи, Таня почала думати, може й справді поступитися Федору? Нехай вступає сам у спадок, нічого їй не треба.

Федір теж часу дарма не гаяв. По всій рідні пройшовся, всім та кожному поскаржився, яка Танька дріб’язкова та невдячна.

Янка прийшла до Тані ввечері, і з порога заявила, що ось якщо зараз здасться Танька, піде на повідку у Федора, то буде повною дурепою. Не заслужив він нічого, тож усе за законом, усе навпіл.

І чоловік, і дядько з тіткою, і знайомі, всі на бік Тані стали. Нічого собі, який гусак! Як витрати – так Танька плати, а як спадок – так відмовся?

У визначений термін продали будинок, і Федір назавжди викреслив сестру зі свого життя, наостанок сказавши їй, що таких жадібних жаб ще не зустрічав. Мовляв, я думав, що ми по-людськи все вирішимо, по совісті, а ти – жадібна стерво. Знаєш же, як мені важко, могла б і відмовитися від своєї частки.

Іноді Таня думає, що була не права, і якби вона відмовилася від своєї частки, то, можливо, і спілкувалася б із братом, а потім згадає, що й до цього не були вони близькі, зітхне, та заспокоїться. Не було брата, і такого не треба.

КІНЕЦЬ.