— Пробач мені, донечко… Я мала тобі раніше все розповісти. Але, не знала як. Це твій батько. Але не бійся, він більше не з’явиться у нашому житті.

Я думала, що давно закрила двері минулого. Здавалося б, новий житловий комплекс, гарне подвір’я з дитячим майданчиком, щасливі будні — усе це було тим, про що я завжди мріяла. Нарешті, мій світ став стабільним, тихим, безболісним. Я любила гуляти з донечкою Соломійкою, спостерігати, як вона весело бігає з іншими дітками й не думати про те, що колись мене спіткало.

— Мам, а ми підемо по морозиво? — з хитрою усмішкою спитала Соломійка, коли ми стояли біля гойдалок.

— Ну добре, пішли, — я не могла їй відмовити, та й сама хотіла порадувати її.

Магазин був зовсім близько і ми швидко рушили туди. Коли ми підходили до входу, я раптом побачила знайому фігуру. Високий чоловік, трохи заспаний вигляд, але все той же знайомий профіль. Серце прискорилося і я ледь не застигла на місці.

— Кирило? — здивовано вимовила я, не вірила своїм очам.

Він одразу впізнав мене. Ті ж самі очі, той самий самовпевнений вираз обличчя, який мене колись дратував.

— Ніка, привіт! — усміхнувся він, ніби все було як раніше, ніби ми просто випадково зустрілися після довгої перерви. — А де ти зникла?

— Я зникла!? — від обурення мене почало трусити, але я швидко ковтнула емоції. Соломійка стояла поруч і слухала кожне моє слово. — Ти… — я різко замовкла, стискаючи руку доньки.

— Що ти, я нікуди не зникала. Навпаки, намагалася тебе знайти.

Кирило насупився, підняв брову, ніби йому дійсно було цікаво, про що я говорю.

— Мене? Чому? — спитав він з таким виглядом, наче йому важко зосередитися.

«Як завжди…» — подумала я, відчуваючи гірку іронію. Колись я думала, що він буде тим чоловіком, з яким я проведу життя, що він буде для мене захистом й опорою. Як я помилялася! На щастя, я не вийшла за нього заміж. Його інфантильність та невміння брати відповідальність стало надто очевидним вже на початку наших стосунків. Але зараз, після всіх років, я не могла просто пройти повз.

Я спокійно відповіла, показуючи поглядом на доньку:

— Нащо? Ну ось.

Кирило зиркнув на Соломійку і раптом, наче хтось включив у ньому якийсь вимикач, він став напружений та різкий.

— А, ось воно що! — він раптом засичав і я відчула, як холод пробіг спиною. — Ти зараз мені будеш розповідати, скільки років ти без мене страждала? Як ти мене безмежно кохала? І що це моя рідна донька і будеш пропонувати тест? Вішатися на шию? Рюмсати? — його голос підвищувався з кожним словом, його обличчя почервоніло від гніву. — Так от, навіть не починай цей спектакль! Мене не обдуриш!

Слова його були холодні й абсолютно безпідставні. Я дивилася на нього й не могла повірити, що колись могла довіряти цій людині. У нього не було права так зі мною розмовляти, але я знала, що сперечатися з ним — це марна справа. Кирило завжди був майстром викручування ситуацій на свою користь.

Моє серце билося шалено, але я зібралася. Стиснувши руку Соломійки, я поспішила забрати її якомога далі від цієї сцени.

— Мам, а хто цей дядя? Чого він так кричав? — донька запитала з наївністю, дивлячись на мене великими очима, в яких світилося нерозуміння.

Я зупинилася, спробувала зібратись, але відчула, як мої руки починають тремтіти. Дихати стало важко і я знала, що Соломійка потребує відповіді. Я завжди намагалася бути для неї відкритою, але зараз було занадто боляче. Та втеча від правди не була варіантом.

— Він тобі не дядько, — тихо сказала я, намагаючись приборкати емоції. — Це твій справжній батько, Соломка. Вибач, донечко…

Вона здивовано подивилася на мене, її маленькі пальці м’яко торкнулися моєї руки. Я відчула, як її допитливість й турбота торкнулися мого серця.

— Чому він не живе з нами, мамо? Чому він такий злий?

Я завжди знала, що цей момент настане, але не думала, що він прийде саме сьогодні, коли ми просто пішли по морозиво. Моя донька була ще маленькою, але вже такою розумною і я відчувала, що вона заслуговує на правду.

— Він не зміг стати частиною нашого життя, — відповіла я, ковтаючи комок у горлі. — Але це не важливо. Найголовніше, що у нас є ми. Ми з тобою завжди будемо разом, добре?

Соломійка кивнула, посміхаючись своїм милим обличчям і ця усмішка була для мене справжнім порятунком.

— Ну що, пішли по морозиво? — запитала я, намагаючись повернути їй радість.

Ми зайшли до магазину і я з усіх сил намагалася зосередитися на моменті. Але десь у глибині душі я знала, що ця зустріч з Кирилом залишить слід. Можливо, я й намагалася втекти від минулого, але воно завжди знаходить спосіб нагадати про себе. Тепер головне — зберегти наше з Соломією спокійне життя, не дозволяючи образі руйнувати те, що ми побудували разом.

Минув тиждень і я знов побачила Кирила біля нашого єдиного магазину у житловому комплексі. Він подивився на мене й холодно запитав:

— Ти переслідуєш мене?

Я ще не встигла нічого відповісти, як жінка, яка була поруч з дитячим візочком, звернулася до Кирила та зухвало запитала:

— Хто ця жінка?

— Ніхто, – відповів чоловік та вийшов з магазину.

Я тільки тепер зрозуміла, що ми мешкаємо на одній вулиці й будемо бачитися, навіть якщо не хочемо.

Він ще раз подивився на Соломійку та мовчки вийшов.

На вулиці мене побачила мати Кирила, вона налетіла на мене зі словами:

— О, ти й сюди дісталася руйнувати життя мого сина? Тож знай, у нього все добре, і сім’я є, і дитина, і робота. Так не плутайся у нього під ногами. Що тобі від нього потрібно?

Я стояла й не знала, що сказати. Сльози навернулися на мої очі, а у горлі став комом. Але я стримала емоції. Соломійка стиснула мою руку й запитала:

— Мамо, чому ця тьотя на тебе кричить?

— Це твоя бабуся, – тихо відповіла я.

Жінка це почула й почала заперечувати:

— Я не бабуся, сама на себе подивися. Ні зачіски, ні макіяжу, а одяг такий, ніби зі смітника його дістала. Ще й мене бабусею обізвала.

Мені стало ще гірше, але я подумала, що така бабуся моїй доньці не потрібна, й ми з дочкою вийшли з магазину. Тільки потім я подумала, а що, маю на майданчик ходити як офісна фіфа? На роботу я на повну виглядаю, а у неділю можу дозволити собі спортивний костюм та куртку з капюшоном.

— Не зважай Соломія. У житті буде ще багато людей, які будуть нас ображати, але ми сильні, з усім впораємося, – сказала я доньці й повела її на дитячий майданчик.

Джерело